Красніючи з упокорення аж під волосся, я піднялася, щоб сповнити її приказ, але Орядин заступив мені дорогу.
– Невже ж би ви дійсно трудилися сама задля цеї дрібної справи? – обізвався, усміхаючися якось дивно. – Дайте мені! Я передам її якомусь слузі, щоб мав нагоду цього вечора сповнити свій лакейський обов'язок! Ми маємо прецінь танцювати!
У тітки заіскрилися очі, і вона підняла гордо голову.
– Ти чула, Наталко, що я говорила?
– Чула, тіточко, я йду.
– Підете самі? – звернувся Орядин до мене, й я налякалася його погляду. Його очі запалали наглим гнівом, а його смагляве лице поблідло.
– Я вернуся зараз, пане Орядин, – замітила я, відповідаючи йому благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!
– Ну, коли хочете самі віднести, так я вас проведу. – І, незважаючи на тітчину смішну, розказуючо-зарозумілу поставу, подав мені рам'я й, забравши від мене нещасне corpus delicti[40] пішов зі мною.
Вона осталася, мов скаменіла, на своїм місці.
Я не оглядалася за нею. Але мені здавалося, що і всі прочі гості почули, так як я, слівце, що вона просичала: «Skan-dalös!»[41]
. . .…
У великій притикаючій кімнаті було багато гостей. Деякі грали в карти, деякі в шахи, а інші знов балакали свобідно при скляночці.
В одній часті кімнати, коло великого, квітами заставленого вікна, відкрив Орядин ще вільне місце, і майже незамічені пішли ми обоє туди. Мені підсунув він фотель, а сам притягнув для себе крісло.
Я не сідала. Відвернувшись до вікна, старалася опанувати зворушення, котре заволоділо мною так сильно, що я трохи не плакала. Ніколи не відчувала я так глибоко упокорення і зневаги, як цього вечора, і ніколи не боліло воно мене так сильно, як в цій хвилі!
– Чи ви боронитесь завсіди так? – спитав він, приступаючи ближче до мене і стараючись ухопити мій погляд.
Я не могла відповісти. Затявши зуби й силуючись здержати сльози, що тиснулися насильно в очі, я поступилася від нього за групу густих олеандрів, що стояли тут, немов жива стіна, та відлучали нас від прочих гостей, і втерла крадькома сльози.
Але він це вже замітив і зараз спинився біля мене.
– Ви плачете, – сказав зворушеним голосом. – Бачу, що це я виновником цілої пригоди, мені це страшно прикро!
Я заперечила мовчки головою.
– Ні? О, так, я ж це відчув! Вже з початку цього вечора відчув я. Мені це тим прикріше, що, стрінувши вас…
Він не докінчив речення. З невимовного жалю, що обгорнув мене нагло наново, немов могутня, довго здержувана хвиля, закрила я скоро лице руками так, як чинила це вже дитиною, коли мене сильний біль або смуток обгортав, – і тихий, ледве чутний стогін вирвався крізь затиснені уста.
– І ви кажете, що ні? – промовив голосом, тремтячим від зворушення. – Але я знаю… успокойтеся! Прошу вас, успокойтеся!.. Цей раз, цей однісінький раз зробіть це для мене! – І він стягнув лагідно мої руки з лиця і притис їх щиро до уст. – Я вас прошу! Прошу вас так, як проситься того, кого любиться! Чуєте, кого любиться, любить!
Цього було забагато на одну хвилину. Він притягнув мене гарячим рухом до себе, і я мимовільно склонила лице на його груди.
Чи я плакала?
Я вже не знаю. Жалем, зворушенням і якимсь несказанно гарним, перемагаючим чуттям приголомшена, я майже не пам'яталася. Я знаю лише, що він гладив моє довге ненависне волосся лагідно-лагідно, мов мати, ніжною, любячою рукою і що говорив тихим здавленим голосом якісь успокоюючі, добрі, а заразом – Боже! – і чудно роздразнюючі слова. Слова, якими говориться до малих, пристрасно люблених дітей…
Опісля я почула край чола його уста, почула їх на руках, на волоссі; почула, як билося сильно його серце, відчула його зворушену душу – і я схаменулася. Обгорнена гарячою струєю сорому і переляку, я подалася взад, відвертаючи паленіюче лице в тінь, щоби не бачив!
Але він був мов оп'янілий.
Обвивши мій стан рукою, впився своїми гарячими очима в мій вид.
– Пожди ще, русалко! – шептав пристрасно. – Ще хвилину, одну-одніську! Хвилину ще! Я люблю тепер! Досі не любив ще ніколи. Ти також ні? Скажи, пташко, ти також ні?
– І я ні, досі ні!
– Так любімося! – шептав він…
Він цілував нечутно кінці пальців моїх (лице я ховала), голубив до себе.
– Нехай, – казав, – насичуся цею хвилиною за цілий час, в котрім мене ніхто не любив… і – на довгий, довгий час! Завтра я від'їжджаю!
– О Боже! це не може бути!
– І я би не хотів.
– Так останься!
– Остався б, рибко, й обороняв би тебе, але я мушу!
– Тепер, Орядин?
– Тепер, тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би ніколи з рук, коли тебе любив би й упивався твоєю любов'ю!