У доповіді «Дещо про ідею жіночого руху», виголошеній 14 жовтня 1894 року на зборах «Товариства руських жінок на Буковині», Кобилянська звернула увагу на широке розуміння жіночої емансипації. Остання, зауважує вона, переросла рамки епатажу, коли жінки переймають чоловічий спосіб життя («щоби не виходити зовсім заміж, прибирати манери мужчин, ходити з обстриженим волоссям, з паличкою в руках, курити папіроску, їздити верхом і, як одна жінка висловилась, "ходити у фраках"»). Кобилянська говорить про необхідність розглядати жінку як людину, від природи рівну з чоловіком і упривілейовану, як і він, правом «людяності, індивідуальної свободи, поваги людської і справедливості». «Женщина, побіч своєю природою назначеної задачі стати жінкою й матір'ю, посідає й надане тою самою природою право – бути і собі самій цилю, іменно в тім смислі, як буває собі цилю мужчина», – твердить письменниця. Йдеться про право жінки здобувати освіту, працю, вчитися, бути «самій собі ціллю». Саме цю символіку несе в собі образ «царівни».
Ідеї Ф. Ніцше служать у ранній творчості Кобилянської так само своєрідним дзеркалом, на тлі якого письменниця вибудовує свої жіночі характери. Зокрема Ніцше говорить про те, що «досконала» жінка може існувати, хоча це швидше явище нарцисичного характеру («чоловік шукає ідеалізованого чоловіка, жінка – ідеалізованої жінки, тобто обоє прагнуть не доповнення, а завершення своїх власних переваг»). Німецький філософ уточнював: «Досконала жінка – вищий тип людини, аніж чоловік, але й значно рідший». Останнє відбиває глибинний іронізм Ніцше стосовно «нової» жінки, особливо тому, що в модерному суспільстві «людського, занадто людського» жінка переймає на себе чоловічі ролі, професії, моделі поведінки і навіть привласнює таку традиційно чоловічу форму спілкування, як дружба. Заратустра був так само досить скептичний щодо жіночої дружби: «Надто довго у жінці чаївся раб і тиран. Тому жінка не здатна на дружбу: їй відома лише любов». Далі він, однак, поширює свій скепсис і на сучасників-чоловіків: «Ще не здатні жінки до дружби. Та скажіть мені, чоловіки, хто з вас до дружби здатний?».
Ніби полемізуючи з Ніцшевим Заратустрою, у «Царівні» Ольги Кобилянської хорват Марко, якого героїня асоціювала з «вищим» типом людини («наскрізь аристократ у чувствах і справдішній чоловіколюбець»), вперше називає Наталку Верковичівну «товаришем». «Одинокий товаришу мій! – сказав і стиснув мою руку по-мужеськи».
Ольга Кобилянська разом з Лесею Українкою загалом причетна до творення нового культурного феномена – феномена жіночої дружби. Для Лесі Українки і Ольги Кобилянської товаришування чоловіка і жінки було не лише бажаним ідеалом, але й реальністю, як про це свідчить їхнє листування. Леся Українка називала товаришем і другом Франка, Павлика, Кримського, Хоткевича, Луцького, «побратимом» – Маковея, «паном-товаришем» – Коцюбинського. Як до товариша зверталася до Стефаника і Маковея сама Кобилянська.
Темі любові-дружби жінки й чоловіка присвячена і повість Кобилянської «Царівна». У повісті основні ролі розподілені між однією жінкою та двома чоловіками. Перший з них – Василь Орядин – напівукраїнець-напівциган, пристрасний, зрадливий, підвладний «буденщині» чоловічий тип, який зрештою одружується з вигоди з донькою свого начальника. Інший – Іван Марко – хорват, «вищий чоловік», або «аристократ духу». «Через його порозуміла я справдішній аристократизм душі, той аристократизм, про котрого розписувавсь так загадочно, а заразом так сильно і пориваючо новочасний філософ Ніцше», – зізнається героїня. Так, з одного боку, Орядин визначає для Наталки обмеженість людської натури, з другого – Марко задає перспективу зростання людського духу. Саме між ними хитається Наталка Верковичівна. З одного боку, вона не згоджується бути з Орядином, щоб жити «буденним» життям, з другого боку, у стосунках її з Марком, місія якого, ми бачимо у фіналі повісті, – бути «чоловіком царівни», проглядається по-чоловічому перевернений варіант жіночого романсу.
Чужинець Іван Марко служить також своєрідним доповненням, або «вищим» типом героїні. «Не знаю, але коли прислухуюся йому, то мені здається, що те, що він говорить, я десь уже раз чула або знала сама з себе, – говорить Наталка. – Мені майже все знайоме, що він говорить, так мовби він був мною, лише досконалішим, з більшим довір'ям до власних сил і з більшою погордою до рабства і немочі». Таким чином, у дружбі жінки з чоловіком, описаній у «Царівні», маємо випадок самодоповнення жінки.