Вечором попросили до чаю. Напроти мене осталася одна склянка і одно крісло порожнє.
– Де Василь, Зоню? – спитала панна Марія.
– Або ж я знаю? Мабуть, пише в своїй кімнаті.
– Що це він пише та пише?
– Не знаєте що? Він переводить щось, як казав, із скуки.
– Так іди, Зонечко, і приклич його, а то чай вихолоне зовсім.
Зоня пішла, а ми обидві наче поніміли. Вона обняла рукою його склянку, чи гаряча, а мені не було до розмови. Впрочім, це було дивно. Тепер, коли я знала, що певно побачуся з ним за кілька хвилин, стала я нараз цілком спокійна, і цей спокій був аж ледоватий. Так сиділи ми, доки не явився він. Перша увійшла Зоня, а за нею він. Змінився на перший позір не дуже. Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала йому, що я була в гостях, чи, може, вид мій був такий відражаючий, що, угледівши мене, мов налякався; але привітався ласкаво, навіть усміхнувся якимсь сумним, вимушеним усміхом. Опісля зайняв місце проти мене і, схиливши голову, мішав машинально чай.
При світлі, що падало ясно з висячої лампи, побачила я його ліпше. Він був марний і блідий, а в цій хвилі, оскільки я його розуміла, зворушений, його високе чоло з імпертинентною (як Зоня казала) морщиною «пихи» між бровами видалося мені в цій хвилі наче мармурове, уста упрямо стулені.. Повік не підводив ані разу; так само, видко, не бажав і уст отвирати.
Мене обгорнув якийсь сором. Ціла його істота свідчила мені чомусь наглядно об тім, що за цілий час розлуки не займалися його думки ані разу мною. Що між ним і мною виросла якась межа, що те, що між нами зайшло, затерлося безслідно і що було би смішно натякати на якісь зв'язки між ним і мною. По нім було це видко. Я соромилась своєї вірності і відчула, що вона не була потрібна. Чи, може, я помилялася? Може. Здавався потрохи пережитим, але в його істоті було щось независиме, щось сміле, безоглядне. Ах, це були наслідки його «сильного, невразливого» сумління! – говорила я до свого серця, котре поборювало всі сумніви одним замахом. Воно визирало з цілої його істоти і надавало йому ціху[52] сили і рішучості. Я чулася просто «гнучкою» перед ним.
Враження, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так підупала, було надто сильне, щоб я могла його в одній хвилині перемогти, тому сиділа я так само мовчки, як він. Лише Зоня, прудка і говірлива, щебетала по-своєму і втягала зручно всіх по черзі до розмови.
– Не хорі ви потрохи, Наталочко? – спитала панна Марія. – Ви такі бліді.
– Ні, я здорова.
– Дивуєтеся, панно Маріє? – зажартувала собі Зоня. – Залюблені виглядають завсіди мізерно! – Вона глянула напівусміхаючись, напівдопитливо на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти відповіді, тому змовчала.
– Чому ти свого персня не носиш? – говорила далі. – Пожди-но, скажу я це професорові.
– Завеликий, могла би загубити.
– Ну, коли вже так, то ліпше не носи! Професор, хоч і який собі там учений, а все-таки не зміг би в те не повірити, що згуба персня віщує розлуку. Вона не була би йому дуже на руку, не так?
Я мимовільно глянула на неї благаючим поглядом, чому порушувала вона цю мені таку немилу тему, і то саме тепер! Орядин відгадав мій душевний настрій, чи підхопив мій взір, звернув голову до Зоні і, не споглядаючи на неї, сказав прямо:
– Ти нині дуже жартівливо настроєна, не розумію тебе!
– А я тебе також ні, Василю. Чи богатирі роману, що ти його переводиш, не побралися, і слово «розлука» дразнить тебе?
– Це не роман, що я переводжу.
– Мені здавалось, що роман. Впрочім, що ти читав так завзято, коли я увійшла в кімнату? Ти й не замітив мене?
– Читав новели Гаршина. Кінчив якраз «Attalea princeps».
– Ах, Attalea! – обізвалась я мимоволі, мило зворушена.
– Читали? – він підвів уперше голову сміло за мною, і його очі вп'ялися в мене з якоюсь неспокійною цікавістю. – І що ж? – питав з лихо затаюваним поспіхом.
– Гарна! – відповіла я.
– Гарна, це певно, але чим гарна, на вашу думку?
– Тим, що осталася своїм намірам вірна!
– Дійсно, не боялася нічого…
– Ні, і смерті не боялася!
Він покраснів ледве замітно.
– Чи це посліднє зискало вас так для неї? – спитав з легким відтінком глуму.
– Саме те. Це прецінь щось дуже гарне.
– Що? – спитав. – Те, що вона вмерла, не побачивши свого властивого неба? Ну, це справді дуже поетично.
– Ні, тота її постанова: добитися помимо всього до цілі, – відповіла я.
– Але ж вона не добилась до неї, не побачила прецінь того небозводу, об котрім мріяла.