– Так. Та чи це таке важне?
– На мою думку, важне.
– Вона вірила, що побачить своє прегарне небо, а та віра вчинила її такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хіба ні?
Я вдивилася в нього широко отвореними очима і чула, що вони в мене розгорілися. Наші погляди стрітилися. Його очі засяяли, а біля уст появилася ледве замітна, злобна усмішка, що пригадувала мені якусь дивно прикру хвилю.
– Так, так, вона не була буденна сила, – сказав він, – і їй треба поклонитися. Згинула, але хоч оставила віру в силу. Це скріпляє сумніваючихся і слабосильних і піддержує саме тоді, коли вони хитаються!
Я відчула, що ті слова його й усміх той були в мене цілені. Усміхнувшись боляче, хотіла я щось відповісти, але, надумавшись, зараз замовкла. Чого вже боронитись! Ми замовкли.
Зонині очі спочивали жадно на нас, особливо на мені. Та на її жаль звернулася я до панни Марії і почала говорити об чім іншім.
– Вам би десь конче виїхати вліті, Наталочко, – мовила старенька панна. – Ви так засиділися; те впливає зле на дівчат; це я з досвіду знаю. Ви би зараз поздоровіли, повеселішали; от попросити б вам гарно в тіточки.
– Та де вже мені їхати, панно Маріє. Не їздила досі ніколи, привикла вже так. Впрочім, мені нічого не треба.
– Вліті, відай, ваше весілля, Наталко, правда? – спитала Зоня.
– Не знаю, Зоню, – відповіла я тихо.
– Тітка мала казати Лені, що відбудеться вліті, під час вакацій.
– Може…
– З певністю; пізніше не може професор на довший час з дому вибиратися, а він же хотів би якнайскорше оженитися.
Я не відповідала, чула лише, як поблідла.
– Я би не була думала, що він годен до якої-небудь особи так прив'язатися, – говорила Зоня далі. – Мені видиться, що його ідеали – книжки; не так, Василю?
– Панна Верковичівна подобалась йому, оскільки я собі пригадую, зараз з першої хвилини, – відповів Орядин і в тій же хвилі піднявся із свого місця. – Не закурите собі, панно Маріє? (вона любила часом закурити) – питав зворушеним голосом, і його очі промайнули блискавкою по мені.
– Як постараєтесь о сигаретку…
Він наче лише того ждав і вийшов. Мені стало ніяково, і я піднялася з крісла.
– А то куди? – обізвалися обидві жінки.
– Додому вже!
– І чого так скоро? – загомоніла Зоня. – Останься ще, а то прибіжиш лише, щоб привітатися і попрощатися. Пожди, я заграю тобі Шумана «Aufschwung»[53]. Вивчилася вже добре, а ти прецінь уроджений знавець тонів.
Ми встали від стола, і Зоня засвітила світло.
– Нема Василя з сигаретами, – обізвалася старенька панна, – у нього ще, певно, й світла нема, а він клопочеться. – І сказавши це, вийшла.
– Коли би так панна Марія була молода, – сміялася Зоня, – то, певно, була би з них добра пара: вони страшно любляться.
– Вона така добра.
– А він?.. – Вона держала запалену лампу в руці і мов ждала на мою відповідь. Очі в неї світилися так, як світяться вони у кіточки, що спинилася на самоті біля клітки з пташкою.
– Він тобі брат, то ти, певно, лучче його знаєш, – відповіла я спокійно.
– Ну, вже ж! – І ступила наперед. – І так, наприклад, можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше ніколи: хвилями буває попросту нечемним. За ті два роки, що перебував серед високої культури, перемінився чимало. Досі висміював матеріалістів, а тепер сам готов статися ним. Впрочім, це, як я думаю, не гріх… і я лише кажу, що перемінився; але в чім іншім не згоджуюся з ним. Я не радила би нікому супротивлятися його змаганням, бо без «пімсти» не обійшлось би вже, певно. Панна Марія зводить у нього все на нерви й каже, що він подобріє і повеселішає знов. Може бути, але поки що стоїмо ми обоє на воєнній стопі.
Вона увійшла до салону, а панна Марія повернула з Орядином. Спрятавши незамітно посуд зі стола, віддалилася з кімнати, і ми остались самі.
Я стояла коло столу і переглядала якісь свіжі часописи, що панна Марія склала для мене, а він стояв також тут і лагодив сигарету для старенької дами. В сусіднім салоні грала Зоня. Нині не могла я музики слухати, як звичайно. В мені самій хвилювало так чудно, чудно… чи сумно, я вже не знаю. «От яка стріча наша!» – думала я раз по раз, а часопис так і дрижав в руках від зворушення моєї душі.
– А я й не гратулював[54] вам ще досі ваших заручин! – обізвався врешті поважно. – Але вам і так, певно, небагато на тім залежить…
– Мені й на думку не приходить надіятися чогось подібного, т. є. гратуляцій. Не думаю взагалі над подібними речами.
– І від мене?
– І від вас, і від інших. Через те не зміниться нічого для мене.
– Так ви хочете зміни? В чім же, наприклад? – І він звернув свої великі блискучі очі цікаво на мене, мов хотів мене до дна душі розслідити.