Небавом по тім подибала я його знов. Я йшла з Оксаною і пізнала його вже здалека.
– Це гарний мужчина, що он тут іде, Наталко! – замітила вона.
– Гарний.
– Він минає щодня попри наше мешкання, став недавно моїм сусідом. Придивіться йому добре, в нього є раса.
Я мовчала, затаївши своє нагле зворушення. Я ніколи не згадувала молодій жінці про свій «роман» з ним, а тепер не була до того відповідна хвиля. Він надходив чимраз ближче. Я знала його надто добре, щоб не помітити зміни, яка зайшла з ним у тій хвилі, коли минав нас. Його очі розіскрилися так, що це «щось», що обгортало його давніше при мені, заволоділо ним і в цій хвилі! Я могла би собі подумати, що він мене не завсіди «любить», хоч як ми розсталися… Він поздоровив мене майже упрямо.
– Ви знайомі з ним і не кажете ані слова! – накинулася на мене Оксана.
– Це знайомість ще з моєї батьківщини, – відповіла я побіжно.
– Чи ви знаєте його ближче?
– Знаю.
– Що ж це за один?
– От собі!
– Його хід характеристичний, – щебетала вона.
– Справді, – обізвалась я. – В нього відповідає собі все посполу, його хід, його рухи, його письмо і характер – все однакове.
– А серце його?
– А мене що воно обходить?
– Ох, які ж ви прудкі! – І вона розсміялася.
А я подумала собі якраз те саме, що перед роком, при розстанні, і майже тими самими словами: «Таким люблю його, гордим і сильним», – а опісля посумніла…
Одного дня, може в три місяці по тій стрічі, пішла я з молодою товаришкою на якусь наборзі уладжену виставу образів[73]. Ми знаходилися в передпослідній кімнаті. Молода дівчина задержувалася довго при кожнім образі, а я вертала все наново від одного до другого. В притикаючій послідній кімнаті чути було, як мужеський голос щось поясняв, а на те відповідав якийсь голос жіночий; цей мужеський здавався мені знайомим. Минаючи попри отворені двері, заглянула я незамітно в кімнату і побачила там Орядина. Перелякана, метнулась я вперед, однак він побачив мене. Зараз по тім почав до когось дуже голосно говорити і сміятися, і ніколи, ніколи в житті не забуду я інтонації мови його і характеру його тодішнього сміху! Одно й друге тикалось мене, мало мене понизити.
Я чула, як спаленіла сильно. Він сміявся так, мовби йому хто дарував мільйони, і заявляв мені тим сміхом, що не журиться мною зовсім. Це зранило мене так, що я з досади майже задрижала. Який здавався гордий, що переміг чувство любові, і як йому було з тим спішно, щоби мені дати те відчути! І я відчула це, як бажав. В мене слух для модуляцій людського голосу незвичайно тонкий, а чуття не менше, і тому не обманило мене ні одно, ні друге. Чи він соромився своєї любові до мене? Була це ненависть чи гордість? Яка гордість?
І я терпіла від того аж до знесили.
Коли ловлю себе на тім, що його образ стає перед мою душу, то я заявляю собі насмішливо, мов якійсь іншій істоті, що про те все люблю його. Заразом обгортає мене почуття, мовби тепер із цією любов'ю приступало до мене щось величезне і поважне, щось, що лучається чоловікові лиш раз в житті… Іншим разом закидую все і поринаю в праці.
Уздрівши його якось раз в місті вже здалека, я забігла скоро в якусь протилежну вулицю і втікала нею так скоро, як лиш при людях випадало, щоби не подибатись із ним. Сильно зворушена, відчувала я цілком те саме прикре чувство, що тоді при його сміху на виставі, – гидке чувство покори…
IX
І знов минув довгий одностайний час, минула зима, настає літо. Про Орядина мені майже байдуже. Відцуралась його майже цілком і живу знов спокійним життям. Нового в нім не лучалось мені нічого, хіба, може, те, що в мене одним знайомством більше. Пізнала я сина пані Марко, лікаря; пробував у нас щось шість неділь.
Одного дня прийшов від нього лист, в котрім писав, що прибуде. Сам не надіявся, що якраз тепер буде мати нагоду побачити свою матір; однак пізніше відплине, може, де далеко, і подорож та забере багато часу, тому користає зі свобідних шістьох неділь і прибуде, щоб оглянути свою батьківщину і дорогу матір.
Утіха пані Марко була невимовна. Не бачила його майже три роки, і їй здавалося, що з його приїздом прибуде все її минувше щастя, вернуть гарні дні її минулих літ, і вона аж поздоровіла.
– Я ладилася вже вмирати, – говорила своїм знайомим, усміхаючись весело, – а тепер аж поздоровіла.
Ціла хата готовилася на його прийняття, мусила пристроюватись, мов молода для молодого. Все блищало, сяяло в ній, дихало якоюсь святочністю, новістю, якимсь ожиданиям. Для нього призначена кімната сталася осередком думок доброї матері, і вона була би нарадше прикрасила її лиш самим золотом і сріблом. Найкращі і найдорожчі цвіти мусили перенестися до його кімнати, а вона, любуючись їх барвним видом, говорила раз по раз, що він їх любить, любив їх ще малим хлопцем…