Я підійшла до нього, щоби подати йому руку. Він стояв спертий об стіл, а блідий як смерть.
– Бувайте здорові! Я бажаю вам так само щастя і сонця на будуче, як ви мені…
– Сонця, сонця… – промовив він глухим голосом й усміхнувся якось чудно. При тім вп'ялив свої великі, в тій хвилі незвичайно зворушені очі в мене, мовби хотів мій вид задержати навіки в своїй пам'яті. – Ви кажете: сонця… воно заходить віднині для мене!
Я глянула на нього широко отвертими очима.
– Заходить?
– Так, для мене. Для другого воно сходить.
Я не розуміла його.
– Жаль мені, пане доктор, коли би це було правдою, – сказала я півголосом, і я говорила щиру правду.
Невимовний жаль обгорнув мою душу, і, щоб не виявити того перед ним, я спустила погляд вниз і подала з холодним поклоном руку.
– Ще раз… бувайте здорові!
Він склонився так само холодно, формально, але не сказав ані слова. Здавалося, всяке прощальне слово так і застрягло йому в горлі. Рука його була холодна, мов лід, і обняла мою праву мов кліщами.
Я пішла не оглядаючись, як та сонна, і не знаю, чи мені це приснилося, чи було дійсністю, а то, що вслід за мною продзвеніло на силу висказане, але майже на просьбу подобаюче, раз мені жартом (?) кинене ним слово: «Цвіт лотосу…»
В три години пізніше від'їхав.
Важкі, незабутні три години в моїм житті.
Мене мучив глухий жаль за ним, а його бліде, від болю змінене лице стояло неустанно переді мною. Чому переслідувала мене думка, що він був лиш на вид холодним і повздержливим супроти мене? Що в серці беріг щось інше, тепле, гарне і що терпів від чогось, від якоїсь гордості або з якихось, бог знає яких, причин.
Під час тих трьох годин не лягав ані на хвилинку відпочивати. Я ж лежала без сну і чула, як ходив, неначе міряв неустанно свою кімнату. Над чим думав? О пів до третьої над'їхав фіакер[79]. В мені затовклося серце, і я здержала віддих, щоби чути кожний крок і рух його. Ходив скорше, збирав речі, подавав їх слузі і все тихо, щоб не збудити нікого в домі, а може, й мене, бо попри мою кімнату мусили переходити в сіни. Вкінці чула я, як вийшов, як зачинив за собою двері, обкрутив ключ два рази в дверях, і, вийнявши, поклав його на одну з шаф, що стояли в передній кімнаті. Переходячи попри мої двері, задержався на хвилину, мов приневолений невидомою силою, щоб зате опісля віддалитися двічі скоршим кроком. На сходах веранди, по котрих ходив цілком звільна, дзуркнула[80] його шабля, а трохи згодом чула я гуркіт повозу, що його відвозив. Коли ж гуркіт замовк, чути було тільки глухий, одностайний шум дерев у саду…
Крізь шум той розлягався від часу до часу зойк еольської арфи.
Я не ворухалась.
Заривши пальці в волосся, лежала з болісно зморщеним чолом, без сліз. Він не оставив мені права проливати їх за ним…
X
Майже чотири місяці минули з часу від'їзду доктора Марка, і ми зажили знов давнім ладом і колишнім тихим, одностайним життям. Від нього прийшов за той час лиш один раз лист із Цари, в котрім писав, що хорував трохи, що відпливає незадовго до Іспанії і що має дуже много заняття. Це заняття, писав, дуже йому пожадане, бо на нього налягає від часу до часу якась пригноблююча «туга за домом» і туга за тихими, чистотою і любов'ю озареними вечорами на батьківщині, а праця розвіває сумні, тужливі думки і не допускає його тонути в жалю. Поки що здоровить всіх сердечно і т. д.
Пані Марко стала від його від'їзду дразливішою і попадає часто в якийсь сумний настрій. Каже, що її мучить деякими хвилями передчуття, що не побачить його вже більше. Посвячую бідній нервовій жінці більше часу, ніж коли перед тим, посвячуюся їй цілковито. Читаю їй годинами вголос, товаришу їй майже неустанно. В кухні пересиджую більше, як треба, щоби страва для неї була цілком за її смаком і все так, як вона любить. Через все те остається мені дуже мало часу, а коли найдуться вкінці свобідні хвилини, то сама не знаю, до чого братися вперед. Чи читати, чи веселитись, як каже вона іноді, коли догляне яку психічну втому на моїм лиці. Я стараюся, щоб вона не добачувала її ніколи. Вона ж прецінь його мати, а через те для мене так само дорога, як і для нього.
Від часу до часу відвідувала нас Оксана і випрошувала мене у пані Марко на «музику». Тоді проживала я свої найсвобідніші хвилі – і мої думки летіли невпинно далеко на полуднє.