Підлив масла у вогонь і прем’єр-міністр, заявивши, що уряд не витримає всезагального благополуччя і змушений буде в повному складі піти у відставку. «А з нами, — загрозливо додав він, — полетить шкереберть і партія векапебе, яка від перемоги до перемоги невідомо куди нас веде!»
Але, на щастя, знайшлися і стійкіші векапебевці.
— Наш бідний, але вірний народ упевнено йде генеральним курсом, накресленим нашою партією, — заявили вони. — Народ не збити на манівці ніякими благополучями. Геть благополуччя! Ми не дозволимо знущатися з нашого багатотерпеливого народу та експериментувати над ним!
Довелося спішно піднімати з постелі Генерального бідняка ВКПБ, який саме знаходився в санаторії, який у свою чергу тимчасово знаходився на Канарських островах — у зв’язку з фінансовими труднощами.
— Ніяких перейменувань партії! — твердо заявив незламний керманич українського народу. — Тим більше, ніякого благополуччя!
І видав на-гора кілька партійних лозунгів, які підлягали негайному розтиражуванню і втіленню в життя на даному етапі:
— Чим трудніше нашому героїчному народові, тим легше нам боротися з його постійними труднощами!
— Чим бідніший народ, тим легше його ощасливлювати ідеями про світле майбутнє і побудову раю в окремо взятій країні. Запам’ятайте: ми — партія бідних, а тому наш народ теж повинен бути бідним!
Ні на мить не вагаючись у своїй правоті, керманич віддав кілька історичних директив:
— Негайно вислати до кордонів бойові загони ВКПБ! Скрізь і всюди суворою революційною рукою карати панікерів і прибічників ощасливлення. Народу — триматися! Всім дружно лягти трупами або й кістками, але удачу в Україну не пропустить! Винних, які завдяки своїй хронічній сліпоті й безпечності проґавили підступний прихід до України ворожого нам благополуччя, жорстоко покарати: віднині таким ніяких Гаваїв, Канарів, Монако чи й, навіть, Кіпрів! Віднині такі відпочиватимуть лише на отєчєствєнной території разом з народом, але трохи на відстані, у спецрозпридільниках. Заодно заборонити таким пересилати гроші в банки Швейцарії чи й, навіть, Антигуа, не кажучи вже про купівлю палаців в різних там Сан-Францисках! Крім того оголосити всезагальну мобілізацію народу під гаслом: «Всі на боротьбу з розпроклятим благополуччям!» Роз’яснити народові, що усілякі гаразди, щастя-доля — це підступи ворожої нам пропаганди Заходу і своїх відщепенців, що це лихо, яке нас спіткає, а тому народ повинен з відразою рішуче і назавжди відкинути загрозу процвітання! Народ як бідував, так і далі вірно й надійно бідуватиме під керівництвом нашої партії. Україна в небезпеці! Наше отєчєство ніколи не приєднається до зони благополуччя і гарантом цьому виступала, виступає і буде виступати наша ВКПБ!
— Щодо мене особисто, — додав далі керманич, — то тільки закінчиться в санаторії «мертвий час», який навіть мені не дано права порушувати, так я негайно залишаю Канари і беру курс на рідну неньку Україну, щоб особисто й далі керувати боротьбою з везінням і далі успішно вести наш вірний народ назад до рятівного злидарства! Задивленому вперед, який перший загледів лихо, присвоїти почесне звання Заслужений бідняк України, щоб він і далі пантрував кордони України, щоб ніяке благополуччя більше й на гарматний постріл не посміло підійти до України, хоч і бідної, але процвітаючої країни!
ЗЛЕТ І ПАДІННЯ КІНДРАТІЯ 1-ГО ІЗ ЗОЛОТОНОШІ
Жив собі та був собі у славній Золотоноші, що на Черкащині, один дідок. Звали його Кіндратом. А баба звала його просто: дід. Та й усе. І правильно, бо дід він, як… дід — нічого особливого собою не являв. Як кажуть, типовий старий пенсіонер. Таких не лише в Золотоноші — по всій Україні повно. І ось яка з ним одного разу приключка случилася — з доброго дива.
Рибалив він собі потихеньку — річка там у них є, Золотоношкою величається. Любив старий на ній рибалити — коли карасиків піймає, коли плотвиць чи окунців… Дивись, і приварок до столу, бо нині на саму пенсію й ноги можна випростати.
А треба вам сказати, що в тамтешній річці Золота рибка жила (можливо, тому й річка звалася Золотоношкою?). Ну, жила вона собі та й жила, аж доки одного разу не потрапила в мережку діда Кіндрата.
А далі події розвивалися точнісінько як у відомій казці.
— Відпусти мене, діду, — людською мовою (а втім, коли захочеш жити — будь-якою мовою заговориш!) почала благати старого Золота рибка. — А я тобі за це будь-яке твоє прохання вволю.
— Бартер, значить, на бартер? — старий дещо в сучасній термінології розбирався — радіо іноді слухав. — А чого? Навару з тебе ніякого, мона й спробувати. Та й пензія в мене… одна лише назва. І півста немає. Не знаю, як і жити. Он у депутатів, кажуть, ого які пензії!
— Нема проблем, — з готовністю рибка. — Іди собі, діду, додому, буде в тебе депутатська пенсія — 610 гривень на місяць, плюс на стільки ж ще різних пільг.
Причимчикував старий до свого обійстя, аж гуль — листоноша.
— Агов, діду?! Пенсію вам принесла. Одержуйте 610 гривень.
— Не обдурила, значить, Золота рибка, — радо Кіндрат і бабі своїй, Килині, каже — Теперечки будемо й ми багатенькими…
— От іменно — багатенькими! — єхидно дідова половина. — А не багатими багатіями, як оті… нові…
І, замість того, щоб обрадуватись щедрості Золотої рибки і, взагалі, везінню, що нарешті завітало й до них, ґвалт здійняла (вона з давніх давен сварливою була).
— Як був ти, діду, дурним, таким і зостався! Багаті он на Канарах відпочивають, а я далі Золотоноші й носа не показувала! (Ніс у баби такий, що було що показувати!) А ти — багатенькі…— передражнила вона старого. — Не знаєш ти багатеньких! Чого витріщився, як баран на нові ворота?! Бери ноги в руки та чимдуж до Золотої рибки — хай вона відправить нас на Канарські острови (Клята баба! І де вона про ті острови почула?), де нові українці загорають та кайф ловлять!.. І щоб мені там, значить, птичка канарка прислуговувала та пісеньки на сон грядущий співала-цвірінькала…
Робити нічого. Із сварливою бабою як сперечатися, то краще її забаганку пошвидше вволити — тобі ж дешевше буде. Почовг старий до річки та й заходився кликати Золоту рибку. Завжди тиха й спокійна Золотоношка чомусь враз наче набурмосилась, брижами вкрилася, очерети в узбережжі непривітно зашушукали…
Випливла Золота рибка й питає:
— Чого тобі треба, діду із депутатською пенсією?
— За пензію депутатську — здорово наші слуги на заслуженому живуть! — спасибі — вклонився старий. — А більше мені нічого й не треба. Але стара моя, звиняй, сердиться. А вона, як навріпиться, то хоч кіл їй на голові теши, а буде по їй. Тож хоче моя зануда — прости Господи, — відпочивати там, де круті кайф ловлять. На якихось там Канарах — не знаю чи далеко вони од нашої Золотоноші. І щоби там птичка, звана канаркою, їй слугувала і на сон бабі пісеньки свої, значить, співала-цвірінькала…
— Будуть вам Канари, — невдоволено рибка. — Іди собі додому!
І щоб ви думали? Другодні дід Кіндрат з бабою своєю Килиною прямцем із Золотоноші на Канари якимось там рейсом — чи не чартерним? — вилетів. В розкішному курорті для крутих біля тамтешнього міста Санта-Крус-де-Тенеріф поселилися. Тамтешня птичка канарка й справді вередливій бабі слугувала, на сон грядущий пісеньки їй співала…
Добре дід з бабою серед крутих відпочивали, в Атлантичному океані купалися, засмагли, помолоділи, з новими українцями, з якими там і не розминешся, назнайомилися.
Додому повернулися, в Золотоношу свою, старий і думає: в акурат хоч тепер баба вгамується — якої ж їй ще трясці треба? Дасть йому нарешті спокійно віку на депутатській пенсії дожити. Аж ні… Знову стара почала діда пиляти — з новою силою, що її ото набралася на Канарах:
— Дурний ти, діду, дурний! Яким був, таким і зостався! Ми лише раз за життя на Канарах побували, а круті, фірмачі різні, сто копанок їм у боки! — щороку там розкошують. Тож хочу, — вимагає, — зоб і ми належали до нових українців. А ти щоб президентом крутої фірми став і щоб гроші здорове-енною лопатою гріб!..