Жінка летіла вимощеною кам’яними плитами доріжкою. Очі її були дикі, рот смикався. Вигляд мала такий, ніби вона зазнала справжнього шоку і страждала від безмежного горя.
Берт підморгнув колезі та пройшов із доглядальницею в будинок.
Я запалив чергову сигарету, влаштувався на ведійському сидінні й схвильовано почав чекати.
Раптом із відчинених вікон пролунав тваринний крик, потому почулися істеричні ридання.
— Напевно, це була Анна Скотт, — стурбовано сказав я.
— Схоже на те, — озвався полісмен, дивлячись на котедж.
Поступово ридання затихнули. Пройшло зо пів години, перш ніж жінка з’явилася знову. Вона йшла дуже повільно, сховавши голову в брудний носовичок та опустивши плечі.
Полісмен відчинив для неї хвіртку й обійняв за плечі, допомагаючи вийти. Це було зроблено з найкращих міркувань, однак місіс Брембі різко відкинула його руку.
— Не чіпайте мене своїми закривавленими руками! — скрикнула вона здушеним голосом і почимчикувала доріжкою.
— А леді ще та, — зронив полісмен, почервонівши.
— Можливо, вона начиталася «Макбета», — ризикнув припустити я, однак це, здається, його не заспокоїло.
Пройшло вже півтори години, відколи я востаннє бачив Коррідана. Я був голодний. Годинник показував пів на другу, однак я вирішив чекати і далі, сподіваючись висловити Корріданові все, що про нього думаю.
За десять хвилин він вийшов з будинку і махнув мені рукою. Я вилетів з машини і стрілою промчав повз поліцейського.
— Гаразд, — коротко сказав Коррідан. — Гадаю, ви захочете все оглянути. Але, заради Бога, не розповідайте нікому, що я дозволив вам це зробити.
Я вирішив, що таки не зовсім змарнував свої гроші, підгодовуючи цього йолопа.
— Красно дякую, — сказав я. — Анічичирк.
В будинку все ще відчувався сильний запах газу, котрий посилився, коли я зайшов на кухню.
— Це справді Анна Скотт, — похмуро підтвердив Коррідан, показуючи рукою на скоцюрблєну тіло на підлозі.
Я стояв над нею, не в змозі вимовити ні слова.
На дівчині була рожева нічна сорочка з накинутим поверх білим пеньюаром, ступні босі, руки стиснуті в кулаки. Голова засунута в духовку. Відійшовши убік й обережно переступивши через її ноги, я зміг зазирнути дівчині в обличчя. Це була блондинка років двадцять п’яти. Навіть мертва вона була гарна, хоча я й не зміг вловити в цьому чарівному спокійному личку схожості з Неттою.
Я зробив крок назад.
— А це точно Анна Скотт? — запитав я.
Коррідан зробив нетерплячий рух рукою.
— Звісно, — озвався він. — Та жінка її упізнала. Ви ж не хочете сказати, що тут криється ще якась загадка?
— Дивно, що обидві кінчають життя самогубством, еге ж? — нутром я відчував, що тут щось не так.
Коррідан мотнув головою і пройшов у вітальню.
— Прочитайте ось це, — запропонував він, простягаючи мені аркуш паперу. — Це знайшли біля неї.
Я узяв аркуш і прочитав:
«Без Нетти життя для мене не має сенсу. Будь ласка, пробачте мені. Анна».
Я віддав йому записку.
— Навіть не маючи за спиною пів століття служби в поліції, я відразу би сказав, що це фальшивка, — зронив я.
Він узяв записку.
— Не намагайтеся бути дотепним, — холодно озвався Коррідан.
Я криво посміхнувся.
— Як ви думаєте, кому вона адресована?
Він хитнув головою.
— Поняття не маю. Місіс Брембі казала, що сюди приходила купа чоловіків. І серед них був такий собі Пітер, про якого Анна постійно згадувала. Можливо, записка для нього?
— А чи не міг це бути Пітер Еттерлі? — поцікавився я. — Хлопець, котрий подарував Нетті пістолет?
Коррідан почухав підборіддя.
— Навряд чи, — проказав він. — Еттерлі повернувся у Штати місяць тому.
— А, так, я й забув про це, — відповів я, підходячи до письмового столу, що стояв під вікном. — Сподіваюся, ви розшукаєте цього чоловіка?
Я відсунув шухляду і зазирнув усередину. Жодних паперів, жодних листів. Усі відділення ретельно вичищені.
— Вона старанно все прибрала перед тим, як накласти на себе руки. Ви знайшли хоч якісь папери?
Він заперечно хитнув головою.
— Тобто абсолютно нереально перевірити, чи це справді почерк Анни?
— Мій любий друже... — їдко почав Коррідан.
— Проїхали, — сказав я. — Просто такий вже я підозріливий. Знайшли щось цікаве?
— Нічого особливого, — він пильно придивився до мене. — Я скрупульозно обшукав будинок — тут нема нічого, що могло би поєднувати дівчину з фальшивими цінними паперами, діамантовими каблучками чи іншими подібними речами. Мені шкода, що я змушений вас розчарувати.
— Нічого, якось переживу, — вишкірився я. — Просто дайте мені трохи часу. Чи знайшли ви в помешканні шовкові панчохи?
— Я не шукав тут шовкових панчіх, — гаркнув він, — а займався значно важливішими речами!
— Тож пошукаймо їх. У мене пунктик щодо шовкових панчіх. То де тут спальня?
— Послухайте, Гармасе! Це вже надто далеко заходить! Я й так дозволив вам...
— Заспокойтеся, прошу вас, бережіть нерви!.. — сказав я, миролюбно поплескуючи його по руці. — Ну що тут поганого? Нетта мала купу шовкових панчіх, і всі вони зникли. Анна теж повинна була б їх мати; можливо, вони все ще на місці. Ходімо погляньмо!
Кинувши на мене роздратований погляд, він повернувся до дверей.
— Зачекайте тут, — сказав Коррідан і почав підійматися сходами.
Я пішов за ним услід.
— Можу знадобитися. Завжди добре мати при собі свідка.
Він пройшов у маленьку, але розкішно обставлену спальню, тут же попрямував до комода і почав копирсатися в стосі шовкової білизни, светрів та шарфиків.
— Ви перебираєте усі ці дрібнички як одружений чоловік, — сказав я, відчинив шафу і зазирнув усередину. Там висіли лише дві сукні і один костюм. — Бідолашна, у неї зовсім не було одягу, — провадив я далі. — Можливо, вона не могла дістати купонів чи просто була нудисткою?
Він сердито глянув на мене.
— Тут нема панчіх, — сказав він.
— Що, взагалі?
— Жодних. Взагалі.
— Здається, підтверджується моя нудистська теорія, чи не так? — сказав я. — Можливо, вам захочеться прокрутити цю «панчішну теорію» у вашій кмітливій голові? Я й сам маю намір це зробити й не облишу її, поки не з’ясую, чому жодна з дівчат не мала жодних панчіх!
— На що в біса ви натякаєте? — вибухнув Коррідан. — Усі розуми поїли? Ви що, вважаєте себе Перрі Мейсоном[8]?
— О, тільки не кажіть мені, що ви читаєте детективні романи! — здивовано зауважив я. — То що ви тепер робитимете?
— Просто зараз я чекаю на санітарну машину, — сказав Коррідан, спускаючись разом зі мною сходами. — Тіло відвезуть до Горшемського моргу, і вже там проведуть дізнання; не думаю, що з того слідства вийде щось путнє. Усе й так достатньо ясно, — однак голос у нього був стурбований.
— Невже ви справді вважаєте, що Анна дізналася про самогубство сестри і тут же наклала на себе руки? — запитав я.
— А чому б і ні? — перепитав Коррідан. — Ви страшенно би здивувались, якби дізналися, скільки стається сімейних самогубств. У нас вражаюча статистика щодо цього.
— О, я й забув, що ви працюєте грубими емпіричними методами, — парирував я. — Але чому ви мене не впустили в будинок, коли самі нишпорили там?
— Послухайте-но, Гармасе, це взагалі не ваша справа! Ви тут лише за моєї мовчазної згоди! — вибухнув Коррідан. — Це серйозне розслідування, і я не потерплю тут роззяв, які витріщатимуться на мою роботу!
— Назвати мене роззявою — така сама брехня, як і стверджувати, що те, що ви тут чините, називається роботою, — сумно сказав я. — Але нехай. Надалі я буду чемний і — дякую за інформацію!
Він гостро глянув на мене — чи я не жартую; вирішив, що таки жартую, і міцно стиснув губи.
— Поки що це все. Ви би краще їхали звідси — до прибуття санітарної машини.
— Гаразд, уже їду, — сказав я, прямуючи до вхідних дверей. — А вас не цікавить моя версія стосовно цього другого вбивства?
8
Перрі Мейсон (