Розділ VIII
— Ви розумієте, що означає для жінки погана репутація? — спитала Крістал, сідаючи на край ліжка і схвально розглядаючи мою кімнату.
Я сховав капелюха в шафу і всівся у крісло.
— Приблизно здогадуюся, — відповів, посміхнувшись їй. — Але таке питання суто теоретичне на цьому етапі нашого знайомства. А чому ви питаєте?
Вона мотнула білявими кучериками.
— Мій тато каже, що якщо чоловік запрошує дівчину в свою спальню, то це — кінець її доброї репутації.
Я серйозно кивнув.
— Часом ваш тато каже мудрі речі, — зронив я, — але це не про мене. Ви не з тих, чию репутацію можна зіпсувати.
— Мені завжди здавалося, що в цьому є якась каверза, — озвалася вона, зітхнувши. — Зі мною ніколи нічого не трапляється. Направду мені дуже хочеться, щоб мене колись перестрів у темній алеї чоловік з палаючими очима. Я тинялася тими темними алеями до знемоги, але ще ні разу не зустріла там чоловіка з палаючими очима.
— Згадайте про Брюса й павука[12] та не полишайте спроб, — порадив я. — І рано чи пізно щось таке неодмінно трапиться.
Вона кивнула і зітхнула.
— Так, якщо я вже так довго чекала, то почекаю ще трохи. То я можу вже поглянути на ті ваші панчохи чи також маю чекати?
— Ви не тільки можете на них поглянути, а й забрати їх, — відповів я, виймаючи стос панчіх із шафи. — Ловіть!
І я кинув їй на коліна панчохи.
Поки вона тішилася своїми обновками, я запалив сигарету і викликав коридорного.
Зрештою, мої відвідини клубу «Блакить» не минули даремно. Великою удачею було зустріти там місіс Брембі. І добре, що вона мене не помітила. Крістал сказала, що бачить місіс Брембі у клубі регулярно — щочетверга. Здається, у неї якісь спільні справи з Джеком Бредлі, й, залагодивши їх та повечерявши, вона тут же вирушає додому. Ніхто не знав, хто вона, але місіс Брембі завжди вечеряла на самоті й відразу ж після трапези полишала клуб.
Ця інформація мене заінтригувала. Коли я вперше побачив місіс Брембі, вона справила на мене враження типової прибиральниці, а тому зустріти її у вечірньому вбранні було цілковитою несподіванкою. Я вирішив поділитися цією інформацією з Литтлджонсом. Можливо, це допоможе йому з’ясувати, яку ж подвійну гру веде місіс Брембі.
Відвідини клубного гаража також були плідними. Перше ж авто, яке я побачив у великому підвалі під клубом, виявилося стареньким «стандардом-14»[13], який переслідував мене в поїздці до Лейкема. Поступово всі частинки головоломки ставали на свої місця.
З якоїсь причини Джек Бредлі зацікавився моїми діями. Я був майже впевнений, що молодик, котрий переслідував мене, діяв за вказівкою Бредлі. Я думав, що Крістал зможе мене в цьому просвітити й повернувся до неї, щоб розпитати про це. Однак Крістал була цілковито поглинута примірянням панчіх.
— Не дивіться поки що, — захихикала вона, натягуючи панчохи на стрункі ноги. — Я зараз у дещо пікантній ситуації...
— Агов! Сховайте-но ваші ніжки! — сказав я, почувши тихий стукіт у двері. Потому ручка провернулася.
Якраз тієї миті, коли Крістал поправляла свою сукню, в номер увійшов коридорний. Його очі на мить здивовано розширились, і він запитально глянув на мене.
— Подвійне віскі й велику порцію джину з лаймом, — сказав я невимушено — так, наче Крістал була мені сестра.
Він мовчки нахилив голову і виплив з кімнати, однак його спина красномовно висловлювала осуд.
— Здається, я таки зіпсую свою репутацію, — зітхнув я, знову всідаючись у крісло. — Чи не поквапилися б ви і не покінчили з примірюванням панчіх до того, як він повернеться?
— То вони вам не подобаються? — ображено запитала Крістал. — А я гадала, ви витріщатиметеся на мої ніжки й милуватиметеся ними! — Вона взула черевики, розглядаючи свої ноги зі щирим захватом. — Вони чудові, чи не так? — вигукнула Крістал. — Не знаю, як вам і віддячити! — Вона кинулася до мене, всадилась на коліна й охопила мою шию руками. — Ви такий добрий і милий — обожнюю вас! — провадила вона далі, покусуючи мочку мого вуха своїми гострими зубками.
Я відштовхнув її, скочив на ноги і силоміць всадив її на стілець.
— Сидіть сумирно і будьте чемною, — сказав. — Хочу з вами поговорити.
— Говоріть, я слухаю, — озвалася вона, охопивши руками коліна та дивлячись на мене запаморочливими блакитними очима.
— Чи зустрічали ви коли-небудь у клубі молодика років двадцяти — стрункого, темноволосого, гладко поголеного — із землистим кольором обличчя? Носить сірий засмальцьований капелюх і водить той самий «стандард», який ми бачили у гаражі.
— Певно, ви говорите про Френкі, — тут же озвалася Крістал. — Він просто жахливий. Ми всі його терпіти не можемо.
— Це мене й не дивує, — зронив я й гукнув: — Заходьте! — бо саме постукав офіціант.
Я невимушено узяв у нього напої.
Коли він пішов, я продовжив:
— А чим він займається?
— Френкі? — Крістал розправила свої гарні плечі. — Вештається скрізь. Гадаю, виконує для Бредлі усю брудну роботу. Водить авто, їздить по покупки тощо. А чому ви питаєте?
— Довго пояснювати, — сказав я коротко. — Вам же подобалася Нетта Скотт, чи не так?
— Мені не подобаються жінки, — швидко сказала Крістал. — Я надто заклопотана тим, щоб уподобати чоловіків. Від них я просто божеволію. Чи знаєте ви, що мою маму перед тим, як вона мене народила, налякав борець?
— Так, знаю. Сем казав мені.
— Це справило на мене такий кумедний вплив... — почала було Крістал, але я її урвав.
— Облишмо це поки що. Поговорімо краще про Нетту. Сем каже, що ви непогано з нею ладнали.
— Гадаю, що так, — байдуже озвалася Крістал. — Вона була трохи дивною, але не намагалася відбити у мене чоловіків, а я не претендувала на Джека Бредлі та інших її залицяльників; тож ми ніколи і не чубилися.
— А вас не здивувало, коли почули, що з нею трапилося?
— Я була геть прибита. Була впевнена, що вона ніколи такого не зробить. Це ж треба так помилятися! Мій тато завжди каже...
— Облишмо вашого татка. Спробуйте запам’ятати: жодних борців та татусів! Розкажіть мені краще щось про Нетту. Чи ви зустрічалися коли-небудь з її сестрою?
Крістал нахмурилася.
— А я й не знала, що в неї є сестра.
— Вона що, ніколи про неї не згадувала?
— Здається, ні, але, може, й згадувала, та я не звернула на це уваги. Знаєте, якби вона сказала, що в неї є брат...
— Так, так, розумію — але ми говоримо про її сестру. Гаразд. Отож, ви не знали, що в неї є сестра. Чи розповідала вона коли-небудь про містечко із назвою Лейкем у Сассексі?
— Лейкем? Ні. Ніколи не чула такої назви.
— Нехай це вас не тривожить, — лагідно озвався я. — На світі є безліч містечок, про які ви ніколи не чули. Скажіть-но мені таке — це ви точно знаєте. Чи був у неї останнім часом постійний кавалер?
— О, так! — з неабияким ентузіазмом заявила Крістал. — У неї хтось був, але вона ніколи про нього не розповідала. Вона була дуже потайна. Я двічі його бачила, хоча Нетта про це не знала. Я на нього чатувала. Першого разу він був за кермом шикарного «бентлі» — чорного з жовтим. Він чекав на Нетту біля клубу.
— Як він виглядав? — зацікавлено запитав я.
Вона хитнула головою.
— Я не бачила його обличчя. Він був високий, кремезний і поставний. Обидва рази, коли я його бачила, було темно, до того ж він сидів у машині.
— Чи не міг то бути хтось із клубу, як ви гадаєте?
Вона знову заперечно хитнула головою.
— О, ні! Я знаю, що його в нас не було.
Раптом я згадав про Джуліуса Коула. Той був і високий, і поставний. І саме він упізнав мертву дівчину як Нетту. Квартира його поверхом нижче Неттиної. Це цілком міг бути він.
— Чи не чули ви, бува, про чоловіка на ім’я Джуліус Коул? — запитав я.
Крістал вкотре заперечно мотнула головою.
— А я гадала, ми з вами як слід розважимося. І вже починаю думати, що вас набагато більше цікавлять ваші дурнуваті питання, ніж те, щоби зіпсувати мою репутацію.
12
Натяк на легенду про шотландського короля Роберта Брюса (правив з 1306 року) і про його численні невдалі спроби перемогти короля Англії; шлях до перемогли йому підказав... павук, котрому лише з сьомої спроби вдалося прикріпити своє павутиння до стіни. У Лесі Українки є поема «Роберт Брюс, король шотландський», написана 1893 року.
13
Автомобіль марки «Standard-14НР», випущений 1937 року однойменною фірмою Standard, яку 1903 року заснував Реджинальд Волтер Моделі.