— Мишку, як ти гадаєш, до мами різні знайомі ходять… — це женихи, значить?
Мишко ретельно обмірковував відповідь. Він помітив, що останнім часом Кешку стали мучити якісь безглузді питання. Але ж і на них відповідати треба, бо саме такі питання найчастіше псують настрій і заважають людям жити. Хто-хто, а Мишко це знав…
— Не всі женихи, — заговорив він обережно, — але, звичайно, І женихи теж бувають., Без них не можна. Нікчемний це народ, ти на них не звертай уваги.
Але саме після цієї розмови Кешка й почав звертати увагу на те, що раніше його зовсім не хвилювало.
Знайомих у мами було багато: із завода, з вечірнього інституту, і мужчини, і жінки. На жінок, звичайно, можна не зважати. А серед мужчин Кешка виділив трьох. Коли хто-небудь з них приходив, Кешці хотілося кричати: «Мамо, не пускай — це жених!» Перший заходив у кімнату сміливо, як у свою власну. Куйовдив Кешці чуб і говорив з ним, як з дорослим: «Здоров, брат! Ну, як твої справи?.. Що зараз вигадуєш, куди націлився?. Може, в тебе з грошима скрутно, не соромся, щось придумаємо, зметикуємо… Ось так, брат Кешко, ми ж мужчини».
Кешка грошей не брав, мужчиною теж не вважав себе. І не любив, коли з ним розмовляли, як з приятелем. «Чого ламаються, немов я зовсім малий, не розумію?»
Другий відзначавсь тим, що обов’язково приносив Кешці подарунки, цукерки, книжки і називав його: «дитинко», «хороший хлопчик», «Кешко дорогий»…
Третій зовсім не звертав уваги на Кешку. Він дивився на нього, як ні порожнє місце, і трохи кривився, коли Кешка. все ж таки потрапляв йому на очі.
Першого і другого Кешка зневажав. Третього ненавидів. Жодного з трьох він не міг уявити своїм батьком.
— А тебе й не спитають, — казав Мишко.
— Я тоді з дому втечу.
— Не кажи дурниць. Спіймають, дадуть скільки треба — і втихомиришся.
Розглядаючи журнали або книжки, Кешка довго не зводив очей з воєнних картинок і фотографій. «От якби такого батька», — шепотів він, вдивляючись у безстрашні обличчя партизанів та солдатів. Кешка навіть вирізав із «Огонька» портрет Героя Радянського Союзу Івановського і пришпилив його кнопками над отоманкою.
Одного разу, коли Кешка сидів дома, малював у зошиті танки й літаки, в кімнату постукала дівчинка:
— Кешко, до вас гості… Фе, нечема, іди стрічай.
Але зустріти Кешка не встиг. В кімнату вже заходив високий військовий, у довгій шинелі з авіаційними погонами. «Одна, дві, три… — Три великі зірки налічив Кешка. — Полковник».
— Можна? — запитав військовий.
— Можна…
Полковник привітався з Кешкою, поцікавився, де мама, І попросив дозволу підождати її. Розмовляв він просто. Ледь помітно заїкався і розтягував слова. Кешку він розглядав з неприхованою цікавістю.
— Великий ти вже.
— Ага, — погодився Кешка.
Полковник сів на отоманку. Повернув голову, так що його шия під тугим комірцем почервоніла, і спрямував свій погляд на портрет Героя Івановського. А Кешка малював і скоса поглядав на гостя. Усю щоку полковника перетинав блідо-рожевий прямий шрам. Плечі у нього були широкі і дебелі, як у борця.
— Це ж хто, твій родич? — спитав, нарешті, полковник.
— Ні. Я його просто так повісив. Він дуже хоробрий, мабуть. — Кешка зашарівся, одвернувся до вікна.
— Він дуже хоробрий, — підтвердив полковник. — Він був моїм командиром полку під час війни.
Кілька хвилин обоє мовчали. Полковник нахилився, сперся ліктями на коліна і так сидів, трохи опустивши голову. Напевне, згадував свого командира.
Кешка гриз олівця, він ніяк не міг зосередитись і ляпнув зопалу:
— Ви заїкаєтесь, так?..
Полковник збентежився, тихо засміявся.
— Так, так… б-бачиш, трошки.
А Кешка ніяково засовався. «Треба що-небудь хороше сказати, а то бахнув не подумавши».
— А малювати ви вмієте?
Полковник ще більше зніяковів.
— Коли був хлопчаком… таким, як ти, малював… Але здебільшого літаки і кавалерію. Чапаєва…
— І я літаки малювати люблю, — стрепенувся Кешка. — Реактивні переважно… Ось, дивіться…
Полковник підвівся, підійшов до столу.
Коли прийшла мама, в кімнаті було накурено. Її син і високий, широкоплечий військовий, схилившись над альбомом, старанно малювали бомбардувальника найновішої конструкції, які ще і в повітрі не літають, а якщо й літатимуть, то принаймні років через десять.
— Мамо, поглянь, якого бомбардувальника ми винайшли! — кинувся до неї Кешка.