Тоді Кешка широко відкрив рота і легесенько, щоб зірочка не полетіла, став дмухати… Гострі кінці в списів затупилися, ялинові гілки почали в’янути, опадати… Зірочка зморщилась, підібрала свої промені під себе і раптом перетворилася на блискучу круглу краплю…
— Бач, а ти не вірила… — підвів голову Кешка.
Очі в Людмилки стали сині, як вода, в якій підсинюють білизну. Вона тупнула ногою і закричала;
— Ти чого на мою рукавичку наплював?!
— Ти що? — обурився Кешка. — Це ж сніжинка розтала!
Людмилка й сама це бачила, але що вдієш, — такий у неї характер нікчемний.
— Ні, наплював, — твердила вона. — Хуліган…
— Це я — хуліган? — розсердився Кешка. — Тоді ти… ти… — Він ще не придумав, що сказати, а Людмилка вже випалила:
— Кешка-головешка!..
Кешка був такий же хлопчак, як усі. І йому спало на думку те ж саме, що й усім хлопчакам, коли їх дражнять чи ображають. Він стиснув кулаки і ступив уперед.
— Ага, так, Людмилко… Я ж тобі зараз дам…
Та ба! Людмилка, як миша, шмигнула у своє парадне і, задерши голову, заголосила:
— Ма-а-ма-о!.. Кешка б’ється!..
На крик до парадного прибігли Мишко і Круглий Толик.
— Ти справді їй надавав? — спитав Мишко.
— За що? — поцікавився Толик.
— Не встиг, — сумно признався Кешка. — Прозивається весь час… Та ще й бреше…
Людмилка висунула з парадного голову і нудним голосом прокричала:
— Хуліган!.. Ти чого мені на рукавичку наплював?..
Хлопці глянули на Кешку. Обоє здивовано підвели брови.
— Знову бреше… Зовсім я не плював. — І Кешка розповів усе як було.
— Та-ак… — промовив Мишко і порадив: — Знаєш, ти з дівчиськами краще не зв’язуйся, з ними завжди неприємностей ціла купа…
— Ну, що ти… — заперечив Толик, — є ж, мабуть, хороші дівчиська на світі.
— Зроду не стрічав, — заявив Мишко.
— А всі хлопчаки — хулігани!.. — прокричала Людмилка із свого парадного. Але хлопці вдали, ніби це їх не стосується.
СНІЖОК
Кешка гуляв сам біля стосу дров і вже хотів було йти додому, як побачив Мишка. Мишко вискочив надвір у старих, стоптаних валянках. Шия в нього була сяк-так замотана шарфом, зате він щільно закутався в розстебнуте пальто і навіть притримував його рукою. Мишко був чимось схвильований. Він раз у раз підносив руку в яскравій рукавичці до лиця, сердито сопів і тер собі під носом. Помітивши біля стосу дров Кешку, Мишко підійшов до нього і, дивлячись собі під ноги, похмуро сказав:
— Кешко, ти правильна людина… Хочеш, я тобі щось подарую?
— Хочу, — зразу ж погодився Кешка.
— А не відмовишся? — не підводячи очей од своїх валянок, запитав Мишко.
— Ну хто ж од подарунків відмовляється? — щиро здивувався Кешка.
Його друг не любив попусту балакати і, якщо заговорив про подарунок, — значить, подарує. Але що?.. Кешку страшенно мучила цікавість, однак у таких випадках треба зберігати абсолютну байдужість і спокій. А Мишко тим часом посопів трохи, долаючи в собі останній жорстокий сумнів — віддавати чи ні? — і рішуче промовив:
— Гаразд… Тільки гляди — бережи й піклуйся… Я тобі його як найліпшому другові дарую. — Мишко відхилив комір, тихо покликав: —Шкряго… Шкряго… — І раптом з-під Мишкового шарфа висунулась біла мордочка, покрутила гострим носом, метнула туди-сюди червоними оченятами і заховалась.
— Що це за диво? — спитав Кешка.
Мишко посміхнувся і відповів, що це зовсім не диво, а звичайний білий щур.
— Дуже розумний, — переконував він. — У вашій квартирі жодної миші не буде, — всіх пожере. А який охайний — страх… Шкряго, Шкряго, — знову лагідно покликав він.
Щур знову висунувся, але тепер уже з рукава. Огледівся і виліз увесь. Він був великий, завбільшки з долоню, тільки значно вужчий і дуже гарний — весь білий, як сніг. Щоправда, вигляд йому трохи псував довгий хвіст — рожевий і зовсім голий.
— Шкряжечко, — примовляв Мишко, — ти не бійся, у Кешки тобі добре буде: він хороший, ласкавий… Ти чуєш, Кешко? Годуй його інколи ковбасою.
— Добре, — погодився Кешка; йому кортіло хутчій забрати щура. Не подобалось тільки щурове ім’я — Шкряга. — Мишко, а чому його так чудно кличуть?
— Це його моя матуся так прозвала;, у неї до тварин ніякої симпатії нема. Хочеш, вигадай інше ім’я Шкрязі — то байдуже. — Мишко погладив щура по сніжній шкірці, зітхнув і сунув подарунок Кешці в руки.
Кешка обережно взяв звірка. А Мишко сильно потер рукавичкою під носом і мовчки пішов додому на перший поверх.
Ось так почалася ця історія, трохи смішна і трохи сумна. Насамперед Кешка дав звіркові нове ім’я; тепер він називався Сніжком. Потім Кешка нагодував Сніжка ковбасою, як велів Мишко, постелив у коробку з-під черевиків вату.