В Людмилки цікавості на добрий клас. Вона підскочила до хлопчаків, запитала:
— Чого це ви смієтесь? — і раптом закричала — Мамо, дивись, цей кіт наше цуценя мучить!
— Як це ваше? — обурився Кешка.
— А так, що наше, — передражнила його Людмилка, — з нашої квартири.
Людмилчина мати, що саме підійшла, поставила сумку на чисту соснову колоду й сердито заговорила, звертаючись до тітки Насті, яка підмітала двір:
— Як це вам подобається?.. Це собача сорок карбованців коштує, а вони на нього кота нацькували.
Тітка Настя подивилася на цуценя.
— А-а… нічого з ним не станеться, — і похмуро додала: — Гроші людям нікуди дівати.
— Ні, ви ж тільки подумайте, — не вгамовувалась Людмилчина мати. — За цуценя великі гроші заплатили, а вони його цьому чудовиську кинули на розтерзання… Зараз же відберіть цуценя! — тупнула вона ногою.
Але діти не мали ніякого бажання зв’язуватися з котом, до того ж Горинич не заподіяв цуценяті нічого поганого.
— Поклич Миколу Петровича, — наказала Людмилчина мати дочці. Людмилка щодуху побігла в парадне. Хлоп’ята стояли і недружелюбно поглядали їй услід.
«Тепер заберуть цуценя», — подумав Кешка.
Невдовзі у двір вийшла Людмилка разом з худорлявим чоловіком у макінтоші. Це був Людмилчин сусід, чи то артист, чи то інженер, діти точно не знали. Людмилка часто казала, що він дуже інтересний…
— Що тут діється? — спитав чоловік.
— Ваше цуценя, — відповіла Людмилчина мати. — Ми вчора скрізь обшукали, а воно ось де, цуценятко… Його оте чудовисько загризає.
— І зовсім не загризає,— поправив її Мишко. — Це вони граються… Піраті Горинич.
— Нічого собі компанія, — сердито пробурчав чоловік. — Який він вам Пірат?.. — Чоловік ступив уперед, і кіт не міг з ним сперечатися. Кіт відступив. А Людмилчин сусід підхопив цуценя на руки. Він гладив його і примовляв — Скривдили тебе, Валетику… От ми їм… — Потім обернувся до хлоп’ят: — Як ви ще його займатимете, вуха повідкручую!
Хазяїн цуцика і Людмилчина мати пішли до сходів. Людмилка показала хлопчакам язика.
Друзі посідали на соснову колоду.
Вуха в Кешки палали, ніби їх нам’яла чиясь груба рука.
Круглий Толик колупав ногою кору на поліні.
— Може, в піратів зіграємо… — запропонував він байдуже. Але грати в піратів у них відпала всяка охота.
Навпроти, на дровах, стояв Горинич. Здичавілий волоцюга-кіт сумно дивився на сходи, і його розм’якле на мить серце, мабуть, знову переповнювалося злістю.
— А в нього колись інше ім’я було, — сказав раптом Мишко, — Барсик… — І шанобливо додав: — Барс!..
ЧИЖІ
Сталося це так. Увечері прибіг Мишко. Він постукав, тому що побоювався Кещиної мами, постукав, просунув у двері голову, обвів кімнату очима і сказав:
— Кеш… Ти сам?
Кешка зіскочив з отоманки; він читав «Р. В. Р.».
— Сам.
Мишко був уже в кімнаті.
— Кешко, виручай до завтра!
— А як тебе виручити?
Мишко вийняв з-під пальта картонну коробку, в якій гвіздком було попротикано дірки.
— Потримай до ранку чижів, а то моя мамуня каже: «Вижену разом з чижами…» Я хочу їх завтра у школі випустити, завтра День птахів, розумієш?..
— Розумію.
— Як тільки я в матері не просив! — Мишко притиснув до грудей коробку і занив таким голосом, яким завжди випрошував що-небудь у своєї матері: «Важко тобі ще одну ніч потерпіти…»— потім стурбовано додав: — А раптом і твоя мати не захоче?
— Її немає дома, — заспокоїв друга Кешка. — Вона сьогодні на вечірній зміні. — Кешці дуже хотілося подивитися на чижів. Він заглядав у дірочки, але в коробці було темно й тихо. — Мишку, може, вони задихнулися?..
— В тім-то й річ, — серйозно сказав Мишко. — В коробці їм повітря мало, їх треба поміж рами пустити… А мою знаєш?..
— А моя нічого, — поспішив Кешка, — вона чижів любить. — йому дуже хотілося, щоб пташки побули в нього.
Мишко подумав трохи і пішов оглядати вікно. Відстань між шибками була велика, саме враз.
— Крупа в тебе є? — спитав він.
Кешка охоче поліз у буфет.
— Є, є… Яку треба?..
— Найкраще — пшоно.
Кешка дістав жерстяну банку з пшоном, зіскочив із стільця і подав її Мишкові. Мишко заглянув у розчинені дверці буфета.
— А в тих банках що?
— Рисова, гречана, манна, перлова…
— Ого, — Мишко похитав головою і посміхнувся. — Давай чижам асорті дамо.
— Такого нема, — сказав Кешка.
Мишко ніколи не сміявся і не сердився, якщо Кешка чого-небудь не знав.
— Такого окремо й не буває. Асорті — це коли всіх сортів потроху.