Я пішов у напрямку Ринку. Галас базару мене поманив до себе, голоси перекупок злітали в повітря і клубочилися разом із горобцями. Я проходив поміж ятками й роззирався на боки, мені приємно було побачити знову цей барвистий розсміяний світ і влитися в нього непомітно й тихо, але ні, непомітно не вийшло, бо якась перекупка, зауваживши, що я нічого не купую, а лише розглядаю, загулюкала: «Та шо пан туво допче грушки? Та шось купуйте ду хулєри!» Я з пантелику зиркнув під ноги — які грушки? А вона — в регіт. Ага, второпав я, то лише така приказка. Але я вже знав, чого хочу, і подався відразу до молочарок та напився свіжого ще теплого молока. Щойно тоді відчув, що я на волі.
Я пішов у напрямку Ринку. Галас базару мене поманив до себе
З-під статуї Нептуна било два срібні струмені води, бризки розліталися і тішили хлопчаків, що підставляли під них свої обличчя, примруживши очі. Мені захотілося бути, як вони, я наблизився і теж підставив обличчя, але бризки так високо не долітали, лише злегка скропили мені груди. Я прогулювався площею і з подивом пересвідчувався, що світ реклами не дуже й змінився. Папіросні гільзи «Морвітан», паста для взуття «Добролін», порошок від болю голови «Когутик», пральний засіб «Радіон» («Радіон сам пере!») виднілися всюди. А ось і жарівки «Осрам», які викликали стільки кпинів, але поважна фірма й не думала міняти цю назву, а король Афганістану Амануіллаг, прогулюючись Львовом і всюди бачачи цю назву, вирішив, що це прояв поваги до нього, і привітав президента міста Мосціцького вигуком: «Осрам! Осрам!» Але що там казати — жарівки-осрамівки були перша кляса. А ось і реклама «Olla Gum», яка не одну дитину манила своєю таємничістю, але батьки ніколи попри не знати які налягання не пояснювали, про який продукт мова, переважно відбріхуючись, що то радерка — ґумка-витирачка.
Кулюс мене чекав у шинку Кноблоха, але чому б мені спочатку не провідати Лідку? Вона, звісно, стерва, але в ліжку янгол. Я подумав, що це якраз те, що мені зараз потрібно, і щойно я подумав про неї, то вже не міг себе стримувати. Мені було начхати, як вона зі мною вчинила, я просто прагнув її, і це був звичайний тваринний імпульс. Дорогою я думав, якими словами вона зустріне мене, і що я їй відповім, може, й не буду відповідати, а просто згребу в оберемок, занесу до покою і кину на ліжко. Так, як це робив раніше, їй це подобалося, вона тоді вдавала, що борониться, і кусала мене, а потім сама сичала: «Ґвалтуй! Ґвалтуй! Ґвалтуй мене!» Але три роки є три роки, вона могла знову вийти заміж за якогось придурка. Ну, що ж, я тоді запропоную йому місцевий наркоз у дихало, це його вимкне бодай на десять хвилин, а більше й не треба.
Однак я спершу вирішив провідати тата, ледве чи він втішиться мені, за ці роки він не відповів на жоден лист. Він жив у своєму спокійному розміреному світі й не мав бажання його руйнувати через блудного сина, він беріг своє здоров’я і знав, що найгірший ворог здоров’я — нерви, тому він ніколи не встрявав у жодні сварки, навіть якщо мама скипала і піднімала голос. Тата я застав там, де й сподівався, — у шинку за гальбою пива разом з іще трьома своїми колегами. Раніше їх було більше, але поволі один за одним вони покидали свій і його світ.
— То мій син, — сказав він, коли я підсів до них. — Як там? — і поплескав мене по плечах, демонструючи своїм друзям нашу ідилію.
— На ґлянц[44], — відказав я і замовив пиво.
Тато похитав головою, надпив пиво і промовив:
— Там у хаті я насмажив пляцків. Розігрій собі. Кисляк у спіжарці. Я ше тут трохи посиджу.
— Добре, — сказав я. — Але маю ще справи. Прийду пізно.
— То мій син, — повторив він. — Військовий летун. Во такво прилетит і знову — фурр і нема. Як кажеш? Буде война?
— Певно, що так.
— А видите? А я не казав? Мій син знає. А ти чув, як у нас днями відбулися вибори до магістрату? На більшости дільниць не допустили українських спостерігачів і членів комісій, а багато виборців не мали змоги голосувати. Розумієш? А причина для всіх їднакова: у виборчих списках прізвища виборців були польською, а в особистих документах — українською. Я сам не зміг проголосувати. Але коли поглянув у тоті списки, мене шляк трафив! За мене вже встигла проголосувати «виборча гієна»! Ну, не ясний ґвінт? І не тільки за мене. Ади-во за пана Конопку теж! — він поплескав по спині свого кумпля, такого ж засушеного емерита. — Ми пробували обурюватися, але що поможе!
— Я навіть так ся взлостив, — замотав головою пан Конопка, — жи був би взяв фузею і їх застрелив. Я пройшов італійський фронт, руский фронт, у мене медалів стіко, шо як вберу мундур, гнуся під ним, як верба над водою. А вони не дают голосувати. А бодай би ви ногами понатігали!
— У кількох комісіях, — жалівся тато, — визнано недійсними карти, заповнені українською мовою. А в списках виборців знайшли цілу армію покійників. Такого передше не було. Але воєвода Білик каже, жи всьо в порядку, порушень, курди, нема... Ну, але, як ти кажеш, буде война, я спокійний. Нарешті то свиньство ся скінчит.
2
Біля самої Лідчиної хати я відчув, як шалено калатає моє серце, дивний острах охопив мене, і навіть з’явилася думка повернутися й піти геть. Дехто з її сусідів зацікавлено стежив за мною з вікон, мабуть, пригадували мене з зали суду. Я постукав у двері, за хвилю пролунало чалапання пантофель, і в прочинених дверях вигулькнула бабера в халаті, що розходився на випнутому животі. Вона була товста, обличчя підпухле й червоне, я навіть роздивився малесенькі, як мачинка, цяточки на її носі. Вона й раніше любила випити не гірше за свого чоловіка, але оце, напевно, геть пустилася берега. Тепер дивилася на мене своїми маленькими свинячими очками, які зраджували одне: в цей момент в її організмі відбувається тотальне винищення нервових клітин, вони там гинуть тисячами. На голові колосилася доволі убога вилиняла рослинність.
Так, то була Лідка. А що, властиво, я сподівався побачити? Вона й раніше не вирізнялася худизною і мала форми, яким найкраще б пасувало визначення «пишні», і тоді у неї вилізало волосся й сіклося від безперервних накручувань і фарбувань, а тепер переді мною стояла тридцятилітня молодиця, яка не встигла наквацяти писок і розчесатися.
— Стефку! — проплямкала вона несміливо, мовби до останку ще сподівалася, що то не я, а святий Пантелеймон прийшов її привітати з сонячним днем.
Авжеж, я теж змінився, бо, на відміну від неї, схуд. А за хвилю на її обличчі вималювався страх, вона заціпеніла, і очка її забігали, аналізуючи рівень небезпеки, який випромінював я своєю появою. Уже одне те, що я побачив її такою, позбавленою геть усіх колишніх приваб, перехопило їй подих. Її вуста затремтіли, а на очах з’явилися сльози, здавалося, вона готова була запастися крізь землю від сорому і ганьби. Я стояв і вбивав її лише одним своїм цинічним поглядом, без жодних слів. Я прийшов, щоб її вграти, вграти так, як і раніше, але ні, цю корову я грати не буду. І я міг би їй навіть це сказати, але навіщо? Про все говорили її очі.
— Ма... ма... — почувся дитячий голос, маленька дівчинка випірнула з глибини помешкання й притулилася до Лідки, обхопивши ручками її ногу. А за мить з’явився ще один персонаж цієї провальної п’єси, як і можна було сподіватися — в піжамі, лисий і з животом.
— Хто там такий? — прогуркотів він, визираючи з-за її рамена.
Я міг би звичайно зайти й попросити чаю, як давній знайомий, або сказати: «Вибачте, я помилився помешканням», але я зробив інакше, я усміхнувся на всі свої тридцять два і сказав:
— Пробач, Лідуньчику! Я не думав, що нинька твій чоловік удома. Цьом-па-па!
Коли я повернувся йти, почув за спиною жіночий вереск і дзвінкі виляски, потім двері затраснулися, і спектакль набрав прискорених темпів. Щастить їй на чоловіків, чомусь попадають одні й ті ж. Але цього разу, якщо вона використає тесака, вже не буде кому її розрадити. Після цієї пригоди мені люто забаглося випити і то в товаристві якихось панянок легкої поведінки, таких, що не мелють язиком, коли їх не питають. У мене в кишені було триста золотих, це все, що я заробив у тюрмі, хоча міг і більше, та не було особливого бажання, але з ними я почувався королем вулиці.