Я вирішив зайти до «Жоржа». На розі Клементини Гофманової навпроти книгарні Бернарда Полонецького стояв старий сліпий катериняр і крутив свою сумну мелодію, а дві білі мишки в клітці поверх катеринки жваво спиналися по ґратах. Він стояв тут роками, мелодія була та сама, мишки, можливо, теж. Я кинув йому до капелюха кілька дрібних, він, вловивши їхній дзвін, подякував. Біля вітрини крамниці в партері готелю я зупинився. Галантерея А. Теріха рекламувала «Добре скроєні чоловічі сорочки — вже від 5 зл., модні кравати — вже від 50 грошів, гарні чоловічі капелюхи — вже від 45 зл., і все це в широкому асортименті». Я подумав, що капелюх мені до мого пожмаканого вигляду не придасться, а от сорочку змінити на моднішу варто. Я вибрав білу в чорну смужку, точніше не я, а мила консультантка, яка крутилася біля тих, що вагалися з вибором. Коли я поміряв і сказав, що збираюся у цій сорочці піти, вона, не вагаючись, запропонувала її швиденько попрасувати. Я хотів їй дати пару грошів, але вона відмовилася, піти ввечері на каву — теж. Мабуть, мій вигляд не викликав у неї довіри. Я провів рукою по обличчю, і мої очі відразу почали шукати фризієрню. Не довго й шукали, бо була поруч у партері готелю і належала Рудольфу Пертцлю, як і парфумерний салон. Там нарешті мені надали пристойного вигляду. Принаймні кельнер при вході до ресторації, окинувши мене своїм зірким поглядом з голови до ніг, навіть не мруґнув і вклонився. Серед дня там не було людно, кілька фордансерок нудьгували за столиками і з надією подивилися на мене. Фордансерки розкручували клієнтів на гроші, отримуючи свій відсоток під рахунків, які оплачували пани, що запрошували їх за свої столики. Отже, в інтересах фордансерок було, щоб їхній залицяльник замовляв якнайбільше і то найдорожчих страв і напоїв. Але я знав, що вони потім крутили динамо, а це мені не пасувало.
Я підійшов до бармена і запитав, чи є тут нормальна дівка не з тих, що шліфують брук. Він повів очима в кінець зали, там сиділа одна в червоних сітчастих панчохах. Але перш ніж кинутися в атаку, я вирішив перекусити й замовив собі росіл та порцію кармонадлів[45] з бульбою, після тюремного оздоровлення мені хотілося нарешті напхатися під зав’язку. Відтак на десерт я замовив морозиво і шампанське та попросив кельнера прикликати до мого столика ту дівчину, котра своє нудьгування перетворила на театралізовану виставу, міняючи що кілька секунд пози й міни, а при цьому раз по раз зиркаючи на мене, але не тому, що я її аж настільки привабив, а тому, що зиркати тут більше не було на кого.
Коли вона підійшла, я побачив, що то юна дівуля зі штучним рум’янцем і червоними, як жар, вустами, вочевидь, вона намагалася виглядати старшою, ніж є, і перестаралася, бо мала на писку стільки макіяжу, що скидалася на торт. Я запропонував їй шампанське, але вона, мило усміхнувшись, сказала, що воліла б ще щось перекусити. Я підсунув їй морозиво, і вона, здогадавшись, що я не з тих, кого можна легко розкрутити, сумлінно взялася за десерт, притлумивши обідні інстинкти. Коли вона доплямкала, я поцікавився, скільки вартують її послуги. Двадцять, сказала вона, і десятка за номер у готелі. Це було дешевше, ніж я думав, а вона, мовби читаючи мої думки, додала:
— Увечері дорожче. Багато клієнтів. Може, ти мені все ж візьмеш що-небудь поїсти?
— Я не люблю грання з кобітами, які перед тим набили собі живіт шницлями. Зате обіцяю преміальні, якщо не будеш бавитися в зимний слуп.
Ми допили вино і подалися нагору. Дівчина мала свій ключ до номера, де нас чекало широке ліжко зі свіжою постіллю.
— Гроші наперед, — сказала вона сухо, скидаючи суконку.
Я поклав гроші на столик.
— Лазничка там, — кивнула вона головою.
Я слухняно зайшов до лазнички і з задоволенням змив запахи в’язниці. Коли я з’явився гордий і стрункий, мов Аполлон, жриця кохання лежала на ліжку в чорній білизні. Я був спраглий, голодний і ледве стримувався, аби в перші ж секунди не вивергнути в неї всі тюремні вітаміни. Вона награно стогнала і облизувала губи, демонструючи свою невтоленну жагу, а наприкінці аж зайшлася стогоном. Я не думав, що в таких, як вона, теж буває оргазм.
— Ти давно не мав жінки, — сказала вона, коли ми опісля лежали й голосно дихали.
— Ти здогадлива.
— Хутше досвідчена.
— І що тобі досвід підказує?
— Що ти не з армії звільнився.
Я не став відповідати, нехай собі думає, що хоче.
— Ну, що — з мене премія? — запитав я, вдягаючись.
— Ні-ні, не треба. Я теж отримала задоволення. Інколи я роблю це не задля зарібку, а задля приємності.
Я покинув номер з дуже гарним настроєм, у мене відпала будь-яка потреба озиратися за дівчатами такими поглядами, як досі. Тепер можна було й піти до Кулюса, але в тій мордовні, де він культурно відпочивав, подавали таке пійло, що я б волів його не пити, тому зайшов до крамниці, щоб купити пляшку чогось ліпшого, але коли запхав руку до кишені, то замість жмутку золотих вийняв скручену обкладинку якогось бабського часопису. Хвильку я намагався опануватися. Не треба бути Шерльоком Гольмсом, щоб здогадатися, хто зіграв зі мною цей дотепний жарт. Якби та хвойда не поклала мені до кишені замість грошей обкладинку, я відразу б відчув їхню відсутність. Я вискочив на вулицю, ноги самі мене несли до «Жоржа» з такою швидкістю, що я не раз наштовхувався на перехожих, лють просто колотила мною. Курва! То от яке задоволення вона отримала! Але на півдорозі я зупинився і замислився. Було малоймовірно, що я застану її на робочому місці, урвавши такий гонорар, вона собі зараз відпочиватиме до вечора. Якщо вона має опікуна, я сам можу й не дати ради, і тут би мені Кулюс поміг. Я був певен, що він ще мене чекає, тому рушив до шинку Кноблоха на Замарстинів, де легше дістати в писок, аніж ковбасу на видельцю. Раніше за часів свого батярування я не раз бував там і чувся, як вдома, бо там збиралася лише своя компанія, сам цвіт, квінтесенція всіх забігайлівок, і то така, з якою б чужий волів справи не мати, та, зрештою, ледве чи хтось непосвячений у життя мордовень міг би отак просто зайти сюди та розгоститися, принаймні мусив би це робити під примруженими поглядами десятків завсідників. Перше його враження було б таке, гей-би втрафив до льоху з гнилою бульбою. За шинквас правила звичайна ляда без жодних оздоб, без начиння, хіба що начинням вважати бляшані ринки й миски. Усе довкола свідчило іно про безконечні в цьому поважному приміщенні михіндри[46], шпарґи[47] і кампи[48]. Саме тому столи в Кноблоха вражали своєю слоноподібністю, сідаючи за них, ви мали враження, що сіли за кам’яний саркофаг, ніжки столів заглиблювалися у дошки підлоги на кілька цалів, а бляти[49] були так щедро порисовані й порізані, що вичитати з них можна було імена багатьох відомих батярів, більшість із яких уже батярувала на хмарках. Уздовж столів стояли такі масивні лави, що утрійку ледве одну можна двигнути, і в цьому полягала глибока мудрість шинкаря, інакше б тими лавами вже давно повисаджували всі вікна і двері. Як можна здогадатися, не було тут ані склянок, ані келишків. Кноблох запровадив оригінальний спосіб пиття трунків з чвертьлітрових бляшаних кубків, примоцованих до столів ланцюжками, довжини яких вистачало тільки на те, аби кубок досягнув писка. Власник також завів залізний припис щодо своїх гостей — платити наперед. Окрім батярів приходили альфонси зі своїми здзірами, дзюнями чи цізями[50], розмаїта галайстра, ножові братчики, завше готові до бійки, а в кожного в кишені був майхер. Всі вони мали до кельнера «необмежене довір’я» і постійно намагалися продати йому крадені та награбовані речі. Коли не мали гроша за душею, позичали в кельнера й домагалися, щоб свідчив перед хазяїном, що їх знає. І кельнер позичав, бо знав, що вони звичайно віддають. Але з таким товариством мусив не тільки кельнер, але й Кноблох рахуватися, бо тут часто йшли «на ножі», і кров цвиркала на стіни, особливо вночі з суботи на неділю і з неділі на понеділок, а господар навіть не намагався змивати ті плями, які з часом темніли і зливалися з загальним кольором стін. Зрештою, розгледіти тут щось було не так просто, бо освітлення теж було своєрідне: зі стелі на ланцюжках звисали три цвинтарні ліхтарі, які на замовлення Кноблоха смикнули колись гробарі зі львівських місцин вічного спочинку. Це тьмяне цвинтарне освітлення дуже добре відповідало атмосфері кнайпи, яку облюбували найкращі сини злочинного світу. Зате будь-кого, хто з’являвся тут уперше, охоплював метафізичний жах.