— Пріма? — похитав головою Кулюс. — Може, й дасть, але то буде цвана[62] робота. Не знаю навіть, чи тішитися.
— Але послухати можна, не?
3
Нема такого міста, в якому б не існували нікому не відомі вулиці. Кого б з перехожих ви не запитали про таку вулицю, відповідь завше буде виглядати так: спочатку він кілька разів повторить її назву, перецідить крізь зуби, перекине на язику, намагаючись пригадати, а все ж відповість «не знаю». При цьому більшість щось таки чула про неї, та все намарне. І тоді пошуки потрібної вулиці перетворюються на суцільні блукання в лабіринтах безлічі вуличок наскрізних і сліпих, коротких, мов подих, і вузеньких, як мишача нірка, вулиць-кривульок, вулиць-руїн, вулиць-калік. Навіть мапа не допоможе нічим, бо не існує такої мапи, яка б відображала геть усі вулиці до найменшого провулочка. Йдучи в полуднє на Соснову, я мав певність, що будь-який дорожкар мене завезе туди, але надії мої розприслися дуже швидко, ніхто з них не знав Соснової. Але є люди, які знають усе, — то львівські перекупки, особливо молочарки, які двигають молоко на своїх плечах по всьому місту. І справді в них я довідався, що то «десь, прошу пана, на Новому Львові». Цього було достатньо, хоч я кілька разів і збивався з дороги, але все ж гаки втрапив. Мене тільки цікавило, яким чином я мав би впізнати хату Пріми, але, опинившись на тій вулиці, зрозумів, що Пріма мав рацію, його будинок був найвищий і мав навіть вежу з бальконом. Металева різьблена брама вела на широке подвір’я, яке оточував високий цегляний мур, біля будинку стояв білий «гіаккард», двоє лютих псів підскочили до брами й погрозливо загарчали, щойно я до неї наблизився. Дзвінок у брамі збісив псів іще дужче, але за хвилю вийшла білява дівчина, обмотана напівпрозорою барвистою тканиною, мов індуска, і покликала їх з ґанку. Пси слухняно вляглися неподалік, а вона підійшла до хвіртки і відчинила.
— Не бійтеся, коли я з ними, вони не грізні.
Я йшов за нею, не зводячи очей з псів, але вони продовжували лежати, хоча теж не зводили з мене очей і часто дихали роззявленими пащеками з висолопленими язиками. Ми увійшли до просторого приміщення, одна стіна якого була всуціль скляна з розсувними дверми, за нею виднівся сад та басейн. Біля басейну в кріслі-гойдалці сидів Пріма і гортав газету, поруч стояв столик з напоями. Пріма підвів голову і жестом запросив мене сісти біля себе.
— Частуйся, — процідив тим своїм хрипким голосом. — Налий собі, що хочеш.
Я налив хересу. З ним у мене були незабутні спогади. Дівчина тим часом скинула з себе тканину, загорнула довге волосся у вузол і скочила у воду, але перед тим хвильку постояла на бережку, мовби даючи нам змогу налюбуватися її тілом. Воно було настільки досконале, що важко було відвести від нього погляд. Я здивувався, що вона в травні вже купається, бо хоч погода й була сонячна, але вода ще не могла нагрітися, та, придивившись, помітив руру, що вела з будинку, з неї текла гаряча вода, і піднімалася пара.
— Справа така, — промовив Пріма, удосталь намилувавшись розкішною фігурою дівчини, — мені потрібні надійні люди. Я про тебе дещо чув з Бригідок. Кулюса теж знаю. Є змога трохи заробити. — Він говорив поволі, упівголоса і тягнув. — Ти знаєш, чим я займаюсь. У мене є казино в одному тихому місці. Казино, яке тішиться порядною репутацією, розумієш? А є ще одне казино такого собі Кисіля. Там клієнтів чистять під нуль. При цьому ніхто не шахрує. Але як так виходить, що казино завше виграє, а клієнт програє?
— Чого ж вони туди ходять?
— Ну, бо Кисіль хитра бестія. Він дає їм трохи виграти. Він їх затягує в гру і не відпускає. Але то керована вигра. Яким чином так виходить, я не знаю. То от я хочу тобі доручити цю справу. Ти ж бо працював у казині, так?
— У Сопоті.
— А я спочатку думав, що ти працював м’ясником, — і він залився деренчливим сміхом, аж увесь затрясся. Потім надпив коньяку і спокійним тоном сказав: — І був щиро здивований. А найбільше здивований був тим, що ти це діло покинув. Можна запитати чому?
— Бо не хотів шахрувати й входити в угоди з власниками.
— І лишився без роботи.
— Без роботи, але живий.
Казьо засміявся.
— Хе-хе, справа знайома. Ну, що ж, підеш до Кисіля і спробуєш розгадати загадку. Нікого свого послати не можу, моїх там давно знають. То мусить бути хтось незасвічений. А ти якраз такий, що мені підходиш.
— А Кулюс?
— Для нього я маю в запасі іншу роботу. Як виконаєш цю, дістанеш тисячу золотих.
— Але як я потраплю до Кисіля? Чей же туди не пускають першого-ліпшого.
— Це правда, не пускають. — Пріма вийняв з кишені купку банкнот. — Тут маєш десять золотих на кнайпу, двадцять на пропій в казино, а сотку на гру. Підеш до «Віденської каварні» в суботу ввечері. Там буде сидіти такий собі Ліщинський. Років сорок, акуратні вусики, цвікер[63] на горбатому носі. Він там щосуботи сидить, а потім, у доволі пізній час фалює до Кисіля. Ліщинський дуже товариський, охоче вип’є з тобою за умови, що вигадаєш про себе достовірну історію. Ані слова про роботу в казині. Про тюрму теж. Виглядаєш на пристойняка, то й будь ним. Маєш, що вбрати?
Я замислився. Якби я мав скидатися на батяра, з тим проблем не було б, але для провідин порядного закладу мій вигляд не пасував. Я похитав головою.
— Зараз Ріта щось підбере. Сотку програєш всю до шустака[64]. Я перевірю.
Він покликав дівчину й звелів підібрати мені вбрання. Вона накинула халатик і повела мене в будинок. Проминувши хол, ми потрапили в покій і шафами. Ріта відчинила дверцята, і перед моїми очима з’явилася ціла шеренга маринарок і сорочок. Тоді окинула мене оком згори вдолину і навпаки.
— Тут є вбрання Казьового сина. Він зараз в Альпах, має сухоти, то лікується. Статурою ви схожі.
Вона почала мені подавати різні маринарки, я тримав їх у руках, а вона прикладала до них сорочки. Це тривало довго й нудно, і я ніяк не міг второпати, яка в цьому потаємна суть, але вона, вочевидь, на цьому розумілася краще, і я сперечатися з нею не став, а мирно терпів усю процедуру. Врешті вона зупинилася на сіро-голубій маринарці в темно-синю смужку і білій сорочці, що мала теж поздовжню смужку, але білого відтінку. До цього припасувала темно-сині штани, чорний з червоними полисками крават і чорні мешти. Наостанок задемонструвала мені високе мистецтво зав’язування кравату, а я не міг відвести очей від її спритних пальчиків, і, коли вона запитала, чи я нічого не наплутаю, мені хотілося відповісти щось дотепне, але мій мозок був надійно розчавлений її формами. Тоді вона все те гарно спакувала до спортової торби, аби не пом’ялося, і застерегла, аби я всі речі, прийшовши додому, розвісив.
Завдання, яке мені дав Пріма, було не надто важким, але могло мати для мене неприємні наслідки. Казина в Польщі були заборонені, але в самій лише столиці завжди функціонувало близько 20 салонів газардових ігор. Щоправда з початку 1934 року в цьому бізнесі запанувала криза, не помогло навіть те, що в казині подавали безкоштовно алкоголь, як у Монте-Карло. Все ж таки відчувався спад активності грачів. Причиною було ще й те, що поліція почала влаштовувати значно інтенсивніші рейди й навіть розгадала, яким чином збиралася публіка до казина. Організатори підпільних ігор були людьми підприємливими, хитрими й обережними, тому рідко яке підпільне казино працювало за однією і тією ж адресою, а більшість щоразу за іншою. Надвечір любителі газарду збиралися у певному ресторані й чекали гасла, а коли воно надходило, сідали в таксі, яке було наперед замовлене, і їхали в невідомому напрямку. Казина, що мали сталу адресу, мусили мати дуже добрі зарібки, аби платити поліції, дотримуючись при цьому суворої конспірації.
Я знав усі хитрощі, до яких вдаються власники казина. Зазвичай лише чверть відвідувачів були активними, а більшість воліла спостерігати, попивати й спілкуватися. Якщо при столі для рулетки бракувало охочих до гри, власник, щоб не втрачати на зиску, наймав загоничів, які своїм награним запалом спонукали усіх, хто вагався, до гри. Загоничі вдавали випадкових грачів, які робили ставки знічев’я, і спочатку винятково дрібні, але залежно від вигри сягали по більші. Потім виходили навантажені жетонами і супроводжувані захопленими поглядами роззяв, які й не здогадувалися, що весь «заробіток» тих «грачів» повертався до кишені власників казина. Жодних правил, які б регламентували гру, встановлено не було, і цей факт часто використовували круп’є. Зокрема переконували грачів, що вони виграли менше, ніж виграли реально, або так маніпулювали рулеткою, щоб грач програвав. Неодноразово із цього приводу доходило до бійок.