4
В суботу я чимчикував вечірнім, але ще не сутемним містом, помічаючи на собі зацікавлені погляди розмаїтих краль та повій, бо виглядав неабияк пристойно, я навіть зупинявся перед вітринами, вдаючи, що милуюся різними речами, а насправді милувався собою. Крават я так і не зумів сам собі зав’язати, але поміг мені тато. Минаючи пам’ятник королю Янові Собєському, я окинув оком галасливу «чорну ґєлду»[65], яка тут вирувала щодня, а складалася винятково з нащадків Мойсея і була чорна таки дослівно, бо всі ці гешефтярі вбиралися тільки в чорне й у своїх довгих чорних сурдутах та чорних крислатих капелюхах скидалися на птахів, які намагаються злетіти. Цього вечора, вочевидь, вони отримали свіжу вістку з Віденської біржі, а вістки ці прибували разом з вагонами на головний двірець Львова, де підстерігали їх знервовані посланці. їхні віденські агенти писали цифри цін крейдою просто-таки на вагонах, і тільки посвячені могли розшифрувати їхній зміст, але завдяки цьому львівські ділки отримували новини швидше, ніж їх публікувала преса. За мого батярування ми робили їм капості, підстерігай потяг на Левандівці, якісь цифри затирали і вписували інші, хоч і не розуміли їхнього потаємного змісту, але потім поспішали на чорну біржу і милувалися наслідками своєї роботи — тут уже кипів скандал, і голосні крики лунали хором, бо виходила з цінами така плутанина, що дідько б її не розплутав.
«Віденська» завше була чимось більшим, ніж просто каварнею, вона була поняттям географічним, ба більше — серцем Львова, тут сполучалися всі його артерії, а відколи з’явилися трамваї, то вузловою станцією завше була зупинка «Каварня Віденська». Коли львів’яни домовлялися про здибанку, при слові «Зустрінемося...» спливали в уяві тільки два пункти — «Віденська» і пам’ятник Собєському, і обидва ці пункти містилися поруч.
«Віденська» завше була чимось більшим, ніж просто каварнею, вона була поняттям географічним, ба більше — серцем Львова
В каварні було людно і гамірно, навіть той останній покій з боку вулиці Кілінського був заповнений, а любителі більярду мусили задовольнятися значно меншим простором, ніж раніше. Цей покій становив окрему резервацію і слугував для різних оборудок, тут легко можна було відрізнити службовців-емеритів з австрійської доби, яким ніколи не бракувало грошей на чорну каву, від купчиків чи урядників. Всівшись за столики, емерити відразу напинали газети на ручних тростинових тримадлах[66], поринаючи в світ політики, скандалів і пліток, чи брали том енциклопедії Брокгавза, що в повному комплекті красувалася на стелажі. Тут враховували ще певні рештки дистанції, відповідно до давніх становищ і рангів, якими під час вітання і коротких перелітних розмов з педантичною точністю вони титулували себе: «hofrat», «kaiserlicher rat» — «пан райця», «пан надрайця». То були все старі, часом дуже старі добродії за гербаткою з молоком або за кавою, яку подавали віденським способом в альпакових дзбаночках і в маленьких з масивними стінками філіжанках. Тут ще можна побачити витончених панів зі старанно виплеканими бурцями[67], які у своїх чорних камізельках і білих сорочках під чорними шлюсроками[68] скидалися на ластівок, виструнчених ексдостойників з гумовими сторчовими комірцями-краватами, що защіпалися на карку, і гумовими «рольманкєтами»[69], що визирали з-під рукавів, та з цвікерами в металевій оправі, хоча й без шнурка, але ще із кілечком від шнурочка. Під столами можна було помітити чорні черевики з довгими шнурівками, кількаразово обкрученими довкола ноги у кремовій шкарпетці, і білі тасемки, що звільна звисали з-під старанно підсмикнутих ногавиць.
А те, що сюди вчащав колишній директор цісарської, а згодом і польської поліції Юзеф Райнлендер, жодною мірою не хвилювало різноманітних аферистів і шахраїв, як і короля злодіїв Пінхаса, з яким завжди можна було домовитися про повернення вкрадених речей у його приймальний день — четвер.
Як виглядає Ліщинський, я знав зі слів Казя, але панків з тоненькими акуратно підрізаними вусиками і з цвікерами на горбатому переніссі було кілька. На щастя, хтось звернувся до одного такого добродія «Пане Арнольде!» Пан Арнольд стежив за картярами за одним із восьмикутних столиків з тірольського мармуру. Гра в карти на гроші у громадських закладах заборонялася, але грачі завжди знаходили спосіб обійти заборону. Ці, наприклад, грали в покер на цигарки, а кожна цигарка замінювала один золотий. Картярів було четверо, а довкола них зібрався цілий тлум, усіх опанував незлецький газард, раз по раз спалахував голосний сміх. Пан Арнольд разом з іншими робив ставки на картярів, голосно коментував гру і часом тихо лаявся. В один із моментів я помітив, що добродій, який вигравав останні рази, час від часу зиркає на протилежний бік столу, де один із спостерігачів то потирав бороду, то підкручував вуса, то морщив лоба, то облизувався, то кліпав. Я такі хитромудрацїї добре знав з казина, а опісля надивився на них у тюрмі. Усі ці знаки повідомляли, у кого яка карта. Я нахилився до пана Арнольда і шепнув йому, аби звернув увагу на цю парочку. Ліщинський здивовано зиркнув на мене, але послухав, хвилю спостерігав і незабаром виразно захвилювався. Відтак відійшов до бармена, щось йому шепнув, і ось до компанії спостерігачів приєдналося двоє ґевалів, вони не довго крутили головами туди й сюди, а хутенько підхопили за руки обох шахраїв і повели у службові приміщення. Пан Арнольд пояснив усім, хто був свідком цієї сцени, що тут трапилося, і додав, поплескавши мене по плечах, що завдячувати маємо не кому іншому, як цьому молодикові. До мене потяглися руки картярів та газардистів, усі вони заборгували шахраєві добрячі суми, і я, можна сказати, порятував їх, тому не диво, що вони вирішили мене навперебій частувати.
Тепер я міг ближче зазнайомитися з Ліщинським, він і справді виявився товариською людиною. Про себе я розповів лише ту частину мого життя, яка стосувалася служби у військовій авіації. Ми перехилили кілька келихів коштом вдячних картярів, а потім зайняли вільний столик, і Ліщинський, смачно затягуючись пахучою цигаркою та закинувши ногу на ногу, просторікував:
— Каварня мене вабить практично щовечора, але не завше є така змога відвідати її. Вдома постійно бачиш одних і тих самих осіб. А тут, за окремими винятками, щоразу інші обличчя, інші очі, голоси, строї. Можна так сісти на ціле пополуднє при мармуровому столику і завше мати щось нового до видження. А ввечері, коли лагідний блиск жарівок опромінить золотисті арабески і кришталеве дзеркало, коли людей щораз більше, прекрасні жінки розточують розкіш своїх строїв, і музика почне пестливу гру, тоді оте відчуття краси життя доходить у моїй душі до екстазу, і повернення додому починає жахати, немовби з обіймів хвилевого щастя мусиш повертати в болючі обійми страждання. Якими переконливими і красномовними стаємо у каварні! Як багато є тем до обговорення, з яким легким серцем збуваються години, яка дорога часом кожна хвилина! Скільки ж тут обережно замаскованих життєвих таємниць! Може, оцей і отой — бездомний нещасливець, котрий сховався перед жахливою порожнечею власного існування, може, цей юнак, який з такою жагою перехиляє келихи шампану, завтра потрапить до рук поліції, може, цю молоду пару, яка з такою тугою вдивляється в себе, завтра знайдуть з простріленими серцями на Погулянці, може... але пощо ж тривожити блакитні блиски дзеркал і лямп чорними здогадами? В цій хвилі є кипуча забава, є хвилеве заспокоєння ілюзії, то ж чи цього не досить? Таємниці душ... хто б їх тут досліджував?