— А що, — запитав я, — згадали юність?
— Ой, згадав, згадав. Мав і я своє батярування. А ви, бачу, потрапили в самий потоп? Ходімо на лямпку вина до Штадтмюллера[81]. Він хвалився, що завіз чорногорський «вранац» і то не абиякий, a «pro corda»[82].
Ходімо на лямпку вина до Штадтмюллера
Ми зайняли в кнайпі столик, нам принесли вино.
— Ви чули, — запитав Ліщинський, — вимагають звільнити всіх кельнерів-німців. А у Львові 90% усіх кельнерів то австріяки або німці, бо найчастіше рекрутувалися з німецьких колоністів, а кожен називається як не Бехтльоф, то Бізанц. О будь-якій порі дня можна зайти до будь-якої з більших каварень і гукнути: «Пане Бізанц!», і з певністю зголоситься присадкуватий фацет у смокінгу і ввічливо відкаже: «Служу панові радникові чи панові доктору». І що то буде? Наші не вміють так обслуговувати. То буде катастрофа. Я собі тільки уявляю, як буду тлумачити таким новакам, що то є «три сильні з моцною!»[83], «п’ять шнітів зверху з делікатним ковніриком!»[84], або «пів чорної» і «мелянж»[85]. Або як зачну собі замовляти ріжні відтінки кави-капуцина: «Shale Gold», «Shale Nuss», «Nuss-braun», «Braun», «Capo», аж до найтемнішої «Schwarzer gespritzt», — він виразно смакував усі ті назви і плямкав язиком. — А чи будуть тоті нові кельнери пам’ятати, що до малого горнятка кави належиться три склянки зимної води?
— Думаю, до того не дійде. Неможливо відразу навчити таку кількість персоналу.
— То не одна катастрофа нас чекає. Люди кинулися скуповувати продукти. Вже забракло солі. Ціни підскочили. Знаєте Беріша Шмідта? Того, що мав крамницю на Стрілецькій. Уявіть собі, що його прилапали на тому, як він за сто кіля борошна взяв на сім — чуєте? — сім золотих більше! І що? І вислали до Берези, як якого кримінальника чи політичного. А на дверях почепили таблицю: «Тут була крамниця паскара[86], якого вивезли до Берези». Нині рано дивлюся — а японський віце-консул, котрого нам лише кілька днів, як прислали, вже пакується. Куди драпає? Цікаво. Те саме бачу коло консуляту Еквадору. Рух і метушня. — Він нахилився до мене і прошептав: — Абисьте знали, з завтрашнього дня буде заборонено продаж алкоголю понад 4,5%. Тобто лишиться іно пиво.
— Звідки ви то взяли?
— Є в мене в магістраті свої люди. Староста Климовецький, курвий син, наполіг. Сам не п’є, бо має виразку. О-ой, то шось буде. Ціле місто копає шанці. Подуріли. Ви вірите у війну?
— Хочеться не вірити.
— У кожному разі зробіть собі запас вин, поки є така змога.
VII. Андреас
1
Минув місяць, відколи німці й рускі напали на Польщу, рускі почали всі тюрми ревізувати: хто за що сидить. Було там чимало всіляких політичних, але переважала наша віра — кримінальники. Я тоді відразу скочив з місця і — прошу мене до пана начальника, маю відомість державного значення. Хто би мене слухав? Минуло ще майже два місяці, я продовжував добиватися свого, вперся не на жарт і гулюкав та й гулюкав, врешті взяли мене і повели до якогось пуриця, хоч він на такого й не виглядав, бо був доволі молодий, з прищавим обличчям, але вже полковник. Я й повідомив йому, що належав до підпільної комсомольської ячейки і вкрав течку в пана Томашевіча, і далі розповів, що в тій течці було, ну, і про ту карту, мовляв, мусить вона бути в хаті мого товариша, теж хороброго комсомольця. Пан начальник похвалив мою пильність і відразу відправив у супроводі двох бійців до Левка. Всю дорогу я думав лише про те, аби Левка не було вдома, а як буде, то щоб писка не розкривав, щоб іно лупав своїми баньками. Левко був тупуватий, але вірний, переважно він працював різником — колов свиней на замовлення і мав славу справжнього майстра. Але того дня він сидів у хаті й гнав самогон. Коли побачив у вікно мене і красноармєйців, налякався так, що ледь самогон не вилляв, але за хвилю опанувався, накрив апарат рядниною і відчинив двері. Чубарики зайшли, нюхнули й відразу втішилися такій нагоді причаститися. Я сказав їм, що ось це і є мій товариш, вірний комсомолець, борець за краще майбутнє трудящих всього світу. Левко покліпав баньками, але писка не втворив. Зараз я добуду важливий документ, сказав я, але вам багато пити не можна — тільки по чарці. Поки Левко їм наливав та лущив цибулю на закуску, я витягнув з-за образа карту, обтріпав і поклав на стіл. Левко витріщився і хотів було запитати, що то таке, як я його випередив. Оце, кажу, таємний документ, за яким мене послали, Левко його беріг, як зіницю ока. За що і вип’ємо. Чубарики перехилили по чарці, і я їх випхав за двері. Разом ми повернулися до в’язниці, і я вручив панові начальникові карту, він дуже втішився і хотів мене відправити назад у камеру, але я сказав, що, коли нарешті моя віковічна мрія здійснилася і я опинився в Совєтському Союзі, то хотів би від усього серця працювати на власть Совєтів. Він подивився на мене уважно своїм гострим свинцевим поглядом і промовив:
— Ну, шо ж, Андрюша, сідай. Давай познайомимося. Мене звати Скворцов. Пйотр Євґєньєвіч. Тепер розкажи мені, чим ти досі займався?
— Нічим.
— Як так нічим? У нас же на тебе є повне дело. Контрабанда, дрібні крадіжки, різні там темні діла. Не назвеш тебе сірою мишкою. А от скажи, як ти нащот генеральної лінії нашої партії?
Я отетерів: на таке питання не відразу й відповіси. Але я набрався сміливості й бовкнув: «Дуже позитивно». На мій подив, цього виявилося недостатньо.
— А от знаєш ти, з ким бореться партія?
— Знаю, — я тут згадав одну більшовицьку газетку, яка нам потрапила в камеру і яку ми використали за потребою. — З опортуністами... ревізіоністами... хапугами, бюрократами, хабарниками...
— А ще? — запитав він не дуже вдоволеним тоном.
— Ну... ще... з... з антисоветчиками...
— Молоток! — відразу ожив Скворцов. — А ще?
— З націоналістами.
— Уточни! — радісно кивнув він.
— З українськими націоналістами.
— А ще точніше!
— З українськими буржуазними націоналістами.
— Харашо. Відразу видно совєтського патріота. А скажи мені, чи зустрічалися тобі в житті живі українські буржуазні націоналісти?
Я задумався. Так, якщо перебрати, то під це визначення пасував будь-хто. Проте щось мені в пам’яті не сплив жоден справжній націоналіст, такий, який би ніс загрозу совєтській власті.
— Що, не можеш згадати? — Дивувався чекіст. — Жити в такому націоналістичному місті й не знати націоналістів? Шото ти скриваєш. Ну, нічо, посидиш іще трохи в камері, згадаєш. Вивести.
В камеру мені не хотілося, але що було робити, я знову опинився у тій тісній напівтемній камері, куди щодня прибували свіжі в’язні. Я почав пригадувати всіх своїх знайомих, але серед них не було жодного активного, усі такі самі, як я. Врешті я пригадав собі одного дивака, який малював тризуби всюди, де попало — на парканах, на стінах, на бруківці. Був пияком і, повертаючись пізніми вечорами додому, волав на всі вулиці: «Ану, з дороги! Тепер я, Синюта, ідем!» — не «йду», а власне «ідем». Синюта був сьвірком, снопківським вар’ятом, хоч і працював сторожем на басейні Залізна Вода. Хоча, може, він лише вдавав сьвірка. Йому було однаково що викрикувати, одного разу кричав на все горло «Слава Україні!», іншого «Нєх жиє Польска нєподлєгла!», а, кажуть, на початку вересня, коли німецькі літаки стали бомбити Львів, він погрожував їм кулаками й кричав: «Ти, Дольфек, не стріляй! Тепер я, Синюта, ідем!» О, такого то не шкода. Я знову попросився до пана начальника. Той ні слова мені не сказав, лише підсунув папір і ручку і кивнув головою. Я запитав: