— Все буде добре, — казав я, — ти врятована. Ходімо.
— Ві... він хотів мене зґвалтувати. Я йо... йому мордяку роздерла.
— Я бачив. Все гаразд.
Ми вийшли з вагону. Полковник стояв з похмурим виглядом оддалік і нервово курив. Генерал окинув оком Ріту й мене і промовив:
— Ну, всьо. Я свайо сделал. Сєводня же пусть твой механік паєдєт на аеродром. Там єво будет ждать мой чєлавєк. Пусть всьо падгатовіт. Задерживаться вам нельзя, — потім підморгнув мені. — А губа не дура.
Незважаючи на те, що Ріта добряче змарніла і під очима з’явилися синці, виглядала вона все ж привабливо, як і раніше. Генерал підкликав лейтенанта:
— У нєйо билі вєщі с сабой?
— Були, — сказала Ріта. — Он у тому вагоні з зеленою фарбою.
Генерал кивнув лейтенанту, і той побіг, а небавом повернувся з мішком та подав його Ріті. Кисіль сказав, аби ми завтра зранку зайшли до нього, дасть нам гроші й завезе на летовище. Я запитав, що буде з полковником. Кисіль усміхнувся і шепнув: нічого. Ми розпрощалися і пішли на трамвай. Ріта притримувала роздертий виріз, я притискав до грудей мішок з лахами, виглядали ми на двох приблуд. Дорогою я розповідав усе, що знав. Звістка про те, що Пріма на волі, її не здивувала.
— Чому ти затрималася в Казя так довго? Ти ж повинна була до вечора зібратися.
— Я так і думала, що хутенько зберу все. Але поки збиралася, він увесь час скандалив, бо нас хтось бачив, як ми виходили з готелю, і доніс йому. Казьо геть здурів. Виривав щось із моїх рук, бо то купив він, а щось навпаки шпурляв мені. Так це й затягнулося, що я вже не могла від нього безпечно вийти. Почалася комендантська година. Я зачекала, поки він набамбуриться і піде спати, тоді й сама впала на канапу. Що мені було робити? А десь під ранок до нас увірвалися... Куди ми їдемо?
— Підемо до мене. Причепуришся. І будемо збиратися в дорогу.
— В яку дорогу? — здивувалася вона.
— Найголовнішого я тобі й не сказав. Ми завтра на світанку летимо до німців.
Ріта була ошелешена і засипала мене безліччю запитань. Тато, побачивши Ріту, відразу виструнчився, наче перед генералом, поцілував їй ручку і запропонував каву з ячменю. Я поставив виварку з водою на плиту і залишив Ріту на тата, попрохавши, аби він її нагодував. Сам я погнав до Кулюса. На щастя, застав його коло господарки. Він колов дрова. Я посвятив його в наші найближчі плани, він ані хвильки не вагався — кинув дрова і подався на Скнилів. Коли я повернувся, тато сидів з задоволеною міною за столом і проглядав газету. З лазнички чулося хлюпання.
— Тату, ви самі ту виварку занесли й вилили до ванни?
— А що? Я не хлоп? — усміхнувся він у свій акуратний наваксований вус. — Кобіти, синку, нас ще й не на такі подвиги надихають, ая. Що довше чоловік циркумфатиґуєсі[88] по світі, то більше впевнюєсі в тому, що все є нуда і злуда, опріч келишка доброго вина і куточка в колі родини чи друзів.
Після ванни Ріта розвісила випрані речі біля гарячої грубки й лягла в ліжко, я ліг біля неї і притулив до себе, слухаючи, як б’ється її серце, а вона шептала мені, як там було у тюрмі, що вона пережила, шептала так, як вишіптує дитина матері свій страшний сон, від якого прокинулася серед ночі. Все там було у сто разів страшніше і гидкіше, ніж за колишніх часів, бо людей напихали у камери стільки, що там панувала задуха навіть пізньої осені й в грудні. Мене турбувало, що Ріта постійно кашляє, але вона заспокоювала, що це мине, що то звичайна застуда, потім пригорнулася до мене всім тілом і запитала те, чого раніше ніколи не запитувала: «Ти кохаєш мене?», хоча я прогукав їй тоді під в’язницею, що люблю її. Я сказав, що «так», вона поцілувала мене і прошептала: «Я теж». Я сказав: «Я знаю». Вона здивувалась: «Звідки?» — «Я кілька разів гукав тобі біля тюрми, що люблю тебе. А ти відповіла: «І я, і я». Вона здивувалась: «Правда? Я нічого не чула». — «Отже, то була не ти?» — «То була не я. Але така сама нещасна, як і я». І ми заснули. А вранці я не міг її добудитися, вона не хотіла вставати, просила ще хвильку, але часу в нас було обмаль.
3
У хаті пахло ячмінною кавою, тато порядкував коло плити. Я спакував наші речі, сказав татові, щоб не хвилювався, бо мене якийсь час не буде. Він кивнув.
— Я й так дивуюся, що ти засидівся. — Потім попорпався в запічку, витяг вузлика, розв’язав, вийняв дві золоті обручки й дав мені. — То наші з мамою. Візьми. Може, будеш нарешті ся женив. То, як знайшов, нє?
Я обняв його, і ми з Рітою пішли в невідоме.
У Кисіля в казино було порожньо, колишня позолота раптом змарніла і зблякла. Столи були понакривані полотнами, всі меблі теж. Кисіль повів нас до свого кабінету, розгорнув переді мною карту і показав те місце, де Ґредлів упіймали, і де Ірма могла перейти кордон.
— Вони приїхали потягом до Самбора, потім рушили на Хирів, де й заночували. Наші агенти їх там загубили. А засікли їх прикордонники вже в околицях Ліська. Так що пошук треба починати звідти й далі в Сяноку. Нам пора. Твій механік уже чекає.
— Яким чином я передам вам звістку?
— Пиши на адресу «Краківських Вістей». Якщо її знайдете, подаси оголошення. — Він підсунув мені картку паперу, на якій писалося: «Продається вілла «Офелія» з садом, ставком і грецькими скульптурами». — До цього додаєш адресу, де вас шукати. А я тобі повідомлю, як діяти далі.
Я отерп. Ліщинський теж імені казав залишати для нього вістку у цій газеті. Хто ж він? Агент Кисіля? І водночас НКВС?
Перед самим летовищем нас чекав не лише Кулюс, а й людина від генерала — типовий таємний агент в чорній шкірянці. Він пояснив, що на летовищі переконані, буцім я буду випробовувати полагоджений літак. У кабіні має бути лише нас двоє з механіком.
— А як же вона? — запитав я.
— Вона прийшла побажати вам щасливого лету. Нормальна річ, — він вийняв з-під куртки куцого букетика і вручив Ріті. — Ваша злітна смуга починається там, — він показав на сам край летовища, де виднілися дерева. — Нехай вона йде туди й чекає. Коли ви підкотите до он того ангару, вона зайде з протилежного від вас боку, ніби прощаючись. Звідси її не буде видно. Тоді ви її підберете і відразу злітайте. Не виключено, що по вас будуть стріляти.
— А без стрілянини ніяк не можна?
— Ми й так зробили все, що в наших силах. Це ж армія. Вони нам не підкоряються.
— Вони вас тільки бояться?
Він усміхнувся.
— Бояться. І ненавидять. Я теж буду стріляти. Але не попадаючи. Спробую їх відволікти. Ось ваші німецькі документи.
Ми пішли до літака. Ріта з квітами в руках, не поспішаючи, вдавала, що прогулюється вздовж смуги. Кулюс прогрів мотор, і ми рушили. Біля ангару я розвернув літака. Ріта підбігла і заскочила в кабіну. Мотор заревів, і літак почав розгін. Коли я злетів, пролунали постріли з пістолетів і карабінів. Зо дві кули пробили обшивку у дні, але нікого з нас не зачепили.
Пізніше польська підпільна преса подала таку новину: «W dniu 6 grudnia 1939 roku, w dzien sw. Mikolaja, nad Przemyslem w samo poludnie, przy pifknej slonecznej pogodzie, pojawil sie samolot z polskimi znakami — bialo-czerwonymi szachownicami na skrzydlach. Byl to polski samolot wojskowy typu PZL-23 «KARAS». Samolot zatoczyl dwa kola nad miastem, a nastçpnie spokojnie polecial doling Sanu w kierunku poludniowym w stronç Karpat. Trudno dzisiaj opisac przezycia і radosc oraz znaczenie jakie ten epizod mial dla mieszkancôw Przemysla. Natomiast krasnoarmiejcy rozpoczçli strzelaninç do samolotu, wszystkim czym dysponowali, a przewaznie z naganôw.
Po kilku tygodniach sprawa siç wyjasniïa. We Lwowie na lotnisku wojskowym w Sknilowie pozostalo kilka samolotôw, ktôre ulegly uszkodzeniom podczas dzialan wojennych. Dwôch mechanikôw lotniczych z 6 Pulku Lotniczego podjçlo siç naprawy samolotôw. Jeden z samolotôw, a mianowicie « Karas», zostal w grudniu naprawiony і polecial na lot prôbny z polska obsluga. Nie majac map, lotnicy polecieli na zachôd, a nad Przemyslem skierowali siç na poludnie і lecac wzdluz rzeki San polecieli w kierunku granicy z Wçgrami. Со siç stalo z samolotem і zaloga trudno dzisiaj ustalic — najprawdopodobniej dolecieli і wyladowali na Wçgrzech»[89].
89
За кілька тижнів справа з’ясувалася. У Львові на військовому аеродромі в Скнилові залишилося декілька літаків, які були ушкоджені під час воєнних дій. Двоє бортмеханіків з Шостого Авіаполку ремонтували літаки. Один з літаків, а саме «Карась», був у грудні полагоджений і полетів на пробний політ з польською обслугою. Не маючи мап, летуни полетіли на захід, а над Перемишлем попрямували на південь уздовж ріки Сян у напрямі кордону з Угорщиною. Що було далі з літаком і екіпажем, важко сьогодні встановити, найвірогідніше долетіли і приземлилися в Угорщині».