Василь-Сериль відзначався неймовірною худизною, судячи з його вигляду можна подумати, що його батьки працювали не в кнайпі, а в морзі. «Ще трохи й пубачиш свої яйка без дзеркала», — сміявся з нього Додьо. Вони сиділи й чекали на пиво, я чекав з ними. Біля їхніх ніг у поросі розлігся кудлатий пес, над яким кружляли мухи.
— Де вуни з тов баюров[93] прупали, — зітхав Філюсь, пробуючи цвиркнути слиною так, аби попасти в песика.
— А хтось телєфунував їм? — запитав я.
— Телєфунували. Казали, шо їдуть.
— Така спека... і шо вуни там субі думають... — хитав головою Додьо. — Пів дня во такво сидіти без діла, знаїш... Бігме махну рукою, піду різником.
— Гадаєш, там з медом? — спитав я.
— А я, з медом, — хихотів Сериль. — Там його мухи заїдят. — Він прутиком погладжував пса. — Такому то не зле. Розвалився в порусі й має все в дупі. — Потім пошпортався за пазухою і витягнув згорток. — Хоче хтось шницля?
Його питання зависає в повітрі, реагує на нього тільки пес — піднімає голову і тріпоче довгим язиком. Сериль кидає йому шматочок шницля, пес його обнюхує і відвертається.
— Такого тубі смаколика мамця зліпила, шо й пес не хоче, — сміявся Додьо.
— Бо навіть пес знає, з якого мнєса той шницель, — підхоплює Філюсь.
— А з якого, з якого? — нервує Сериль.
— У їдного була така свиня, знаїш, — каже Додьо, — ночами на цвинтар бігала. Бувало забіжить, знайде свіжу мугилу та й ну порпати. А як випурпає, знаїш, то за пукійника бересі й чавк-чавк-чавк... (Сериль зеленіє, рука зі шницлем тремтить.) Ласує собі, як наш Сериль на весіллі в пані Пуцілуйко.
— До чого тут та свиня? — гороїжиться Сериль.
— Ади, як вуно буває, — скрушно хитає головою Філюсь, — купи такво мнєсо... а вуно бач...
— А до чого ту мій шницель? Шукаєш шпарґи?
— Тому завше тре питати, знаїш, де жиє гусподар свині, — робить висновок Додьо. — Бо як живе коло цвинтаря...
— Ну і шо, шо я жию коло цвинтаря? — непокоїться Сериль. — До чого ту мій шницель?
— Кажуть, жи до того дядька, жи його свиня була, знаїш, духи померлих з’являлися... чиї тіла та свиня зжерла...
— Та курва маць засрана! — скипав Сериль. — Наша свиня сидит у хліві.
— Ага... — тяг своєї Додьо. — Приходили нучами й вили так страшно, аж муроз поза шкіру, знаїш. Кричали: зарий мугилу! Віддай мнєсо!
Я душився зі сміху, але Сериль не міг то все спокійно слухати і весь час сіпався та намагався якнайхутше дожвакуляти свого шницля.
— Є справа кулійова, — нарешті видушив я. — Мені треба п’ять жидівських рудин.
— Ади-во! Нашо? — спитав Філюсь.
— Їм вручать квитки на паруплав з Ґданська до Палестини.
— А тубі шо з того?
— Пулувина з того, — засміявся я. — Просто мене пупрусили зрушити добру справу. А хто мене знає, завше може підтвердити, жи я ніц гак не люблю, як добрі справи рубити.
— Е, я тебе знаю, — покивав пальцем Додьо, — ти іно вмієш рубити, шо біґус-кумпоти зі сливками[94].
— Бреше, курва, — сказав Сериль. — Жиб я скис, коли не бреше. Не заливай нам ту гулодні кавали[95], а гуляй си купати на Жилізну Воду[96], во.
— Чого б я мав брехати?
— Бо ти, курва, завше, курва, брехав. Маєш інтерес? Ну-ну...
— Дам кожнуму по дві бляшанки вуселедців.
— То єнша справа, знаїш, — кивнув Додьо, почухавши каляпітру. — Але шо то дві бляшанки вуселедців, кули їх чекає таке щастя? Білет на паруплав, знаїш! Ого! Та то варта го-го! — він навіть задер голову догори й став обдумувати.
— Як субі хочете, — сказав я, — по дві й фертик. Ну, і ше цьмаги хильнемо.
— Но йо, знаїш, — кивнув Додьо, — най буде. Є тутка дві рудини на Гурудничій, знаїш. Приїхали з Росії. Тамка жили наші люди, їх забрали на Сибір, а цих вселили, знаїш. То мені не шкода, нє, Серильку?
— А вуни шо, курва, винні? — бичився Сериль. — Тих би так і так, курва, виселили. То ж були паньствові працьовники. Може, навіть уже, курва, й не жиють.
— Ходімо, пукажеш, — сказав я Додьові.
Пішли ми всі разом. Додьо не збрехав, бо я до кожної хати застукав, питаючи пана Квяцінського, а з хати виходили люди, вигляд яких безпомильно свідчив, хто вони. Філюсь показав ще одну родину на Панєнській, разом вийшло три.
— Худімо ше до Франя, — сказав Додьо. — Він ту всіх знає, бо склив вікна.
— Тоті, шо ми розбивали! — засміявся я.
— Йо! Файний був час, не? Але треба купити цьмагу, інакше з него ніц не дубудеш.
Я купив фляшку, і ми пішли до Франя. Франьо лежав у садку і грів пузо. З розчахнутих вікон долинала музика з радіоли, пахло гороховою зупою і смаженою цибулею.
— Сервус, хлупаки! Як ся маєте? — Побачивши горілку, неабияк втішився. — А шо то нині за празник?
— Та маємо троха руботи, знаїш. Тре нам ше дві жидівських рудини, Мают їх відправити ду Палестини, знаїш.
— А-а, нема прублєм.
Ми випили, і він нам повідомив ще дві адреси на Ткацькій і на короля Яна, а на прощання сказав:
— Та ви, хлупаки, не патичкуйтесі. Як тре буде ше, приходьте. Як мают змогу їхати, най їдут, бо ту їм житє не буде.
Я спорядив каліграфічним почерком список жидівських адрес, ще й намалював, як на ту чи іншу вулицю попасти, і приніс до комісаріату. Вартовий спитав, якого дідька я тут швендяю, я пояснив, що до пана Крауха. Вартовий когось там перепитав, і нарешті мене впустили досередини. Пан Краух сидів за бюрком і проглядав папери.
— Я приніс вам адреси, — сказав я.
— П’ять?
— П’ять.
— О-о, та ти зух! — похвалив він мене, хитаючи головою. — Ану давай сюди. — Він глянув на список і запитав: — А тут помилки нема? То все справді жиди?
— Щоб мені кишка урвалася, коли брешу. Я до кожної хати застукай і переконався особисто.
— Добре. Можеш поселятися в своїй хаті.
— Але просив би-м якогось папірчика. Ну... документа.
— А ти шельма! Тобі мого слова мало? Та моє слово міцніше за печатку.
— А ще, перепрошую, хотів би папір, що я не хвіст собачий, а справжнісінький фольксдойче.
— То це я з твоїх слів маю засвідчити?
Краух уже хотів мене виштовхати, але я витяг з кишені свої папери, і він переконався, що такечки так — моя матуся чистої води німкеня Лізелотта Аглая фон Кленце, яка вийшла заміж за Марка Попеля і народила мене.
— Прошу зауважити, що моя матуся ніколи мене не кликала Андрієм, а тільки Андреасом, що можуть засвідчити й сусіди, коли треба. Тому просив би, щоб і документи ви мені видали саме на ім’я Андреаса Попеля фон Кленце.
Краух витріщився на мене, як на кота, який раптом заговорив людською мовою. Але витяг бланк, вписав там щось і припечатав, потім на іншому бланку чиркнув зо два рядки, хляпнув печаткою і, плескаючи мене по рамені, сказав:
— Такі, як ти, нам будуть ще потрібні. Не пропадай. А на «фон Кленце» ще заслужити треба. Однак можу зробити деяку поблажку і подарувати ще одне «п».
Дав мені круглу алюмінієву накладку, яку видають фольксдойчам, аби я собі почепив на пряжку
Так ото і записав він мене «Андреасом Поппелем». Ну, і дав мені круглу алюмінієву накладку, яку видають фольксдойчам, аби я собі почепив на пряжку. Тепер я міг сідати до тієї половини трамваю, що була відгороджена для німців і мала більше вільного простору. У другій половині, яка називалася «стодолою» і не мала лавок, купчилися усі інші, пильно стежачи за реакцією моторового і кондуктора. Від якогось часу відбувалися лапанки, німці оточували певну територію і хапали всіх підряд. Звістки про те, що там а там почалася лапанка, розповсюджували водії та кондуктори трамваїв, вони завше пильнували за всім, що відбувалося у них дорогою і передавали звістки іншим водіям та кондукторам, а ті полегшували пасажирам втечу.