Ні, вона не видавала тих звуків, які я чув, коли її порав чоловік, вона лежала піді мною, розвівши ноги, як лялька, з заплющеними очима, і, коли я сповз із неї, продовжувала лежати. Я хотів поправити на ній шляфрок, але, побачивши, що всю її затраскав, акуратно витер своєю сорочкою, а тоді вже загорнув. Потім підійшов до стіни, яка розділяла наші помешкання, постукав по ній і сказав:
— Кохана, завтра ми проб’ємо тут двері, у цій кімнаті завиграшки розміститься ще шість столиків. А ми з тобою поселимося у колишній вашій спальні. Якщо будеш мати бажання, то зможеш приєднатися до обслуги клієнтів. А як ні, то й ні. Я ні до чого тебе не неволю. Я хочу тільки одного, щоб ти жила щасливо. А щастя твоє без мого — неможливе. Тому ми будемо просто жити для самих себе, для свого задоволення. І тобі навіть не конче казати мені, що ти мене кохаєш. Мені досить буде тільки час від часу порозкошувати твоїм тілом. На початках це буде часто, бо я голодний, як сто чортів. То ти вже потерпи. Як бачиш, я не вимагаю чогось більшого з того, що вимагають інші чоловіки. А чому? Бо це я, я закоханий в тебе. Без пам’яті. На амінь.
І що я вам скажу? Врешті-решт вона скорилася, як скорюються дикі лошиці в степу доброму вершникові, хоч і не палала до мене коханням, але безтурботне життя я їй забезпечив, до того ж їй уже не доводилося чекати цілий місяць, поки хтось приїде і насолодиться її тілом, я був напохваті щодня.
XIV. Стефан
1
Мені винайняли помешкання на професорській колонії. Проминув ще місяць, заки я побачив Ірму. Раніше її звільнити не вдавалося через бюрократичні формальності. Абвер з гестапо ніяк не могли сторгуватися. Врешті Краух особисто привіз її до свого офісу, а потім дискретно вийшов, залишивши нас наодинці. Ірма довго плакала в мене на грудях і намагалася, схлипуючи, розповісти, що робилося в таборі. Череда смертей пройшла повз неї і вкарбувалася у пам’ять, вона боялася, що це на все життя, що доведеться з цим жити й жити, і згадувати всі ці обличчя, яких більше нема. Я, як міг, її заспокоював, тулячи до себе. Вона провела там понад чотири тижні, а було таке враження, наче минули роки. Маму відпустили раніше й дозволили виїхати у Сколе, вона живе там, хоч звісно ж не в їхньому палаці, який зайняло гестапо. А тато все ще в таборі. На щастя, в дещо привілейованому стані, опікується кущами й квітниками. Перед тим, як запроторити до табору, їх повезли в палац і справді провели інвентаризацію. Рускі вивезли картини, частину книжок і зброї, але, мабуть, грабували в поспіху, тому забрали далеко не все, а дещо покидали дорогою.
Коли ми наговорилися, прийшов Краух і повів нас до крамниці з одягом, аби Ірма могла вибрати собі вбрання й білизну. Крамниця була лише для своїх, тобто для німців, і скидалася більше на склад, у який позвозили одяг з інших крамниць. Поки Ірма вибирала, ми з Краухом пішли до ресторації. «Жорж» уже не виглядав так елегантно, як до війни, більшість колишніх кельнерів совєти позвільняли, а нові на кожному кроці зраджували свою нефаховість.
— Кухня до дупи, — нарікав Краух. — Мушу когось знайти, щоб навів порядок. Скоро тут зупинятимуться дуже високі чини. Я не можу допустити, щоб у мене під носом функціонувала забігайлівка.
Я працював інструктором, але мав багато вільного часу. На початку вересня 1941 року мені нарешті довелося летіти з таємним вантажем на грецький острів Лемнос. Там мене чекали на базі, оточеній у три ряди колючим дротом і скелями. Того ж дня ввечері я повернувся назад. Краух не казав, що за вантаж доводиться перевозити, але сумнівів не було, що то награбоване золото й коштовності. І награбоване воно було не тільки в завойованих народів, а й у самих завойовників, бо то була, вочевидь, чиясь приватна ініціатива, хтось готував собі спокійний і заможний побут після війни. Ким були ці люди і скільки їх було, я не уявляв. Я тільки думав, що мені в певний момент треба буде щезнути з їхнього поля зору, і якби був сам, то й не роздумував би, але з Ірмою і її батьками втекти не просто. Ірма нічого не підозрювала, вона поволі відходила від таборових вражень, занурившись у читання книжок. Інколи ми ходили до ресторації, бо так вимагав офіцерський етикет, але вона чинила це без задоволення, нудячись у товаристві офіцерських жінок.
У вересні 1939-го німецькі й совєтські війська робили спільні паради та спільні бенкети
Мені подобалося зустрічатися з Ліщинським, він був цікавим співрозмовником. Я ніяк не міг його розгадати, на кого він працює. Щось у його розмові й поведінці зраджувало неоднозначний висновок. Він відповідав за пресу, уважно прочитував усе, що йшло в друк і ставив свій підпис. Часто газети виходили з білими лакунами, якщо текст було вилучено. Німці наказали безжально різати все, що могло розвивати український патріотизм, можна було писати про сталінські репресії, на теми літератури й історії, але будь-які розмірковування щодо майбутнього української нації підпадали під заборону. Зате майже в кожному числі вимагали антисемітських статей, усі гріхи сталінщини списувати на жидів, кпити з них у карикатурах. Ліщинський, не маючи часом відповідного матеріалу, передруковував старі народні анекдоти про євреїв, які хоч і не були антисемітськими, але цілковито задовольняли німецьких цензорів. Він розповів, що палац Ґредлів дуже припав до вподоби одному поважному німецькому чинові, коли у вересні 1939-го німецькі й совєтські війська робили спільні паради та спільні бенкети. Тому нема жодних надій на його повернення родині. Розповів також про спільних знайомих. Казьо Пріма займається контрабандою не без дозволу німців, його казино відновилося, тепер там відпочивають вищі чини, а Кисіль скрипить зубами від заздрощів, бо йому казино відкрити не дозволили, але він не впав духом, а перетворив приміщення на ресторацію і готель.
XV. Андреас
1
Пробивати двері до покою Меласі мені не довелося, бо прибув посланець від комісара Крауха і наказав негайно їхати з ним до комісаріату поліції. Коли я постукав у двері його кабінету й увійшов, то побачив, що там панує суцільний розгардіяш, підлога була встелена паперами, порожніми папками, а сам він щось пакував у ящики.
— Що трапилося, пане Краух? — поцікавився я. — Невже вас відправляють на фронт?
— На фронт? Це була б велика честь для кожного німецького офіцера. Але мене перевели в гестапо, я тепер маю нову посаду — кримінальдиректор.
— О, я вас вітаю. Це великий успіх.
— Аякже! Але чого я вас викликав... тут у нас з’явилася ідея передати ресторацію у легендарному готелі «Жорж» у добрі руки, щоб не соромно було високим офіцерським чинам відпочивати з дамами. На жаль, досі цей заклад перебував у занепадаючому стані. У ресторації нема ані добрих кухарів, ані господарів. Перетворилася вона на забігайлівку, в якій панує запах дешевого шинку. І от що я подумав: а чому б не передати її вам? Якщо ви, вибачайте, з гівна зробили цукерку «Під липою», то з дешевої цукерки й поготів зробите щось дороге і привабливе. Що ви на це?
Я відчув себе на сьомому небі від щастя і звісно ж погодився. Стати директором ресторації, а може, колись і готелю, і нарешті проявити всі свої таланти — це було якраз для мене. Краух гукнув комусь пакувати ящики в авто, а сам повів мене до «Жоржа». До війни цей заклад був окупований заїжджими знаменитостями, грошовитими панами та львівською богемою, геть усе, що писало, малювало, грало, співало, валило сюди. Та й за совєтів попервах «Жорж» не підупадав, тримав фасон, але в останній рік що далі відчутніше хирів. Та все одно я був окрилений такою високою довірою, хоча я людина маленька, і зараз я увіходив до ресторану з таким почуттям, як Наполеон у Москву. Мій погляд переможця і господаря, вочевидь, відразу оцінив весь персонал ресторану, бо їхні погляди були стурбовані, а то й налякані. Пан Краух наказав їм усім зібратися, і, коли вони поставали перед нами, тривожно стріляючи очима, повідомив, що тепер директором закладу призначається Андреас Поппель, відомий ресторатор, майстер своєї справи. Відтак звернувся до мене і звістив, що дає мені рівно тиждень для того, щоб ресторан став відповідати тому рівню, який був за Польщі. Я пробував виторгувати бодай ще один тиждень, але в мене нічого не вийшло, бо, як з’ясувалося, до Львова має приїхати дуже висока риба з гестапо і харчуватися ця риба буде тут. «Тут!» — наголосив він і тицьнув вказівним пальцем у підлогу ресторану. Я кивнув. А коли він пішов, попрохав усіх, хто працював у ресторації до війни, відійти набік. Таких виявилося лише п’ятеро, включно з прибиральницею, кльозетовою бабцею, яка пам’ятала ще цісаря Франца-Йосифа, і шатницею[99]. Інші двоє — бармен і кельнер. І це була трагедія, бо кухня була вихолощена. Зрештою, про це свідчило й меню, де красувалися пельмені, рассольнік, якісь, прости Господи, чанахі, харчо, чахохбілі та інша сталінська колекція.