XVI. Стефан
1
Десь за рік я нарешті довідався, якому високому чинові припав до смаку палац Ґредлів і хто стоїть за транспортуванням золота на грецький острів. З нагоди візиту райхсмаршала Германа Ґерінґа до Львова в палаці планувався бенкет. Краух запросив і мене з Ірмою. На мій подив, Ірма відразу погодилася, хоча я думав, що доведеться її вмовляти, все ж той палац для неї був дорогим, а я не хотів жодних конфліктів чи непорозумінь з Краухом. Мені треба було приспати його пильність, щоб за відповідної нагоди позбутися набридливої опіки.
Дещо пізніше я довідався, чому Ірма, яка раніше ходила на офіцерські посиденьки ледь не з примусу, і страшенно нудьгувала, раптом змінила свою думку й охоче відвідувала всілякі гостини й застілля, де збиралися німецькі офіцери зі своїми дружинами. Вона співпрацювала з польським підпіллям, яке тоді діяло у Львові, але нічого мені про це не казала. І не тому, що не довіряла, а задля моєї безпеки. Вона завжди жваво підтримувала будь-яку бесіду з іншими жінками, легко знаходила ключики до їхніх сердець і витягувала купу інформації, якою потім ділилася з кимось мені невідомим. Не знаю, що б я зробив, якби дізнався про це ще тоді. Мені було б страшно за неї. І коли Краух сказав, що не може зрозуміти, звідки витікає інформація, я й вухом не повів, нічого не підозрюючи. Хоча інколи несамохіть інформатором для Ірми був і я, коли розповідав їй про плановані перелети нашої авіації, бо вона завше докладно все випитувала, а я це розцінював як увагу до моєї роботи.
Ми приїхали зранку і спочатку провідали її матір на околиці Сколе. Вона трималася молодцем, все ще щиро вірила у правосуддя і справедливість та бомбардувала листами різні установи, вимагаючи звільнення свого чоловіка. Мені раптом спало на думку, що я міг би звернутися з цим до самого Ґерінґа, але баронеса не мала щодо цього оптимізму.
Ірма відмовилася показати мені палац, їй було досить тієї екскурсії, яку вона з батьками провела для гестапо, надто перенервувавшись тим, що заподіяли совета. Я ж прогулявся разом з усіма гостями й зі смутком думав про те, що рано чи пізно все найцінніше вивезуть до Райху.
Під час бенкету я побачив чоловіка, який вистежував нас у Сяноку. Отже, він раніше працював на НКВС, а зараз на гестапо? В очах нишпорки зблиснула тривога. Видно, не все так у нього гладко. Упізнавши Ірму, він здогадався, що його було одурено, але це більше нічим нікому не загрожувало.
Коли дами покинули залу і вийшли до парку, Краух підвів мене до райхсмаршала і познайомив:
— Оберлейтенант Стефан Шуберт.
Ґерінґ поглянув на мене зацікавлено, усміхаючись кутиком вуст, хитнув головою, потиснув енергійно руку і промовив тихо, але з притиском:
— Отже, це ви. Я тішуся вашим успіхам. Все, що ви зараз робите, має надзвичайну вагу.
Я відповів якусь банальність, а за мить Ґерінґ уже виголошував на ходу заготований, мабуть, наперед спіч тим, хто його оточував і ловив кожне слово. Ірма його слів, на щастя, не чула. Вона крутилася біля жінок, дуже швидко зав’язавши з ними по-товариськи довірливі стосунки, та тільки й чекала нагоди, аби наблизитися до дружини Ґерінґа. І коли вони розбалакалися на нейтральні теми, Ірма перевела розмову на минуле палацу, на легендарні лови, які тут відбувалися, а відтак розповіла про свого батька. Вона при цьому нічого не просила, але дружина райхсмаршала несподівано перейнялася цим і пообіцяла поговорити з чоловіком. У це було важко повірити, але наступного дня барон Ґредель опинився на волі. Він побув з нами кілька днів, а відтак Ірма повезла його в Сколе до мами. А я оцінив, як багато можуть зробити жінки таким дипломатичним способом, нічого не приспішуючи, нікого не вмовляючи, ні в чому не переконуючи, але при цьому повернути розмову так, аби вийшло на їхнє.
Ірма належала до жінок, яких можна було для себе відкривати щодня. Ми ніколи з нею не сварилися, але сперечалися часто, і я в тих словесних змаганнях завше програвав, бо її реакція на будь-яку мою репліку була миттєва і влучна, тоді як я переважно гальмував. Доволі цікавий стан після того, як кохана чимось дорікнула, і я змовчав, а наступного дня уже маю неймовірно влучну відповідь. І ось я її подумки формулюю, потім репетую у кабінеті, врешті з’являюся перед її ясні очі й виголошую з поставою Цицерона. Але мене чекають її невинні ясні очі: «Е-е... Ти про що?»
XVII. Андреас
1
Готель став моїм. Я — готеляр. Пан готеляр. Тепер у мене під рукою не тільки кельнери й кухарі, а ще й ціла зграя покоївок. Я негайно покликав адміністратора готелю, то був поважний пан років за шістдесят зі старою ще виправкою, що ходив так, мовби проковтнув жердину. Він був австріяком і називався Якоб Кляйн. За совєтів він утік до німців, а відтак повернувся. Я поцікавився, де зараз директор. Директора не було. На світанку за ним прийшли з гестапо і кудись забрали. Я повідомив, що тепер я директор і хотів би оглянути готель і свій кабінет, але адміністратор покрутив головою. Ні, так не можна, пан директор може ще повернутися, а в мене, мовляв, нема жодних підтверджень, що став директором. Ага, добре, я це запам’ятаю. Я зиркнув на нього гострим поглядом і пішов у справах. По обіді папери, які підтверджували мою нову посаду, були в мене. Я помахав ними перед очима адміністратора і сказав, що надалі йому варто бути обережнішим у своїх ваганнях, бо це ще невідомо чим може закінчитися. Він кивнув, потупивши очі. Тоді я сказав, аби провів мене всіма приміщеннями. Я хотів сказати «моїми володіннями», але пошкодував його і не став морально добивати.
У готелі було 93 покої, з яких 32 — апартаменти з лазничками, впорядкованими на найсучаснішому рівні. Всі номери були з холодною і гарячою водою, центральним опаленням, телефоном і світлосигналами. Коли я попросив цінника, адміністратор сказав, що ціни поки що не стабільні, й ми змушені орієнтуватися за цінами довоєнними, відповідно їх коригуючи. Він подав мені старий цінник. «Покій одноліжковий коштує від 6 золотих за добу, покій дволіжковий — від 12 золотих, — писалося там. — Ціна покою з ванною — 13 золотих, дволіжкового з ванною — 24 золотих. У готелі є першорядний ресторан і вишукана каварня, в мармуровій залі щовечора концерт сальонової оркестри».
Під час прогулянки готелем я зауважив, що нема тут кімнати №13. Те, що у Львові не було будинків №13, було для мене звичною річчю, але щоб у готелі? Пан Якоб пояснив, що так є не тільки в нашому готелі, але й у всіх інших готелях, бо гості навідріз відмовляються у таких покоях селитися. Тому їх тримати невигідно.
— Хоча, — тут він стишив голос, — трапляється, що покій №13 таки з’являється?
— А то ж як? — не зрозумів я.
— А так, що бували випадки, коли хтось у покою №11 або №15 міг чути звуки за стіною — то міг бути тихий жіночий плач, могло бути човгання ніг, хтось гейби пересовував меблі. Коли ж гість піднімався з ліжка і виходив у коридор, то бачив, що звуки долинають з кімнати №13. Жодні стукання в двері й прохання не галасувати не допомагали. Але коли гість будив готеляра і повертався з ним на місце події, кімната №13 зникала безслідно.
Пізніше, коли між нами уже не панувала напруженість, він розповів мені, що був свідком того, як до «Жоржа» надвечір 13-го червня 1905 року прибув сам шах Ірану Мозаффер-ед-Дін. Пан Кляйн тоді працював кельнером, і візит шаха залишився в його пам’яті одним з найяскравіших.
Надвечір 13-го червня 1905 року прибув сам шах Ірану Мозаффер-ед-Дін
— І що ви си гадаєте? — запитував він мене. — Чим найбільше ласував шах? Нігди не вгадаєте. Бо квашеними огірками. В Ірані їх нема. Я детально пригадую меню святкового обіду. На стіл подали крупник[110], лосося у майонезі, яйця «vive le roi», зрази телячі по-паризьки, курчата по-віденськи, мізерію[111], каляфйори[112], суфле з абрикосів, фрукти в тісті й узвар зі свіжих полуниць. А коли біля дев’ятої вечора шах вийшов на балькон, юрба, що зібралася на майдані, привітала його радісними окликами. Шах у відповідь помахав рукою. Народу перед готелем зібралося стільки, що поліція кінна і піша не могла з ним ізвладати, і щойно після півночі нарешті відітхнула, коли тлум розійшовся. Лише перед брамою готелю залишилась варта.