Але, якщо мене вистежують, на двірці з’являтися небезпечно. Я покинув колишню єврейську дільницю і вийшов до Вісли. В кінці вулиці стояло самотнє таксі, я швидко сторгувався за поїздку до Цєшина. Поки минали Краків, я чувся нервово, вдаючи, що милуюся містом, а насправді роззираючись на всі боки, і лише за містом заспокоївся. У Цєшині сів на потяг до Брна, у Брні заночував і вранці їхав віденським. Без нового паспорта я б далеко не заїхав, поліція ледь не на кожній зупинці перевіряла документи. У греко-католицькій церкві Святої Варвари я провідав отця Теофіла Горникевича[115] і отримав від нього записку від Ірми. Дружина з батьками виїхали в Угорщину, в село над Балатоном. Я подякував отцеві й хотів попрощатися, але він мене не відпустив і завів до монастирської їдальні та нагодував обідом. А за годину я вже сидів у будапештському потязі.
В селі над Балатоном ми дочекалися закінчення війни. Так завершилася моя епопея.
XXIII. Андреас
1
Владу у Львові остаточно перейняли рускі. Дехто з визволителів заходив до «Жоржа» і допитувався, на яких я підставах очолюю ресторан і готель. Я посилався на генерала Окунева і полковника Скворцова. Я подумав, що якраз пора відшукати Скворцова і замельдуватися, мовляв, ось я, на місці, чесно чекав омріяного визволення, боровся у підпіллі з ворогом. Я кілька днів ходив до приміщення НКВС, але, на жаль, ніхто нічого мені про полковника Скворцова розповісти не міг. Та я не відступав, бо знав — якщо його не знайду, мене чекатимуть клопоти. Так проминув тиждень, коли я нарешті побачив його, як він вилазить з авта. І то вже був не полковник, а цілий генерал з пузом. Він мене відразу упізнав, ухопив за комір і загарчав:
— Ах ти ж курва продажна! Куди пропав? Підсунув нам якогось ідіота і втік?
— Ідіота, кажете? Та мене за того ідіота націоналісти мало не вбили. Ось — погляньте, — і я заголив сорочку та показав шрам від кулі, що її дістав від сторожа.
Генерал мене потягнув з собою до кабінету. Сів за стіл і, грізно дивлячись мені в очі, запитав:
— Чому ви не ліквідували об’єкт?
— Ми ліквідували, ліквідували, — заторохтів я.
— Як ліквідували, чому ми про це нічого не знаємо?
— Ми його вбили перед самою війною. Так вийшло. Повідомити не було як, бо нашого аґента у Сяноку забрало гестапо. Гарний був чоловік. Бувало, ми й по чарці перехиляли.
— А чому не повернувся з завдання, га?
— Тут таке діло, товаришу... — я гарячково шукав соломинки й вирішив згадати ще про одного важливого свідка моєї самовідданої праці «на благо родіни». — Генерал Окунєв...
— До чого тут генерал Окунєв? Його вже нема.
— Як то нема?
— А так. Убили партизани. Націоналісти. В засідці.
— Яка шкода! Коли ж це сталося?
Приміщення, в якому містилися НКВС, гестапо, а потім КГБ
Він тицьнув мені газету, в якій повідомлялося про загибель генерала учора від рук бандерівців.
— Шкода, шкода, — сказав я. — Він би вам усе й пояснив. Я ж виконував його таємні доручення. Він наказав нам залишатися й далі у німців. Про ліквідацію об’єкта ми доповідали йому.
— Я нічого про це не чув.
— А коли ви його востаннє бачили?
— Та я взагалі його від початку війни не бачив. Ми були на різних фронтах.
Все складалося для мене чудово.
— Отже, генерал Окунєв доручив мені заявити себе фольксдойчем і вдавати, що я працюю на німців. А насправді я постачав йому всі відомості про пересування військ у наших околицях. Передавав підслухані розмови офіцерів і їхніх жінок, викрадав з їхніх портфелів секретні документи. Навіть організував ліквідацію однієї високопоставленої дами в нашому готелі. Та я наближав цю побєду, як міг.
Він дивився на мене виряченими очима. Йому не хотілося у це вірити, але що він міг протиставити? Але тут я добив його.
— Генерал Окунєв, з яким я, між іншим, бачився не далі як місяць тому, передав для вас подарунок.
— Що за подарунок?
— Не знаю. Принесу — побачите.
Він мене відпустив, а за дві години я повернувся і поклав перед його носом валізу, яку прихопив у Краухового ординарця. Потім подав йому ключика. Валізу я задля ефекту опечатав, приклавши пфеніга. Скворцов відчинив валізу так, аби я нічого не зміг побачити й розкрив рота. Та й чого б не роззявити — там було і золото, і срібне приладдя, і кілька пляшок із ромом. Я стояв, вдаючи, що мені й геть не цікаво, що у тій валізі.
— Ти сюди не зазирав? — запитав він, прижмурившись.
— Боронь Боже. Я б не посмів.
Він затраснув валізу і сховав у шафу. Я помітив на його обличчі задоволення.
— Тепер мені вірите? — запитав я вдавано стривоженим голосом.
Він кивнув.
— Будеш і далі працювати на нас.
— Тобто моя посада директора готелю і ресторану «Жорж» зберігається?
— Так. Тільки назва тепер буде інакша: «Інтуріст». Там будуть зупинятися лише високі гості. Будеш моїми очима і вухами. Все там повинно бути на високому рівні. Особливо кухня.
— А можна запитати, коли будуть ховати генерала Окунева і звідки? — поцікавився я вже у дверях. Він здивовано подивився. Я пояснив: — Хочеться, знаєте, попрощатися. Стільки років разом працювати...
— Завтра о дванадцятій. З колишнього Промислового музею... Тепер він буде музеєм Леніна.
Я відкланявся і пішов на роботу. «Жорж» відчутно втратив на своєму шику. Зараз більшість публіки складала нова совєтська номенклатура, вбрана недбало і без смаку, видно було, що поселилися вони саме в «Жоржі», бо чимало хто був без маринарки, що неможливо було уявити за старих часів. Двоє якихось гостей вигулькнуло на порозі ресторації в смугастих піжамах і капцях, виглядали, як в’язні з Бригідок, тільки що грубі. Кілька десятків пар очей відразу звернули на них увагу. Однак такої неповаги до закладу не витримав старий кельнер і чемно випровадив їх, пояснюючи, що то поважний ресторан, а не «сталовая».
Наступного дня я пішов до музею попрощатися з генералом. Біля його домовини стояла почесна варта. Уздовж стіни стояли крісла, там сиділа заплакана вдова у чорній хустині, була молода й приваблива, видно, що вони побралися недавно. Ціла група жінок, мабуть, теж офіцерських вдів, сиділи на кріслах неподалік і перешіптувалися. Стояла тиша, аж поки військовий не подав знак, до домовини підійшов тип у цивільному і зачитав з папірчика про гидких ворогів, які підступно вбили вірного сина і т. д. Вдова захлипала, я сів біля неї, обняв за плечі й прошепотів:
115