На цій думці Айзек не міг стримати зболеного стогону, а Дерхан, як уміла, заспокоювала його, інколи тихо, інколи різко. Чоловік вив від безсилля й відчаю.
«Будь ласка, — молився він людським і хепрійським богам, — Солентоне й Джаббере... і... Мисткине й Годувальнице... аби вона не мучилася».
Та він знав, що її напевне били й катували перед тим, як умертвити, і від цього знання він скаженів від горя.
Літо розтягувало денне світло, мов простирадло на шворці. Кожну мить витягувало доти, доки її тонка анатомія не розкришувалася вщент. Час захлинувся. День минав безкінечною низкою мертвих моментів. Птахи й вірми висіли в небі, мов ляпки намулу в ріці. Церковні дзвони вибивали неструнку й нещиру хвалу Пальґолаку й Солентону. Ріки повільно, мов слиз, повзли на схід.
У кінці дня повернувся Яґарек, його плащ побілів під палючим сонцем. Він не сказав, де був, лише приніс їжу, котру всі троє мовчки розділили. Айзек дещо заспокоївся. Біль притлумився. Він стиснув зуби.
Після нескінченних годин рум’яного денного світла по схилах гір рушили тіні. Сонце мазнуло рожевим повернуті на захід стіни будівель і ковзнуло геть за вершини. Прощальні списи сонячного світла загубилися в камінні Перевалу Покаянних. Небо ще довго світліло після того, як зайшло сонце. Лемюель повернувся, коли вже сутеніло.
— Я обговорив наше неприємне становище з кількома колегами, — пояснив він. — І подумав, що було б неправильно серйозно щось планувати, доки не побачимо те, що маємо побачити сьогодні в Сірому Меандрі. Та я можу підключити деяку підмогу, є в мене двійко-трійко боржників. У місті зараз працюють кілька серйозних авантюристів, подейкують, витягли з-під завалин якийсь пристойний улов трау в Ташек Рек Хаї. Думаю, не відмовляться від підробітку.
Дерхан з огидою на лиці підвела на нього погляд і стенула плечима невизначено.
— Наскільки я знаю, це найнавіженіші шаленці в усьому Бас-Лаґу, — повільно промовила вона. — Та я їм не довіряю. Шукачі гострих відчуттів. Граються з вогнем. Здебільшого це ще й безпринципні мародери. За золото вдавляться. Та й підозрюю, якби ми сказали їм, що збираємося вчинити, навіть вони завагалися б. Ми не знаємо, як боротися із нетлями.
— Маєш рацію, Сумолок, — відповів Лемюель. — Та ось що тобі скажу: просто зараз я братимуся за все, що зможу знайти. Розумієш, про що я? Побачимо, що сьогодні буде. А потім вже вирішимо, чи наймати бандюків. Ти що думаєш, Айзе?
Айзек повільно підвів голову й зосередив на ньому погляд. Знизав плечима.
— Вони покидьки, — тихо сказав він. — Але якщо їм вдасться...
Лемюель кивнув.
— Коли вирушаємо? — спитав Айзек.
Дерхан глянула на свого годинника.
— Зараз дев’ята, — промовила вона. — Годину добиратися. Значить, треба вийти за півгодини до того, час неспокійний.
Вона повернулася до вікна й глянула на полум’яне небо.
Над головою бриніли повітряні колії, шугали вартові капсули. По всьому місту розкидали елітні підрозділи офіцерів. Вони тягли на спинах дивні наплічники, розбухлі від якогось таємничого начиння в шкіряних футлярах. Вони зачиняли двері перед носом своїх невдоволених колег у кабінетах і чекали на наказ у таємних квартирах.
Небо пістрявіло дирижаблями більше, ніж зазвичай. Вони громовито перегукувалися густим вібрато. Усередині офіцери перевіряли масивну зброю, натирали до блиску дзеркала.
На віддалі від острова Страк, посеред Великої Смоли, за місцем злиття двох рік, розкинувся невеличкий відокремлений острівець. Хтось називав його Малим Страком, хоча справжньої назви він не мав. Клапоть землі вкривали хіба що чагарники, уламки дерев’яної щогли й протрухлі мотузи, які зрідка служили для екстреного швартування. Острівець був неосвітлений та повністю відрізаний від міста — ні потайних тунелів, ані човнів, прив’язаних до підгнилих колод. А все ж тієї ночі спокій його обплетених ряскою вод було порушено. Монтджон Рятуй стояв у центрі мовчазної групи. Навколо їх обступали покручені тіні карликових баньянів та бугили. Позаду Рятуя підпирала небо ебенова міць Парламенту. Мерехтіли вікна. Шипливе вирування води приглушувало згуки нічного міста.
Рятуй, як завжди в бездоганному костюмі, повільно роззирнувся навколо. Компанія зібралася строката: шість людей, окрім нього самого, одна хепрі й один водяник. А ще вони притягли із собою дебелого й вгодованого породистого пса. Люди і ксенії мали вельми пристойний вигляд, хіба крім Поробленого-двірника й іще якоїсь замурзаної дитини. Була також стара пані в подертій, колись пишній сукні й миловидна молоденька дебютантка. Мускулястий бородань і кістлявий клерк в окулярах.
Усі людські й нелюдські постаті видавалися неприродно тихими і спокійними. На кожному був щонайменш один шар просторої одежі. У водяника на стегнах теліпалася широчезна пов’язка, і навіть на пса натягли сміховинну коротеньку камізельку.
Всі очі незмигно стежили за Рятуєм. Той поволі почав розв’язувати шарф.
Як тільки з плечей упав останній виток тканини, з-під неї виринула темна тінь.
Щось туго обвилося навколо шиї Рятуя.
Воно дуже скидалося на праву руку людини. Шкіра на ній була бузково-червона. На зап’ястку плоть стрімко переходила в півметровий зміїстий хвіст. Він обкрутився навколо шиї чоловіка, встромивши мокрий, пульсуючий кінчик просто в шкіру.
Пальці руки ледь-ледь заворушилися й уп’ялися в тіло Рятуя.
За мить всі інші почали знімати зі себе одіж. Хепрі розстебнула широкі штани, стара пані — свій старомодний турнюр. Кожен зняв із себе ту річ, що ховала рухливу руку й хвіст, який то скручувався, то розкручувався під шкірою. Пальці легенько тріпотіли, ніби грали на нервових закінченнях, як на піаніно. У когось така рука приросла до внутрішнього боку стегна, в іншого — до пояса, ще в когось — до калитки. Навіть собака вовтузився з жилеткою, доки вуличний хлопчак не допоміг розщіпнути безглузду одежину. До волохатої шкури пса кріпилася така сама рука-паразит.
Разом було п’ять правих рук і п’ять лівих, їхні вкриті товстою крапчастою шкірою хвости невпинно вигиналися.
Люди, Ксенії та пес підійшли ближче й стали в коло.
За сигналом Рятуя з-під шкіри своїх хазяїв з густим цмоканням виринули товсті кінчики хвостів. Люди, водяники, хепрі й пес здригнулися й поточилися; судомно розкрились роти, невротично заблимали очі. Із ран сочилася в’язка й густа, як смола, сукровиця. Мокрі від крові хвости сліпо вихляли в повітрі, мов гігантські черви. Вони потягувалися й тріпотіли, торкаючись одне одного.
Тіла носіїв гнулися докупи, ніби перешіптуючись, та так і заціпеніли.
У рукохапів тривала нарада.
Рукохапи були символом віроломства й продажності, брудна пляма на обличчі історії. Складні й потаємні істоти. Могутні паразити.
Про них блукало чимало пліток та легенд. Люди пащекували, що рукохапи — то духи недобрих мерців, таке собі покарання за гріхи. Казали також, що якщо вбивця наклав на себе руки, то ці ж криваві руки будуть смикатися й розтягуватися, доки зовсім не відірвуться та поповзуть геть, і що саме так і народжувалися рукохапи.
Було чимало вигадок, але й правда теж була. Істоти ці існували з інфекції, відбирали контроль над розумом і тілом своїх бранців, наділяючи їх дивними силами. Процес був незворотний. Рукохапи могли жити тільки за рахунок життя інших.
Їх століттями тримали в таємниці — секретна раса, жива легенда. Ніби тривожний сон. Час від часу містом пробігала чутка, що якась відома і ненависна усім особа стала жертвою рукохапа. Ходили історії про звивання якоїсь тварі під одягом в інших містян, незбагненні зміни в поведінці. Будь-яке беззаконня списували на рахунок рукохапів. Однак, попри байки й плітки, жоден такий так нікому й не стрівся.
Багато людей в Новому Кробузоні вірили, що рукохапи, якщо вони взагалі існували в цьому місті, зникли.
У тіні своїх знерухомлених тіл-хазяїнів могутні паразити ковзали одне об одне вимащеними загуслою кров’ю хвостами. Їхні корчі скидалися на безумну оргію нижчих форм життя.