Лівиці розгублено зависли, жадібно ковтаючи повітря. Така страшна сила, міць, швидкість. Вони засмикалися на спинах своїх партнерів. Відкритий із правицями зв’язок раптово наповнився психічним шумовинням. Кожна правиця відчула потік жаху від затопленої емоціями свідомості лівиць.
Політ п’яти пар утратив чіткий порядок. Зламавши стрій, вони безладно металися по небу.
Воно наближається, — закричав один. У відповідь прийшов сумбур наляканих, розгублених повідомлень.
Правиці намагалися вирівнятися й упорядкувати політ.
Одночасно змахнувши крильми, п’ять темних страховинних силуетів зірвалися зі свого сховку в хитросплетінні дахів Рікокірки. Хльоскання гігантських крил лунало в декількох вимірах і дібралося до теплого повітря, де виписували зиґзаґи розгублені пари рукохапів.
Пес-лівиця мигцем помітив, як унизу борознять повітря величезні крислаті крила. Він не стримав нажаханого вереску в ментальному зв’язку і відчув, як під ним смикнувся Рятуй-правиця. Лівиця силкувалася опанувати себе.
Лівиці, всі сюди, — крикнула вона й наказала правиці піднятися вгору.
Правиці, ковзнувши повітрям, збилися в купу. Вони брали силу одне в одного, підпорядковуючи її суворій дисципліні. І ось вони вже вишикувалися в струнку лінію, п’ять незрячих правиць лицем униз, губи — готові випльовувати вогонь. Лівиці гарячково вглядалися в небо через дзеркальні шоломи. На їхніх обличчях блимало неясне світло зірок. У дзеркалах відбивалися темні обриси міста, похиле скупчення шиферних покрівель, провулків і скляного купола.
Загін спостерігав, як до нього на карколомній швидкості несуться глитай-нетлі.
Як почули нас? — нервово спитала лівиця. Рукохапи як могли блокували своє психічне випромінювання. Вони не очікували засідки. Як же так сталося, що в них перехопили ініціативу?
Та коли глитай-нетлі наблизилися, лівиці зрозуміли, що їх не розкрили.
Найбільша нетля, що летіла пепереду клину, намагалася скинути зі себе якусь мерехтливу перешкоду. Вони побачили, що страховинна зброя нетлі, її колючкуваті щупальці й зазубрені кістяні кінцівки, зі свистом, нестямно розтинали повітря. Клацали й скреготіли жахливі зуби.
Це було схоже на бій з невидимим ворогом, котрий виринав на поверхню звичайного простору, потім знову назад, ефемерний, як дим, він гуснув, а потім щезав, мов тінь. Крізь тісно зіткані реальності витанцьовував жаский павук, шмагаючи глитай-нетель безжальними хітиновими ланцетами.
Ткач! — захлинувся в ефірі один із лівих, а потім всі наказали своїм правицям поволі відступати від повітряного бою.
Інші нетлі метушилися навколо родича й намагалися допомогти. Вони діяли по черзі згідно з якимсь незбагненним кодексом. Як тільки показувався Ткач, вони нападали, шматуючи його панцир та випускаючи патьоки сукровиці, перш ніж той щезав у іншому вимірі. Попри рани, Ткач уміло зсікав клапті ніжної плоті ворога, звідки лилася темна соляниста кров.
Нетля й павук атакували одне одного у вихорі різких, безжальних рухів, низка нападів і парирування, зашвидких для звичайного ока.
Злетівши вгору, нетлі зірвали з міста сонне запинало. Вони сягли тої висоти, звідки ментальні хвилі збивали з пантелику рукохапів.
Було ясно, що нетлі теж їх відчули. Тугий стрій розпався в миттєвому замішанні. Найменша з нетель, з покаліченим тілом і слабкими короткими крильми, відділилася від решти й висолопила страховинного язика.
Дражливо посмикуючись, він вернувся назад у повну слини пащеку.
Найменша нетля безладно закружляла, описуючи кола навколо Ткача і його здобичі. Повагавшись мить, вона різко пірнула вниз і полетіла далі, на схід, до Сірого Меандру.
Дезертирство меншого брата збентежило нетель. Вони розділилися в повітрі, крутячи головами, й нестямно мигтіли довгими антенками.
Зачаровані лівиці сторожко відсахнулися.
Зараз! — крикнув один. — Їм не до нас, розгублені. Нападемо разом із Ткачем!
Вони вагалися.
Бойова готовність, — сказав пес-рукохап Рятую.
Розлетівшись убоки, нетлі піднімалися все далі й далі над повітряним герцем, колуючи в небі. Лівиці заверещали одне до одного.
Атакувати! — захлинаючись від божевільного страху, крикнув хтось, що паразитував на худорлявому клерку. — Атакувати!
Стара пані раптом шугнула вгору, підкорившись наказу своєї переляканої лівиці. Тієї ж миті одна із нетель повернулася й заклякла, забачивши пару рукохапів та їхніх носіїв.
У цей момент дві інші нетлі пурхали навколо суперника. Одна занурила в опукле черевце Ткача гострий кістяний ланцет. Коли павук пірнув назад, інша нетля накинула на його шию ласо із закрученого членистого щупальця. Ткач знову щез в іншому вимірі, та щупальце не відпускало й майже висмикнуло павука зі складки у просторі, стискаючись навколо його шиї.
Ткач корчився й виривався, але лівиці того майже не помітили. До них мчала третя нетля.
Праві солдати нічого не бачили, однак відчули дикий психічний лемент лівиць, які вертілися в усі боки, щоб утримати в дзеркалах наближення страшних хижаків.
Вогонь! — скомандував клерк-рукохап до правиці. — Зараз!
Стара пані відкрила рот і вистромила скрученого в рурку язика. Вона різко вдихнула й плюнула так сильно, як могла. З довгого язика вихопився густий струмінь їдкого газу й ефектним спалахом розітнув нічне небо. На нетлю покотилася велетенська хмара полум’я.
Приціл був правильний, однак лівиця з переляку не розрахувала час. Правиця дихнула вогнем занадто рано. Клуби маслянистого вогню розсіялися, не торкнувшись крил нетлі. Мить — і вона щезла.
Лівиці в паніці звеліли своїм правицям крутитися в повітрі, доки не знайдуть тварюку. Стоп, стоп! — кричав пес-рукохап, та ніхто не зважав. Рукохапи безладно дриґалися у повітрі, немов сміття в морі, вертілися в усі боки, нестямно витріщаючись у свої дзеркала.
Онде, — заверещала молода жінка-лівиця, забачивши, як нетля каменюкою летить униз, у напрямку міста. Інші рукохапи повернулися горілиць, щоб розгледіти хоч щось через дзеркала, і з жахом опинилися прямо перед носом іншої нетлі.
Поки вони шукали її родичку, нетля проплила над ними, і тому, коли нападники розвернулися, вона висіла просто перед ними, розгорнувши крила під їхніми дзеркалами.
Молодик-рукохап устиг заплющити очі свого носія й скомандував правиці розвертатися й плювати вогнем. Запанікувавши, правиця в тілі дитини спробувала підкоритися і, відправивши по короткій спіралі розпечені кругляшки газу, підпалила пару рукохапів, що висіли поряд.
Пороблений рукохап і його лівиця-хепрі заверещали в акустичному й психічному діапазонах, відчувши, як спалахнули тіла їхніх носіїв і вони разом з ними. Вони летіли вниз та кричали й билися в корчах безжального полум’я. Загинули, не долетівши. Кипіла кров, кришилися обвуглені кістки. Останки впали у Смолу й, залишивши по собі хмарку диму, пішли на дно.
Жінка-лівиця завмерла, позичені очі запнув мерехтливий серпанок узорів на крилах нетель. Раптовий бурхливий потік свідомості лівиці заклекотів через канал зв’язку до її бійця-правиці. Водяник поморщився від дивної какофонії в голові товариша. Він зрозумів, що сталося. Носій заскиглив від жаху й узявся розстібувати шлейки, що з’єднували їх із лівицею. Навіть попри пов’язку, правиця міцно заплющила очі водяника.
Нажаханий, він плювався вогнем без цілі й напрямку, й ніч паленіла від спалахів ядучого газу. Один краєць небезпечної хмарини ледь не зачепив Рятуя, поки той намагався вгамувати істеричні ментальні крики своєї лівиці. Він крутився й крутився, щоб ухилитися від розпеченої полум’яної кулі, й врізався прямо в поранену нетлю.
Істота тремтіла від страху й болю. Ткач витяг свої кігтисті лаписька з її понівеченого тіла, і вона лопотіла пораненими крильми назад, до гнізда, виючи від болю у зламаних суглобах. Уперше за весь час її не цікавила пожива. Від удару об Рятуя та його лівиці-собаки тілом нетлі прокотилася хвиля болю.