Якимсь спазматичним порухом вона випростала два велетенських зубці, котрі, як секатори, з коротким жахним звуком відсікли голови Монтджона Рятуя і його напарника-пса.
Голови полетіли у темряву.
Рукохапи ще трималися за життя, та вже не могли контролювати тіла носіїв. Людський і собачий тулуби смикалися в смертельних корчах. Кров заливала тіла оскаженілих від страху рукохапів, що безпомічно стискали пальці.
Вони були при тямі до останнього моменту, доки не розбилися об нещадний бетон якогось закамарку в Малому Кільці й не розплескалися по ньому кривавим місивом та уламками кісток. Носії й паразити роздробилися, кістки розсипалися на порох, а тіла розквасилися до невпізнаваності.
Водянику майже вдалося наосліп розмотати пута, що зв’язували його з завороженою крилами нетлі жінкою. Водяник тільки було зібрався розстебнути останнього ремінця й дременути в небо, як глитай-нетля підібралася ближче, щоб годуватися.
Вона обхопила здобич сильними комашиними кінцівками й міцно стисла. Потягши жінку ближче до себе, встромила їй у рота тремтячий від нетерплячки язик і почала енергійно сотати рукохапові сни.
І це було добре вариво. У ньому, як мул чи кавові піщинки, кружляли думки носія. Глитай-нетля потягнулася за спину жінки й міцніше пригасла її до себе, проколюючи обвислу шкіру водяника, пристебнутого до неї, твердою кістяною кінцівкою. Правиця закричала від раптового болю, й нетля відчула у повітрі присмак жаху. Вона на мить розгубилася, непевна, чому якийсь інший розум з’явився біля її здобичі. Однак істота швидко оговталася й міцніше пригасла до себе їжу, приготувавшись узятися й за наступну жертву, коли вип’є насухо свою першу страву.
Тіло водяника опинилося в пастці. Він смикався, кричав, але вирватися не міг.
На віддалі від свого ненажерливого родича інша нетля хльоскала довгим, подібним до щупальця хвостом крізь декілька вимірів. Гігантський павук хистко миготів поміж площин. Усякий раз, як знову з’являвся, то починав падати: безжально тягла вниз гравітація. Тоді він перескакував в інший вимір, тягнучи за собою зазубрений кінчик щупальця, що стримів у його плоті. Тут він пробував струсити із себе болючий гарпун перед тим як, скориставшись своєю вагою і підйомною силою, повернутися у звичайну площину.
Та нетля вхопилася чіпко, мов бур’ян, витинаючи карколомні сальто навколо непокірної здобичі.
Клерк-рукохап ошаліло викрикував, шукаючи свого товариша-лівицю в тілі м’язистого молодика.
Мертві, всі мертві, браття мої, — повторював він. Дещо з побаченого, з відчутого потяглося через канал до голови його правиці. Тіло старенької захиталося.
Інша лівиця силувалася зберігати спокій. Вона крутила головою, владно віддавала команди: стоп! стоп! У дзеркалах шолома виднілося трійко нетель: поранена, що незграбно летіла вниз до свого таємного гнізда; голодна, що саме харчувалася з голів захоплених у пастку рукохапів; і бойова, вона все ще шмагала і кидалася, мов акула, намагаючись відірвати Ткачеві голову.
Лівиця веліла своєму напарникові підібратися ближче. Зараз, зараз, — подумав він і щосили крикнув товаришу: Вогонь, щосили, відразу по двох. Потім за пораненою. Він раптом закрутив головою, піймавши себе на жахній думці. Де друга? — волав рукохап.
Нетля, котра ухилилася від пломеню з язика старої пані й граційно пірнула геть із виду, описала довгу петлю над покрівлями. Вона повільно й тихо перетікала з хмари на хмару, маскуючи, знебарвлюючи крила до вицвілого сірувато-брунатного кольору, щоб наступної миті явитися спалахом темної забарви, зачарувати мерехтливим полиском гіпнотичних візерунків.
Вона з’явилася з іншого боку рукохапів, просто перед очима лівиць. Побачивши розчахнуті крила хижого звіра, лівиця в тілі молодого чоловіка спазматично здригнулася. Вона відчула, як починає слабнути розум, обплутаний опівнічними відтінками рухливих барв на крилах нетлі.
За мить її жах змило потужною й незбагненною хвилею снів...
...а потім рукохап здригнувсь, і відчуття жаху вернулося, упереміж із відчайдушним захватом від усвідомлення, що він знову думає.
Опинившись перед двома парами ворогів, нетля якусь мить вагалася, а потім легенько крутнулася в повітрі. Вона посунулася так, щоб крила повністю розгорнулися перед клерком і старенькою, котра його несла на собі. Вони все ж намагалися її спалити.
Звільнена лівиця побачила перед собою масивну тушу нетлі зі складеними крилами. Зліва стара пані нервово крутила головою, непевна, що відбувається. У клерка скляніли очі.
Давай пали, зараз! — спробувала закричати лівиця до старої жінки крізь вітер. Її правиця вже приготувалася вогнедихати, аж тут гігантська нетля перетнула відстань між ними зашвидко для людського ока й згребла рукохапів, пускаючи слину, як ошаліла від голоду людина.
Психосферу розітнув нестямний крик. Стара пані почала плюватися вогнем, але той не завдав жодної шкоди нетлі, що тримала її, і випарувавсь у густому повітрі.
Остання лівиця, в тілі чоловіка, що висів над безпритульним хлопчаком-правицею, побачила у дзеркалі жахливу сцену. На мить у повітрі зблиснули кігті Ткача, і з нього висмикнувся розірваний і закривавлений хвіст-гарпун нетлі. Вона безгучно завищала і, звільнившись від Ткача, який більше не вертався, кинулася до пари рукохапів.
Прямо перед очима лівиця побачила, як нетля відірвалася від своєї трапези й, повернувши до неї голову, повільно, лиховісно заворушила вусиками.
Нетлі були і попереду, й позаду. Правиця на сухореброму безпритульнику задрижала і стала чекати вказівок.
Пікірувати! — заверещала нестямно лівиця. — Тікаємо! Операцію провалено! Ми приречені! Плюй вогнем і лети геть!
На розум правиці накотила хвиля паніки. Дитячі риси спотворив жах, хлопчик почав плювати вогнем. А потім пірнув униз, до вологого бруку, сирої протрухлої деревини Нового Кробузона, немов грішна душа до пекла.
Геть! Геть! Геть! — кричала лівиця, а нетлі лизькали її страх хижими язиками.
Сутінки нічного міста простерлися, немов пальці, до рукохапів та затягли їх назад до своїх безсонячних вулиць і провулків, до звичних земних зрад і небезпек, подалі від шаленої, незбагненної, невимовної загрози в небесах.
Розділ сороковий
Айзек посилав Раду Конструктів під три чорти, вимагаючи, щоб його відпустили. У нього з носа юшила кров, заливаючи бороду. Трохи віддалеки Яґарек і Дерхан теж пручалися в руках конструктів, що їх ув’язнили. Боротьба була млява й апатична. Вони знали, що діватися нікуди.
Крізь туман мігрені Айзек побачив, як Рада Конструктів підняла свою кістляву металеву руку до небес. У той же час ту ж саму руку підняв сухорлявий, закривавлений аватар-людина, створюючи ефект неприємної візуальної луни.
— Вона наближається, — сказала Рада мертвим голосом чоловіка.
Айзек завив від люті й підвів голову догори, смикаючись і викручуючись та даремно силкуючись зняти шолом.
Під розсипом хмар він побачив величезну постать із розпростертими крилами, що неначе навмання наближалась до них по небу. Вона пересувалася пожадливими, хаотичними ривками. Дерхан і Яґарек побачили її та завмерли, вражені.
Дивна постать насувалася зі страшною швидкістю. Айзек заплющив, а відтак знову розплющив очі. Він мусив побачити істоту.
Вона наблизилася, різко знизившись і пливучи над річкою. Її численні кінцівки випрямлялись і згорталися. Тіло дрижало у складному, гармонійному русі.
Навіть із такої відстані й навіть попри страх Айзек побачив, що глитай-нетля, котра наближалася до нього, була жалюгідним екземпляром — нічого подібного на жахливу хижу довершеність тієї, що вбила Барбл. У тієї виверти і спіралі, напівдовільне плетиво химерної плоті, що утворювало ту жадібну сутність, були дивовижно, чужорідно симетричними; клітини множились, як таємні, уявні числа. Однак ця істота, з її несамовитими покрученими кінцівками, деформованими й понівеченими сегментами тіла, короткою, обрубаною зброєю... це був покруч, потвора.