Стем-Фульхер збагнула, що бачить перед собою результат місяців тривалих тренувань. Ці люди жили, не знімаючи дзеркал. З такими покрученими тілами це була життєва необхідність. Ці загони, певно, були спеціально створені для роботи з глитай-нетлями. Масштаб операції, задуманої Пістрявим, складно було осягнути. Тому й не дивно, що вартові порівняно з ними виглядали все ж дилетантами.
«Гадаю, ми правильно зробили, залучивши їх до роботи», — подумала вона.
У заграві над Новим Кробузоном згустилася спека. Світло було в’язке і жовте, як кукурудзяна олія.
У цьому сонячному жиру плавали аеростати, ліниво й нібито навмання розтинаючи небо над міським ландшафтом.
Айзек і Дерхан стояли на вулиці за обнесеним дротом звалищем. Дерхан принесла сумку, Айзек — дві. За дня вони почували себе вразливими. Незвиклі вже до денного світла, вони забули, як у ньому жити.
Пара кралася якомога непомітніше, не звертаючи уваги на поодиноких перехожих.
— Якої мами Яґарек узяв і пішов? — бубонів Айзек.
Дерхан стенула плечима.
— Ні з того ні з сього він чомусь стривожився, — була відповідь.
Вона подумала хвильку і повільно додала:
— Розумію, зараз не той час, але мені це здається навіть дещо... зворушливим. Він майже завжди як така собі мовчазна присутність. Звісно, ти розмовляєш з ним наодинці і, певне, знаєш, який Яґарек насправді. Та здебільшого це просто тінь ґаруди.
Вона затнулася і різко себе виправила.
— Ні, навіть не ґаруди. Ось у чому річ. Він радше тінь людини, пуста шкаралуща. Але зараз... здається, ніби вона чимось заповнюється. Я відчуваю, що він насправді хоче робити те чи інше і не хоче робити щось інше.
Айзек повільно кивнув.
— Я розумію, про що ти, — відповів. — Він справді змінюється. Я сказав йому не йти, а він як оглух. Він стає все більш... норовливий чи що. Не знаю, чи це добре.
Дерхан глянула на нього зацікавлено.
— Ти, певне, увесь час думаєш про Лін.
Айзек відвів погляд і якусь хвилину мовчав. Потім різко кивнув.
— Завжди.
Страшний біль і сум спотворили його риси.
— Завжди. Я не... Не встиг оплакати. Не було коли.
Попереду дорога повертала й розгалужувалася на сніп маленьких провулочків. З одного раптом почулося металеве брязкання. Айзек та Дерхан заклякли й позадкували до загорожі.
Почувся шепіт, і з-за рогу вигулькнула голова Лемюеля.
Побачивши Айзека з Дерхан, самовдоволено посміхнувся й поманив до себе. Вони знайшли діру в дротяній сітці та, пересвідчившись, що ніхто не дивиться, кривульками заповзли на звалище.
Вони поспішили зайти за якийсь насип, звідки їх точно не буде видно. За дві хвилини вистрибом примчав Лемюель.
— Усім вечір добрий, — блиснув посмішкою.
— Як ти сюди дібрався? — спитав Айзек.
— Каналізація. Аби зайвий раз таблом не світити. А з моєю компанією то й не страшно. — Посмішка раптом зникла. — А де Яґарек?
— Він наполягав, що мусить декуди піти. Ми просили залишитись, але той затявся. Сказав, прийде сюди завтра о шостій.
Лемюель вилаявся.
— Нащо відпустили? А як піймають?
— Чорт, Леме, а що, ради Джаббера, я мав робити? — прошипів Айзек. — Я ж не буду викручувати йому руки. Може, це якась релігійна байда, якась цимекська містична бісівщина. Може, він дума, що скоро помре, тож пішов попрощатися з довбаними предками. Я сказав не йти, він відповів, що все одно піде. Все.
— Ясно, дурня якась, — роздратовано промурмотів Лемюель й повернувся спиною. До них наближалася невелика група. — Це — наші найманці. Я плачу їм, Айзеку, тому ти мені винен.
Їх стояло троє. У постатях відразу й безпомилково впізнавалися ті самі авантюристи, волоцюги, що сходили весь Раґамоль, Цимек і Феллід, та й, певне, увесь Бас-Лаґ. Безрозсудні, небезпечні виродки, для яких закон і мораль не писані, злодії та вбивці, що наймалися до будь-кого, аби платили. Принципи, якими вони керувалися в житті, були вельми сумнівні.
Лише одиниці займалися корисною діяльністю: дослідницькою роботою, картографією і подібним. А більшість — звичайна собі шушваль, мародери. Вони вмирали не своєю смертю і заробляли певну шану серед наївних душ, яких вражала така беззаперечна хоробрість і неймовірні вибрики, котрі вони учворяли.
Айзек із Дерхан не надто зраділи й похмуро оглядали трійцю.
— Це, — Лемюель тицяв пальцем у кожного по черзі, — Седрах, Пенджфінчесс і Танселл.
Трійця зміряла Айзека й Дерхан виклично-пихатим поглядом.
Седрах і Танселл були людьми, Пенджфінчесс — водяником. Седрах був явно найзатятіший боєць серед них: дебелий, сильний, укритий шарами броні й цупкої шкіри. Груди й спину захищали металеві пластини, пристебнуті до плечей. Бойові шати були заляпані каналізаційним слизом. Простеживши за Айзековим поглядом, він промовив на диво мелодійним голосом:
— Лемюель попередив, що можна чекати пригод. От ми і вдяглися відповідно.
На поясі в нього висів здоровенний пістоль і замашна шаблюка-мачете. Складне різьблення надавало пістолю незвичної форми: страшної рогатої морди, в якої замість рота — дуло. На спині бовтався мушкетон із розтрубом та чорний щит. У місті він у такому спорядженні спокійно не ступив би й кроку, тому не дивно, що вони пробиралися його дном.
Танселл був вищим від Седраха, але сухорлявішим. Його лати виглядали вишуканіше, і принаймні скидалося на те, що їх шили ще й для краси: цупка, в декілька шарів провощена шкіра з тисненими спіральними візерунками. У нього був менший, ніж у Седраха, пістолет і тонка рапіра.
— То в чім, власне, річ? — почувся голос Пенджфінчесса, й Айзек раптом зрозумів, що це жінка.
На перший погляд у водяників не було явних статевих ознак, окрім хіба схованих під їхніми пов’язками на стегнах.
— Ну... — почав він, розглядаючи її.
Вона сіла перед ним навпочіпки, мов жаба, й підвела очі. Її біле вбрання складалося з одного предмета, було просторим і навдивовижу чистим, беручи до уваги недавню подорож. Тканина обліпила зап’ястки й щиколотки, а великі перепончасті руки й ноги вільно бовталися у широких складках. На плечі в неї висів вигнутий лук і тугий сагайдак, на поясі — ніж. До живота була пристебнута сумка з товстої шкіри якоїсь рептилії. Що там могло бути, Айзек гадки не мав.
Раптом щось дивне заворушилося під одягом Пенджфінчесс. Здалося, ніби щось огорнуло її всю на мить і так само хутко відринуло. Чималий шмат білої бавовни її сорочки промок наскрізь і прилип до тіла, а за хвильку висох, ніби всю до останнього атома рідину просто висмоктало. Айзек отетеріло витріщився.
Пенджфінчесс недбало оглянула себе.
— Це моя ундина. В нас угода. Я постачаю їй деякі речовини, а вона тримається за мене, підтримує вологу й не дає померти. Інакше на суші я довго б не протрималася.
Айзек кивнув. Він ще ніколи не бачив водяну стихійницю. Видовище бентежило.
— Лемюель попередив вас про клопіт, з яким доведеться зіштовхнутися? — спитав Айзек.
Авантюристи безтурботно кивнули, не надто налякані. Радше навіть захоплені. Айзек постарався не видати свого роздратування.
— Ці метелики — не єдине, на що не варто витріщатися, голубе мій, — промовив Седрах. — Я можу вбити із заплющеними очима, якщо доведеться. — У голосі лише холодна впевненість. — Бач? — поплескав він по поясу. — Шкура катоблепаса. Прикінчив його в околицях Тешу. І ні разу не глянув на тварюку, інакше віддав би богові душу. Тому з нетлями ми впораємося.
— Надіюся, — похмуро відповів Айзек. — Гадаю, до реальної бійні все ж не дійде. Лемюелеві просто спокійніше з підкріпленням. Конструкти мають все владнати самі.
Седрах на мить скривився, певно, від презирства.
— Танселл — металотавматург, — промовив Лемюель. — Хіба ні?
— Ну, знаю декілька замовлянь, — була відповідь.
— Робота не складна, — сказав Айзек. — Кілька деталей приварити. Ходімо сюди.
І повів їх через сміттєві завали до місця, де вони заховали дзеркала й інші матеріали для шоломів.