Дерхан кивнула.
— Нічого, — сказала вона. — Тобто там багацько маленьких тріщин, а де-не-де навіть нема цілих шматів скла, особливо на трохи більшій висоті, але нема й дір, через які можна було б пробратися всередину. Там нагорі, мабуть, єдиний шлях.
Айзек і Лемюель кивнули.
— Тож ось як вони потрапляють усередину й назовні, — тихо додав Айзек. — Здається мені, що найкращий спосіб їх вистежити — пройти їхніми слідами. Хай як не хочеться це казати, але, думаю, нам треба туди залізти. Що там всередині?
— Погано видно, сказав Лемюель, знизуючи плечима. — Скло товсте, старе й до фіга брудне. По-моєму, його миють раз на три роки, а може, й на чотири. Є можливість роздивитися загальні обриси будинків, вулиць і всякого такого, але не більше. Щоб визначити, що всередині, треба це побачити.
— Ми ж не можемо всі туди податися, — мовила Дерхан. — Нас помітять. Треба було попросити Лемюеля, хто ж, як не він, з цим упорається.
— А я однаково не пішов би, — з притиском відповів Лемюель. — Я не в захваті від такої висоти, і точно вже не збираюся висіти вниз головою над тридцятьма тисячами розлючених кактів...
— Ну а що нам тоді робити? — роздратувалася Дерхан. — Ми б могли почекати до ночі, але саме тоді вилазять ці довбані нетлі. Нам доведеться підніматися по одному. Тобто якщо це буде безпечно. Треба, щоб хтось пішов першим...
— Я піду, — сказав Яґарек.
Запала тиша. Айзек і Дерхан витріщились на ґаруду.
— Прекрасно! — насмішкувато сказав Лемюель, двічі плеснувши в долоні. — Розібралися. Тож ти можеш піднятися, а тоді, е-е... можеш роздивитися, що там і як, відправити нам повідомлення...
Айзек і Дерхан не зважали на Лемюеля. Вони усе ще витріщались на Яґарека.
— Логічно, що піти мушу я, — сказав Яґарек. — Висота — моя стихія, — його голос трохи зірвався, наче від несподіваного почуття. — Висота — мій дім, і я мисливець. Я можу подивитися на ландшафт усередині й зрозуміти, де ховаються нетлі. Я можу здогадатися, що відбувається під склом.
Яґарек пішов по слідах Лемюеля по каркасу Оранжереї.
Він зняв із ніг смердючі пов’язки, і його кігті випросталися в радісному рефлексі. Він здерся на перший щабель голого металу за допомогою Лемюелевої мотузки, а тоді почав підніматися по драбині значно швидше і впевненіше, ніж це робив Голуб.
Час від часу він спинявся і стояв, похитуючись на теплому вітрі, а його пташині лапи міцно, надійно стискали металеві перекладини. Ґаруда відхилявся, аж іншим ставало страшно за нього, і вдивлявся в туманне повітря, витягував руки, відчував, як вітер наповнює його розпростерте тіло, мов вітрило.
Яґарек удавав, що летить.
З його тонкого ременя звисали невеликий кинджал і батіг, що їх украв напередодні. Батіг був незугарний і близько не такий надійний, як той, котрим Яґарек вимахував колись у спекотному пустельному повітрі, вражаючи й ув’язнюючи жертву, проте це все ж була зброя, звична для його руки.
Ґаруда рухався швидко й упевнено. Дирижаблі, котрі міг розгледіти, всі були далеко. Він залишався непоміченим.
З верхівки Оранжереї все місто здавалось йому даром — воно лежало просто перед очима, тільки й чекаючи, щоб хтось ним заволодів. Куди б Яґарек не подивився, пальці, руки, кулаки й шипи архітектури безсоромно встромлювались у небо. Ребра, що завжди тягнулися вгору, неначе закам’янілі щупальця; Штир, який проривав серце міста, мов рожен; складний механічний вир Парламенту, його похмурі вогні; Яґарек роздивлявся їх холодним, стратегічним поглядом. Він підвів очі й поглянув на схід — туди, де була натягнута підвісна дорога між вежею Летокраю та Штирем.
Коли ґаруда дістався краю велетенської скляної кулі на верхівці, то відразу ж знайшов проріз у склі. Він аж трохи здивувався, що його очі — очі хижого птаха — все ще слугували так само надійно, як і раніше.
Під ним, десь на півметра нижче від злегка закрученої драбини, було скло самого купола — сухе й укрите послідом птахів і вірмів. Він спробував подивитися крізь нього, однак не побачив нічого, окрім розмитих силуетів дахів і вулиць.
Яґарек попрямував по самому склу.
Він рухався сторожко, довіряючи відчуттям своїх кігтів, постукуючи по склу, щоб випробувати міцність, пересуваючись якомога швидше до металевого каркаса, за який міг учепитися. Ґаруда раптом усвідомив, наскільки він уже звик лазити на висоту впродовж тих численних нічних тижнів, коли здирався на дах Айзекової робітні, у покинуті вежі, шукаючи скелі серед міста. Яґарек підіймався легко й безстрашно. Схоже, він став більше подібним на мавпу, а не на птаха.
Ґаруда нервово подріботів по брудних шибках, аж поки дійшов до останніх балок, що відділяли його від пробоїни в склі. А коли він подолав цей останній бар’єр, отвір опинився просто перед ним.
Нахилившись, Яґарек відчув, як з підсвічених глибин Оранжереї на нього віє спека. Ніч була тепла, але всередині, мабуть, було зовсім гаряче.
Він ретельно закріпив гак на металевому брусі з одного боку тріщини й сильно потягнув, аби впевнитись, що той тримався надійно. Тоді тричі обмотав кінець мотузки навколо пояса. Він ухопився за неї біля гака, ліг на балку й просунув голову між розбитих країв скла.
Здавалося, ніби поклав своє обличчя в чашку міцного чаю. Повітря в Оранжереї було спекотне, майже задушливе, насичене димом і парою. Воно сяяло різким білим світлом.
Яґарек закліпав та прикрив очі рукою, а тоді подивився вниз — на місто кактоїдів.
У центрі, під величезною скляною кулею на верхівці, будинки розчистили й натомість збудували кам’яний храм. Він був з червоного каменю — крутий зикурат, що здіймався на третину висоти Оранжереї. Всі його поверхи поросли пустельною й вельдовою рослинністю, що цвіла крикливими червоними й помаранчевими квітами на противагу своїй тьмяній зеленій шкірці.
Навколо храму залишили невеликий обід із землі, метрів на шість завширшки, а далі починалися будинки Річкокірки, які лишилися ще відколи збудували Оранжерею. Ландшафт був плутаним і загадковим, збіркою шматків дороги й уривків проспектів, там клапоть парку, тут півцеркви, а то й обрубок каналу, а там рівчачок застояної води, відрізаний краями купола. Дороги містечка перетиналися під дивними кутами, від довгих вулиць залишились сегменти, обрізані куполом. Збереглася невелика латка доріг і алей, законсервована під склом. Наповнення змінилося, хоча загальний вигляд лишився більш-менш незмінним.
Какти переробили хаотичне зборище уривків вулиць. На місці колись широкого проспекту тепер був город, газони якого впритул підходили до будинків з обох боків, а маленькі доріжки від вхідних дверей торували шлях між заростями гарбузів і редису.
Дахи з будинків давно познімали, щоб переробити людські помешкання на оселі для нових, значно вищих мешканців. Вгорі й по боках допасували кімнати, схожі на дивні крихітні рельєфні виступи піраміди в центрі. На кожен вільний клаптик землі всунули додаткові споруди, щоб населити весь простір Оранжереї кактами. Дивна суміш людської архітектури й монолітних будівель із кам’яних плит простягалася величезними барвистими блоками. Деякі будинки мали по кілька поверхів.
Між багатьма горішніми поверхами були допасовані хиткі, провислі містки з дерева й мотузок, що з’єднували приміщення з протилежних боків вулиць. У багатьох дворах і на дахах численних будівель виднілися приземкуваті пустельні сади, обнесені низькими стінами, де на сипучому піскові росли крихітні кущики низької трави й приземкуваті кактуси.
Зграйки пташок, що так і не змогли знайти отвори, крізь які можна було б вилетіти в місто, ширяли низько над дахами й пищали від голоду. Відчувши викид адреналіну й шок ностальгії, Яґарек раптом усвідомив, що впізнає пташиний клич із Цимека. На одному-двох дахах, зрозумів він, сиділи пустельні орли.
Купол, що здіймався довкола, спотворював Новий Кробузон, виглядаючи мов брудне скляне небо. Навколишні будинки здавалися сумбурною мішаниною темряви й відбитого світла. Все, що Яґарек бачив, було вщент заповнене кактами. Хоч як удивлявся, інших розумних рас він не розгледів.
Прості мости похитувались під вагою кантів, що по них походжали. У піщаних садах Яґарек побачив кактів із великими граблями й дерев’яними лопатками. Ці садівники ретельно моделювали щось подібне до наметених вітром піщаних дюн. У цьому закритому просторі, обмеженому з усіх боків, не було ані вітерця, який міг би формувати пісок, тож пустельний ландшафт доводилося будувати вручну.