Тут тягнулися й проспекти. В них не було нічого спільного з широкими магістралями Драглистої Діри з баньянами по краях або з вулицею Коніфер на Пустирі Кетч, відмежованою древніми соснами. І все ж на околицях Смоляної Заплави росли приземкуваті дуби й темноліси, що ховали недоліки архітектури. Айзек і Яґарек — останній знову з перемотаними ногами й головою, схованою під каптуром нещодавно вкраденого плаща, — раділи затінку розлогих крон, пробираючись до річки.
Уздовж Іржі не було скупчень промислових будівель. Фабрики, майстерні, склади й причали цяткували боки повільнішої Смоли й Великої Смоли, на яку перетворювались річки-сестри після злиття. Лише на останній парі кілометрів, де починалась Борсукова Драговина й дзюркотіли тисячі лабораторних стоків, річка ставала смердюча й підозріла.
На півночі міста, в Ґідді й Ободі, і тут, у Смоляній Заплаві, містяни могли плавати на човнах, щоб повеселитись, — немислима розвага далі на південь. Тож Айзек прийшов сюди, де ніхто не пересувався річкою, щоб виконати інструкції Ткача.
Вони знайшли маленький прохід між задніми стінами двох рядів будинків, вузенький простір, що вів до річкових хвиль. Виявилося неважким знайти покинутий човен, хоча їх тут було геть не так багато, як коло промислових берегів міста.
Покинувши Яґарека, котрий, мов застиглий жебрак, споглядав напарника з-під поношеного каптура, Айзек попрямував до води. Між ним і рікою був рядочок трави й смуга густої грязюки, тож Айзек дорогою скинув одяг, зібгавши його під рукою. Перш ніж він дістався Іржі, уже був голий у передсвітанковій імлі.
Відкинувши сумніви, він зібрався й увійшов у річку.
До човна треба було трохи пропливти по холодній воді. Він таким утішився, ба навіть розкошував у цьому відчутті — як чорна річка змивала з нього бруд каналізації та пилюку, що накопичувалася багато днів. Айзек розправив одяг, аби той плив за ним, також відмиваючись у воді.
Він переліз через борт човна; шкіра поколювала, висихаючи. Яґарека було ледь видно — той і далі нерухомо спостерігав. Айзек розклав одяг навколо себе й посунув брезент так, щоб заховатися в тіні.
Він дивився, як розвиднюється на сході, й здригнувся, коли від вітерцю шкірою побігли мурашки.
— Ось і я, — пробурмотів він. — Голісінький, як мрець, у річці на світанку. Як і просили.
Він не знав, чи те примарне висловлювання Ткача, котре павук наспівав пам’ятної жахливої ночі в Оранжереї, можна було вважати запрошенням. Однак зміркував, що нічого не втрачає. Навпаки — він міг змінити візерунок світової павутини, виткавши з неї ситуацію, котра, якщо пощастить, сподобається Ткачеві.
Йому треба було побачити дивовижного павука. Йому потрібна була допомога Ткача.
Десь посеред минулої ночі Айзек з товаришами відчули, що нічне напруження, тривожне, нудотне відчуття, нічні жахи — повернулися. Напад Ткача не вдався, як і передбачалося. Нетлі вижили.
Айзекові спало на думку, що тепер вони знали, який він на смак, що тепер вони впізнають його — винищувача їхньої кладки яєць. Можливо, він мав би оніміти від страху, але цього не сталося. На його укриття не напали.
«Можливо, вони мене бояться», — подумав він.
Айзек дрейфував на водах річки. Минула година, і його поступово оточили невидимі звуки міста.
Його потурбувало булькотіння.
Чоловік обачно звівся на лікті, швидко зосереджуючись. Він поглянув за край човна.
На березі все ще виднівся Яґарек, котрий, здавалось, анітрохи не поворухнувся. Тепер за ним було видно й перехожих, які не зважали на смердючу, сховану під каптуром постать, що собі сиділа.
Біля човна з-під поверхні води з’явилося скупчення бульбашок і маленького виру, від якого плесом розійшлися кола десь на метр у діаметрі. Айзек витріщився, коли раптом усвідомив, що кола були ідеально круглими, а досягнувши краю, повністю зникали, залишаючи воду навколо нерухомою.
Коли Айзек трохи відсунувся, темну воду розірвав гладенький чорний вигин. Річка розійшлася навколо постаті, що піднімалась, і заплюскотіла в межах маленького кола. Айзек дивився в обличчя Ткача.
Він відсахнувся. В грудях калатало. Ткач дивився на нього згори. Голова була під таким кутом, що з-під води визирала лише вона, а не загрозливе тіло. Ткач наспівно говорив, і його голос проникав Айзекові глибоко в голову.
...ТИ МОЛОДЕЦЬ ТИ ГРУЗИЛО ТОЙ САМИЙ ЗОВСІМ ГОЛИЙ ЯК ПРОШЕНО МАЛЕНЬКИЙ ЧОТИРИНОГИЙ ТКАЧ МОЖЕ БУТИ... — сказав він безперервним співучим монологом. — РІЧКА І СВІТАНОК ПРОЛИТИ СВІТЛО НОВИНА ЦЕ ЯК НАГОТА НА ХВИЛЯХ...— слова зникали, аж поки не стали зовсім нечутні, й Айзек скористався нагодою заговорити.
— Радий тебе бачити, Ткачу, — сказав він. — Я не забув, що ми домовились зустрітися. — Він глибоко вдихнув. — Мені треба з тобою побалакати.
Плавний наспів Ткача повернувся, й Айзек силкувався зрозуміти, перекласти поетичну нісенітницю на мову інформації, відповісти, змусити себе почути.
Це було схоже на розмову зі сплячим або з божевільним. Це було важко й виснажливо. Але можливо.
Яґарек почув притишену балаканину дітей, що прямували до школи. Вони пройшли позаду нього протоптаною в траві доріжкою.
Він кинув оком на протилежний берег, де від води на легкому схилі виднілися дерева й широкі білі вулиці Стяжного Пагорба. Там річку теж оточував тонконіг, але не було ні доріжки, ні дітей. Самі лише мовчазні будинки.
Яґарек підтягнув ближче коліна й міцніше загорнувся в огидний плащ. Судно, в якому сидів Айзек, здавалось навдивовижу нерухомим. Кілька хвилин тому виднілася голова Айзека, а тепер вона ледь визирала з-за краю човна, проте дивився вчений у протилежний від Яґарека бік. Здавалося, що він глядів на якусь точку в воді, якісь плавучі уламки.
Мабуть, це Ткач, подумав Яґарек, затремтівши від нетерпіння.
Він силкувався щось розчути, однак легкий вітерець звуків до нього не доносив. Ґаруда чув лише плюскіт річки й окремі уривки розмови дітей за спиною. Вони були роздратовані й швидко починали плакати.
Ішов час, але сонце, здавалося, завмерло. Маленький потік школярів не зменшився. Яґарек дививсь, як Айзек про щось сперечається з невидимим під водою павуком. Яґарек чекав.
А тоді, невдовзі після світанку, але ще до сьомої, Айзек крадькома розвернувсь у човні та заходився збирати одяг; відтак, наче якийсь незграбний водяний пацюк, злодійкувато поповз назад в Іржу.
Від руху Айзека по воді відображення ранкового світла на поверхні річки розбилося. На мілині він виконав гротескний водний танець, щоб натягнути одяг, перш ніж посунув у грязюку й траву на березі.
Він з хрипом упав на землю перед Яґареком.
Школярі загиготіли й зашепотіли.
— Думаю... Думаю, він прийде, — сказав Айзек. — Думаю, він зрозумів.
Коли вони дісталися до хатинки біля залізниці, було вже по восьмій. Повітря в помешканні було спекотне й затхле, по ньому неспішно кружляла пилюка. Там, де крізь потріскані стіни проривалося світло, кольори сміття й дерева яскравішали.
Дерхан все ще не повернулася. Пенджфінчесс спала в куточку — чи вдавала, ніби спить.
Айзек зібрав важливі трубки й клапани, двигуни, батареї й трансформатори в незугарний мішок. Він відшукав свої записи, швидко їх проглянув, а тоді запхав у сорочку. Нашкрябав записку для Дерхан і Пенджфінчесс. Вони з Яґареком перевірили й почистили зброю, порахували свою вбогу амуніцію. Тоді Айзек виглянув із поламаних вікон на місто, яке прокинулося довкола.
Тепер їм випадало бути обережними. Сонце набралося моці й засіяло на повну силу. Хто завгодно міг бути вартовим, а кожен вартовий бачив їхню геліотипію. Вони щільно загорнулися в плащі. Повагавшись, Айзек позичив у Яґарека ніж і сяк-так ним поголився. Гостре лезо боляче пошкрябало ґульки й прищі, через які він колись і відростив бороду. Після безжальної, швидкої процедури Айзек стояв перед ґарудою з блідим голим підборіддям, з якого текла кров і де-не-де виднілися кущики щетини.