Діти шипіли і просили в Дерхан стівери, коли вона проходила повз них. Вона їх проігнорувала, не притуляючи міцніше до себе сумку, аби не грати роль жертви. Жінка агресивно увірвалась у серце Псячої Твані.
Раптом стіни, що її оточували, зімкнулися над головою — вона проходила під хиткими мостами й ерзац-кімнатами, які, здавалось, утворилися з накопиченого бруду. У їхньому затінку повітря аж ніби крапало й зловісно скрипіло. За спиною почувся галас. Дерхан відчула вітрець на шиї й побачила вірма, що саме акробатично прослизнув по короткому тунелю і знову злетів у повітря, несамовито гигочучи. Від несподіванки вона спіткнулась, поточившись до стіни, і приєдналась до хору лайки, що летів слідом за вірмом.
Видавалось, що архітектура, яку вона минала, підкорялася зовсім інакшим правилам, аніж у решті міста. Вона не несла жодного функціонального сенсу. Здавалось, Псяча Твань виникла з боротьби, в якій мешканці не мали жодного значення. Вузли і клітини з цегли та дерева й паралізованого бетону здичавіли, розростаючись, як злоякісні пухлини.
Дерхан звернула у пліснявий глухий кут з цегляними стінами і розгледілась. У дальній частині стояв пороблений кінь з молотами на поршневому приводі замість задніх ніг. За ним майже впритул до стіни стояв накритий віз. Будь-хто з мертвооких постатей, що сновигали навколо, міг бути донощиком вартових. Їй доведеться ризикнути.
Вона обійшла віз. З нього вивантажили шість свиней в імпровізований загін перед стіною. Двоє чоловіків комічно бігали за тваринами по крихітному простору. Біжучи, свині вищали й голосили, як немовлята. Загін вів до округлого отвору в стіні на рівні землі, трохи більше метра заввишки. Дерхан заглянула через цей отвір у сморідну діру на три метри нижче, що ледь підсвічувалась непевними, мерехтливими газовими ліхтарями. Внизу туди-сюди походжали постаті, зігнуті від вантажів, з яких щось капало, наче душі в якомусь моторошному пеклі.
Бездверний отвір зліва повів Дерхан сходами вниз до підземної бойні.
Весняне тепло тут підсилювалось ніби пекельною енергією. Дерхан пітніла, пробираючись через підвішені туші та смуги напівзастиглої крові. У дальній частині кімнати припіднятий конвеєр в безжальному кругообігу тягнув важкі гаки для туш уздовж стелі, ведучи у темніші нутрощі склепу.
Навіть відблиски світла на ножах ніби фільтрувалися крізь рудий морок. Дерхан притисла до носа й рота хустинку, щоб її не знудило від огидного різкого смороду крові й теплого м’яса.
У кінці приміщення вона побачила трьох людей, що стали гуртом під відкритим люком, помітним іще з вулиці. Сморід і темрява підвалу трохи розчинялися на фоні ліхтарів та повітря з Псячої Твані.
Ніби за помахом невидимої руки троє різників дещо розступилися. Свинарі на верхній галереї схопили одну з тварин і жбурнули її велетенську тушу в отвір під зливу проклять, хрюкання й переляканих звуків. Падаючи в морок, свиня верещала. На шляху до заготованих ножів її розбив переляк.
Щось гупнуло, хруснуло, і від цих звуків у Дерхан підступило до горла. Заціпенілі ратиці льохи потовклися об кам’яні плити, загиджені кров’ю та лайном, а сама безрога немічно лежала, в неї кривавили відкриті переломи. Нездатну втекти чи дати бій, її тіпало й розривало від криків. Троє людей підійшло з досвідченою розміреністю рухів. Один повалився на озаддя тварини, щоб та не хвицалася, другий відтягнув назад капловуху голову свині, а третій — черкнув ножем по шиї.
Вищання свині умить ослабло, вгасаючи з кожним вихлюпом крові. Чоловіки потягнули велетенську спазматичну тушу на різницький стіл, об який завчасно хтось уже обпер заіржавілу пилку. Тут один із них помітив Дерхан. Він стусонув іншого.
— Ой-ой, Бене, темна ти конячко! Пройда ти наш! Тут твоя улюблена хвойда прийшла! — добродушно крикнув він так, щоб Дерхан його почула. Чоловік, до котрого він звертався, озирнувся й махнув жінці:
— П’ять хвилинок! — гукнув він.
Дерхан кивнула. Вона затиснула рот хустинкою, ледве долаючи нудоту.
Знову й знову, метляючи кінцівками, гігантські перелякані свині великою органічною масою валилися з галереї, розпливалися у власних тельбухах по підлозі, розчепіривши зламані ноги під найнесподіванішими кутами. Знову їх різали, знову спускали на древні дерев’яні опори кров. Знову вона крапала з висолоплених язиків і клаптів шкури. Кривава повінь виступала з жолобів у підлозі бойні, й сукровичне болото чвакотіло навколо відер із гусячими нутрощами та коров’ячими головами, вивареними й знебарвленими.
Нарешті полягла остання свиня. Чоловіки ледь не падали від утоми. Вони були зіпрілі та вкриті кров’ю. Вони щось сказали одне одному й хрипко розреготались, а тоді той, якого звали Бен, покинув товаришів і підійшов до Дерхан. За ним двоє інших розрізали першу тушу й скинули нутрощі у величезне корито.
— Ді, — тихо сказав Флекс, — не буду вітатися з тобою поцілунком, — він показав на свій промоклий одяг, закривавлене обличчя.
— Я вдячна, — відповіла вона. — Ми можемо піти звідси?
Зігнувшись, вони пройшли під гаками, що ривками рухались по колу, й попрямували до темного виходу. Сходами піднялися на перший поверх. Світло стало не таким блідим; крізь брудні вікна у високій стелі вузького коридору було видно сірувато-блакитне небо.
Бенджамін і Дерхан зайшли в кімнату без вікон; тут стояли ванна, насос і кілька відер. За дверима висіло кілька цупких халатів. Дерхан мовчки дивилась, як він зняв замащений одяг і кинув його у ночви з водою та мильним порошком. По його оголеному тілу стікала розмазана кров, мов із новонародженого. Він насипав трохи мила під насос, з якого струменіла вода, змішав з нею порошок, щоб утворити піну.
— Твої друзі якось поблажливо ставляться до того, що ти просто так взяв і пішов на перерву, щоб потрахатись, — м’яко сказала Дерхан. — Що ти їм сказав? Ти на мене запав, я на тебе, чи в нас цілком ділова угода?
Бенджамін усміхнувся. Він говорив із сильним акцентом, типовим для Псячої Твані, на відміну від Дерхан, інтонація якої видавала, що вона з передмістя.
— Ну, я працював на додатковій зміні, правда ж? Я вже й так перепрацьовую. Я їм казав, що ти зайдеш. Наскільки вони знають, ти — просто повія, котрій я подобаюсь, а ти — мені. Поки я не забув: перука — просто диво, — він криво посміхнувся. — Тобі личить, Ді. Вигляд бомбезний.
Він повільно сів у ванну; шкіра взялась мурашками від холоду. На поверхні води з’явилася товста плівка крові. Бруд та інша гидота поступово відділялися від шкіри і ліниво спливали на поверхню. Він на хвилину заплющив очі.
— Я швидко, Ді, обіцяю, — прошепотів він.
— Не поспішай, — відповіла вона.
Він занурив голову під бульбашки; на поверхні залишились закручені пасма волосся, котрі поступово затягувало під воду. Чоловік на мить затримав дихання, а тоді почав енергійно відчищатися. Час від часу він виринав, щоб вдихнути, а тоді знову пірнав.
Дерхан налила води у відро і стала за ванною. Коли він вигулькнув над поверхнею, вона повільно вилила воду йому на голову, щоб змити криваві мильні сліди.
— О-о, як добре, — пробурмотів він. — Я тебе прошу, ще.
Жінка виконала прохання.
Зрештою, він виліз із купелі, яка тепер нагадувала місце жорстокого вбивства. Потім перехилив ванну із липкою рідиною в бік водовідводу, вмонтованого в підлогу. Вони чули, як вона ллється вздовж стін.
Бенджамін накинув цупкий халат і кивнув Дерхан.
— Перейдімо до діла, зайчику? — він підморгнув.
— Лише скажи, які послуги тобі потрібні, любий, — відповіла вона.
Вони вийшли з кімнати. У світлі зі стелевого люка було видно маленьку кімнатку в кінці коридору, де спав Бенджамін. Коли вони зайшли, він зачинив і замкнув двері. Кімната нагадувала колодязь, значно більша заввишки, ніж завширшки. У квадрат стелі було вмонтоване ще одне засмальцьоване вікно. Дерхан і Бенджамін переступили через благенький матрац до напіврозваленої шафи — релікту, що попри занепад виглядав велично, різко контрастуючи з непоказним інтер’єром.