— Ну, ви гості, незвичні до Розхлюпу, то я й того, подумав, може, підмогти чим?
— Ти, чоловіче, не дурій, — гаркнув Айзек. — Я не гість. Останнього разу я приходив сюди до Дикого Пітера, — продовжив він хвалькувато. У натовпі прокотився шепіт, викликаний іменем. — А от зараз мені треба перебалакать он з ними. — Й тицьнув пальцем у ґаруд. Товстун злегка відсахнувся.
— То ти з птахунами теревенити зібрався? І про що ж, сквайре?
— Не твоє діло! Питання в тому, чи проведеш мене до їхніх апартаментів?
Чоловік примирливо підняв руки.
— Не треба було пхати носа, звиняй, сквайре, і правда — не мій клопіт. З радістю проведу до пташиних кліток, за крихітну винагороду.
— О, заради Джаббера. Не переживай, матимеш. Та навіть не здумайте, — загорлав Айзек, щоб усім було чутно, — красти. У мене вистачить тільки на пристойного гіда, ні стівером більше. Я знаю, Дикий лаятиметься на всі заставки, як щось трапиться з його давнім другом на його ж угіддях.
— Прошу тебе, хлопаче, ображаєш місцевий нарід. Ані слова більше, просто падайте на хвіст, згода?
— Веди, чоловіче, — відповів Айзек.
Коли вони кривуляли між завулків та іржавих дахів, Лін повернулася до Айзека.
«В ім’я Джаббера, що це було? Хто такий Дикий Пітер?»
Айзек на ходу відповідав жестами.
«Маячня повна. Був тут одного разу з Лемюелем у... сумнівній справі, зустрів Дикого. Місцевий божок. Не думав, що він ще живий. Певно, й не згадає мене».
Лін розсердилася. Їй не вірилося, що місцеві купилися на Айзекову маячню. З іншого боку, їх вже підводили до башти ґаруд. Може, то був скоріше ритуал, а не справжня конфронтація? Може, Айзек пожартував і насправді нікого не налякав? Можливо, вони допомагали йому з жалості?
Саморобні халупи лопотіли об підніжжя висоток, немов хвильки. Проводир поманив їх до себе й указав на чотири будинки, поставлені квадратом. У затінку між будинками ріс садок, покручене гілля дерев відчайдушно тяглося до світла. Між ними стриміли чіпкі бур’яни й сукуленти. Під небесним запиналом кружляли ґаруди.
— Онде те, що тобі треба, сквайре, — гордо промовив чоловік.
Айзек зам’явся.
— Як мені... Не хочеться отак без попередження... — й затнувся. — Е... то як мені привернути їхню увагу?
Гід простягнув руку. Айзек якусь мить дивився на нього й потім намацав шекель. Чолов’яга аж засяяв і сховав його в кишеню. Далі повернувся й відійшов трохи вбік, устромив два пальці в рота й засвистів.
— Гей! — гукнув він. — Птахоголові! Сквайр тут побалакать хоче!
Юрма, що обступила Айзека з Лін, радісно підхопила його крик. Пронизливі вигуки сповістили ґарудам, що до них прийшли. Декілька крилатих постатей закружляли у повітрі над юрмою. А потім троє, махнувши крильми, стрімко спікірували до землі.
Натовп зіпнув і схвально засвистів.
Троє ґаруд падали вниз немов мертві. За двадцять метрів до землі вони сіпнули крильми й перервали карколомне падіння. Вони тяжко збивали повітря, дмухаючи на обличчя людей вітром і пилюкою. Птахи то підлітали вгору, то спускалися.
— Що кричимо? — скрипнув ґаруда зліва.
— Неймовірно, — прошепотів Айзек до Лін. — Голос пташиний, але можна щось розібрати, на відміну від Яґарека. Раґамольська, певно, його рідна мова, іншою, мабуть, і не говорив ніколи.
Вони з Лін витріщилися на величних істот. Ґаруди були голі по пояс, ноги ховалися у вузьких коричневих штанах. В одного була темна шкіра й пір’я, інші двоє просто смагляві. Лін захоплено оглядала велетенські крила. Розмах був не менш як шість метрів.
— Та ось пан тут... — почав було гід, та Айзек перебив.
— Радий знайомству, — прокричав він угору. — Маю пропозицію. Можемо потеревенити?
Ґаруди перезирнулися.
— Чого тобі треба? — крикнув чорноперий.
— Знаєте, — Айзек махнув у бік натовпу, — я не зовсім так уявляв нашу розмову. Можемо десь усамітнитися?
— Аякже! — відповів перший. — Побачимося нагорі!
Три пари крил залопотіли в унісон, і ґаруди щезли в небі.
— Зачекайте! — вигукнув Айзек. Але запізно. Він обернувся до провідника.
— Я підозрюю, ліфт тут навряд чи працює, чи не так?
— Його й не було ніколи, — відповів гід і єхидно посміхнувся. — Раджу вирушати.
— Джабберова срака, Лін... Іди далі без мене. Помираю. Я візьму тут ляжу і вмру.
Айзек валявся на майданчику між шостим і сьомим поверхами. Він хрипів, сипів і відпльовувався. Лін стояла над ним зла, руки в боки.
«Ану підводься, свинюко, — сказала вона. — Так, важко. Мені теж. Думай про золото. Думай про науку».
Стогнучи, мов під тортурами, Айзек зіп’явся на ноги. Лін потягла його до ще одних бетонних сходів. Він зібрався з духом і нетвердою ходою поплентав угору.
Сходова клітка була сіра й темна. Світло просочувалося сюди хіба через тріщини у стінах. Тільки зараз, коли вони дібралися до сьомого поверху, сходи почали набувати обжитого вигляду. Під ногами стало збиратися всяке сміття. На кожному поверсі було двоє дверей, і крізь потрощені дошки чулися хрипкі голоси ґаруд.
Айзек тяжко й повільно волочив ноги. Лін ішла слідом, не звертаючи уваги на стенання про серцевий напад. За кільканадцять довгих, болісних хвилин вони дібралися до останнього поверху.
Над ними виднілися двері на дах. Айзек зіперся на стіну й обтер лице. Він був мокрий мов хлющ.
— Дай мені хвилинку, люба, — промимрив він і навіть спромігся вичавити усмішку. — Господечку! Все заради науки, ге? Вмикай камеру... Ну, поїхали.
Він устав, перевів дух і поплентав угору, долаючи останні сходинки до дверей; відчинив їх і вийшов на дах. Лін подалася за ним з камерою в руках.
Очам хепрі не треба було звикати до світла після темряви і навпаки. Лін ступила на бетонну покрівлю, вкриту сміттям і покришеним бетоном, та побачила, як Айзек безпомічно затуляє очі й мружиться. Вона спокійно роззирнулася довкола.
На північному сході височів Пагорб Водуа, звивистим клином виростаючи із землі, ніби намагаючись затулити собою центр міста. Штир, вокзал на вулиці Відчаю, Парламент, купол Оранжереї вивищувалися над опуклим горизонтом. По інший бік пагорба кілометри Грублісу мріли за нерівними вигинами рельєфу. Там і сям з-під листяних шапок визирали скелясті пагорбки. На північ простяглася довга безперервна лінія виднокраю, через заможні передмістя Серполет і Ґалмарш, вартову вежу на Кургані Святого Джаббера, колії Лівої лінії, що врізалися в глиб Гирла й Дзвонаря. Лін знала, що відразу за тими кіптявими склепіннями, за дві милі звідси, лежав звивистий путь Смоли, що тягла навантажені баржі з південних степів у місто.
Коли зіниці звикли до світла, Айзек опустив руку.
Над їхніми головами карколомно кружляли сотні ґаруд. Вони почали спускатися, виписуючи в небі ідеальні спіралі, й врешті приземлилися на кігтисті ноги, стаючи рядком навколо Айзека з Лін. Птахи глухо гупали з неба, немов перестиглі яблука.
Лін нарахувала штук сто, не менше. Вона нервово підступила ближче до Айзека. Зріст ґаруд у середньому був метрів зо два із невеликим гаком на кілька дюймів, і це не враховуючи неймовірних крил, згорнутих за плечима істот. Чоловіки й жінки ніяк не різнилися за статурою й мускулатурою. Жінки носили тонкі сорочки, чоловіки — пов’язки на стегнах й обрізані штани. Та й по всьому.
Лін була півтора метра на зріст. Вона не бачила далі першого кола ґаруд, які оточили їх з Айзеком на відстані випростаної руки, однак було видно, як все більше крилатих істот падає з неба; вона відчувала, як наростає юрма навколо. Айзек неуважно погладив її по плечу.
Декілька силуетів ще ширяли в повітрі, гасаючи й ганяючись одне за одним. Коли останній ґаруда врешті приземлився на дах, Айзек порушив тишу.
— Гаразд, — гукнув він. — Дуже вдячний, що запросили. Я хотів би запропонувати вам дещо.
— Кому вам? — почувся голос із юрби.
— Ну, усім вам. Бачте, я зайнявся одним проектом і... словом, досліджую політ. А ви єдині істоти в Новому Кробузоні, які й літати вміють, і мізки в головах мають. Вірми ж не славляться своїми ораторськими навичками, — весело додав він.