— Щасливчику, срака ти впорота, чого прийшов?
Ґазід квапливо крокував туди-сюди по кімнаті. Широко відкриті очі, здавалося, випадуть з орбіт. Вочевидь, тон Айзека його образив.
— Легше, брате мій, не гарячкуй, чого такий злий, га? Я шукаю Лін. Вона тут? — Він уривчасто захихотів.
«Он воно що», — подумав Айзек. Це був тонкий лід. Щасливчик належав до світу Салакуських Полів, він знав неоголошену правду про Айзека й Лін. Але тут не Салакуські Поля.
— Ні, її тут нема. А якби й була, то це не дає тобі жоднісінького права заявлятися сюди посеред ночі. Нащо вона тобі треба?
— Її нема вдома. — Ґазід розвернувся й почав підніматися сходами, продовжуючи говорити з Айзеком, не повертаючи голови. — Я просто був неподалік, але вона, я бачу, вдарилася в мистецтво, ге? Вона мені винна гроші, комісійні, за те, що знайшов їй нічогенький підробіток. Не знаєш, де вона, га? Мені треба доза...
Айзек роздратовано труснув головою й погнав услід за Ґазідом.
— Ти, бляха, про що? Який підробіток? Вона зараз займається своїми справами.
— Ага, звісно, аякже, точно так, — погодився Ґазід якось розгублено, мов у гарячці. — Але вона винна мені гроші. Я у відчаї, Зак... Позич нобля...
Айзек починав сердитися. Він згріб Ґазіда в оберемок і струснув ним. У того були кістляві наркоманські ручки. Він лише слабко пручався в Айзековій хватці.
— Слухай ти, срантя мале. Яка нафіг ломка, якщо ти так обдовбався, що ледь на ногах стоїш. Як ти смієш вриватися в мій дім, сцяний ти обдовбок...
— Гей! — раптом вигукнув Ґазід. Він глузливо подивився на Айзека, перервавши його словесний потік. — Лін тут зараз нема, але мені треба чимось закинутись, і ти маєш мені допомогти, інакше не знаю, що я можу бовкнути. Як не Лін, так ти можеш мені допомогти, наш лицар у лискучій броні. Її любчик-жучик. А вона твоя жучка...
Айзек заніс назад м’ясистого кулака й зацідив Щасливчику Ґазіду в лице так, що хирлявий чоловічок покотився.
Шокований Ґазід кувікнув з переляку. Він газонув п’ятами по дерев’яній підлозі й поліз рачки по сходах. З носа цебеніла кров. Айзек струснув краплі з кулака й послідував за Ґазідом. Його охопила холодна лють.
«Гадаєш, я дозволю так пащекувати? Гадаєш, ти будеш мене шантажувати, гімно мале?» — розлючено думав учений.
— Щасливчику, краще забирайся до чорта просто зараз, якщо не хочеш, щоб я тобі голову зніс.
Ґазід ледь зіп’явся на ноги й розплакався.
— Ти чортів псих, Айзеку. Я думав, ми друзі...
На підлогу скрапували шмарклі, сльози й кров.
— Ну то неправильно думав, синку. Ти лише жалюгідний покидьок, і я... — Айзек припинив лаятися й ошелешено глянув на прохача.
Ґазід притулився до порожніх кліток, на яких стояла коробка з гусінню. Товста личинка звивалася, згинаючись навпіл від хвилювання, відчайдушно билася об ґрати, судомно корчилась, і з несподіваною енергією підповзла до Щасливчика Ґазіда.
Переполоханий Щасливчик завмер і чекав, доки Айзек скінчить говорити.
— Що? — схлипнув він. — Що ти хочеш зробити?
— Заткайся, — прошипів Айзек.
Гусінь видимо схудла з того часу, як з’явилася, а прекрасні барви павиного пера потьмяніли, однак вона, без сумніву, була жива. Личинка петлювала по своїй кліточці, тицяючись у повітря, мов палець сліпого, тягнучись до Ґазіда.
— Не рухайся, — прохрипів Айзек, підбираючись ближче.
Нажаханий Ґазід послухався. Він простежив за поглядом Айзека й відкрив від подиву рот, забачивши велетенську личинку, що намагалася підібратися до нього. Він верескнув і, відсмикнувши руку, почав задкувати. Гусінь умить повернулася в його бік.
— Це неймовірно... — промовив Айзек.
Ґазід ухопився за голову й раптом струснув нею, ніби виганяв рій бджіл.
— О-о-о, що з моєю головою? — затинаючись, промовив Ґазід.
Підійшовши ближче, Айзек теж це відчув. Обривки незнайомих відчуттів заповзали в мозочок, мов ужі. Він закліпав і закашлявся, раптово захоплений виром чужих емоцій, що набухали десь у горлі. Айзек стріпнув головою й міцно заплющив очі.
— Ґазіде, — гаркнув Айзек, — повільно обійди навколо неї.
Той зробив, як велено. Гусінь беркицьнулась, активно намагаючись випростатися, піти за ним, піймати.
— Чого воно до мене лізе? — писнув Щасливчик Ґазід.
— Навіть не знаю, — уїдливо відповів Айзек. — Бідолаха страждає. Здається, їй треба щось, що в тебе є, друже. Повільно вивертай кишені. Не хвилюйся, я нічого не поцуплю.
Ґазід заходився витягувати зі складок засмальцьованої куртки й штанів шматки паперу й носовички. Повагавшись, він запустив руку й витяг з внутрішніх кишень два пухкі пакетики.
Личинка знавісніла. Айзеку з Ґазідом знову забило памороки від уламків запаморочливого синестетичного відчуття.
— Ти, блядь, що приніс? — процідив крізь зуби Айзек.
— Оце шазба, — відповів Ґазід нерішуче й помахав пакетиком перед кліткою. Личинка не відреагувала. — А це сон-трута.
Ґазід протягнув руку з пакетиком над головою личинки, і та затанцювала на хвості, намагаючись дотягнутись. Її жалібний лемент був майже безгучний, однак фізично відчутний.
— Це воно. Воно хоче сон-труту! — Айзек простягнув руку до Ґазіда й клацнув пальцями. — Давай сюди.
Ґазід повагався, але віддав пакетик.
— Тут багатенько дуру, чувак... а це знаєш, скільки бабла, чуваче... — запхикав він. — Ти не можеш просто взяти його...
Айзек зважив мішечок у руці. Він прикинув, що той важив два-три фунти, не менше. Відкрив. Гусінь знову вибухла пронизливим емоційним плачем. Айзек здригнувся від болісного, нелюдського благання.
Сон-трута являла собою купку липких коричневих балабушок, що пахли паленим цукром.
— Що це за дур? — запитав Айзек. — Чув про нього, але нічого не знаю.
— Новенький. Дорога річ. Десь рік як з’явився. Б’є в голову...
— Як діє?
— Не думаю, що зможу описати. Хочеш купити трохи?
— Ні! — відрубав Айзек, потім завагався. — Взагалі... Не для мене, все одно... Скільки за цей пакетик, Ґазіде?
Ґазід сумнівався і, певне що, прикидав, наскільки можна перебільшити.
— Ну... десь тридцять гіней...
— Та йди ти в сраку, Щасливчику... З тебе нікудишній торгаш. Я візьму його в тебе за... — Айзек замислився. — За десять.
— Згода, — миттєво відповів Ґазід.
«От лайно, — подумав Айзек. — Надурив». Він уже було відкрив рота для лайки, та раптом передумав. Він уважно глянув на Ґазід а, якого знову починало розпирати від самовдоволення на заюшеній кров’ю і шмарклями пиці.
— Тоді згода. Слухай, Щасливчику, — почав Айзек спокійно, — мені може знадобитися ще цієї штуки, розумієш, про що я? А якщо ми поладнаємо, чому б тобі не стати моїм... ексклюзивним постачальником. Розумієш, так? Проте, коли між нами виникне непорозуміння, недовіра і таке всяке, мені доведеться звернутись до когось іншого. Ти розумієш?
— Зак, чоловіче ти мій добрий, ні слова більше... Ми — партнери, ось хто ми...
— Безумовно, — насилу вимовив Айзек. Він був не настільки дурний, щоб довіряти Ґазіду, але так хоча б триматиме того на короткому повідну. Щасливчик навряд чи вкусить руку, яка його годує. Принаймні на певний час.
«Цього надовго не вистачить, — подумав Айзек, — але поки зійде так».
Айзек витяг з пакетика один липучий вологий балабух завбільшки з велику оливку, покритий товстим шаром слизу, котрий швидко висихав. Він відсунув кришку клітки на кілька сантиметрів і вкинув усередину одну грудку сон-трути. Далі сів навпочіпки, щоб поспостерігати за личинкою через дротяний бік клітки.
Повіки Айзека затріпотіли так, ніби крізь нього пробіг струм. На мить він не зміг зосередити погляд.
— Ох йо, — простогнав Щасливчик Ґазід позаду нього. — Оце мене торкнуло...
Айзека раптом занудило, а потім його охопив всепоглинаючий невідступний екстаз. Менш ніж за півсекунди нелюдські відчуття вивергнуло назовні. Було враження, ніби їх виплеснуло через ніздрі.