Вермішанк здивовано вигнув брову. Відкинувшись на спинку стільця, він задумливо жував великий палець, дивлячись на Айзека з-під напівзаплющених повік.
— Це університет, Айзеку. Хіба ти думаєш, що нова й спокуслива незаконна субстанція пронесеться містом й омине наших студентів? Звісно, я чув про неї. Перше відчислення з університету за продаж цього наркотику сталося десь півроку тому. Вельми талановитий молодий психоном з очікувано оригінальними теоретичними переконаннями. Айзеку, Айзеку... попри всі твої... гм... необачні вчинки... — манірна посмішечка дуже непереконливо імітувала вибачливий жест, — я б ніколи не подумав про тебе як про... людину, пов’язану з наркотиками.
— Ні, Вермішанку, я не наркоман. Хоча, живучи й працюючи в болоті, яке я обрав, серед бідноти й паскудних дегенератів, я бува частенько маю справу з наркотиками, зокрема на різноманітних богопротивних оргіях, де я, звісно ж, вічний завсідник.
Айзек вилаяв себе за нестриманість у той самий момент, коли вирішив, що з подальшої дипломатії діла не буде. Говорив голосно й саркастично. Смакував свою лють.
— Так-от, — продовжив він, — один з моїх огидних друзів уживав цей чудернацький наркотик, і мені захотілося дізнатися про нього більше. Вочевидь, не варто було звертатися з цим до людини настільки високоморальної.
Вермішанк безгучно сміявся, не відкриваючи рота. На обличчі застигла самовдоволена посмішка. Очі стежили за Айзеком. Тільки легке тремтіння плечей і похитування назад-вперед видавало сміх.
— Ха, — урешті промовив він. — Який ніжний Айзек. — Він похитав головою.
Айзек демонстративно помацав кишені й застебнув куртку, відмовляючись відчувати себе дурнем. Він повернувся спиною та пішов до дверей, обдумуючи фінальну уїдливу ремарку.
Доки він думав, Вермішанк знову заговорив.
— Сон-тр... Та речовина — не мій профіль, Айзеку. Фармакологія має радше біологічне підґрунтя. Упевнений, хтось із твоїх старих колег міг би розказати більше. Щасти.
Айзек вирішив промовчати. Однак урешті махнув рукою, як він себе запевнював, зверхньо, хоча це могло зійти хіба що за вдячно-прощальний жест. «Ех ти, сцикло», — картав він себе. Та нічого не вдієш, Вермішанк був корисним джерелом знань. Айзек розумів, що не зміг би просто так нагрубити колишньому шефу. Надто вже цінною була експертна думка Вермішанка.
Тому Айзек пробачив собі таку легкодухість, навіть усміхнувся, згадавши свою бурхливу реакцію на цього мерзенного чоловіка. Принаймні він дізнався те, по що прийшов. Поробка — не варіант для Яґарека. Айзекова дослідницька робота ожила, коли з’явилася проблема польоту. Якби простеньке ліплення плоті прикладної біотавматургії переважило кризову теорію, його дослідження зайшло б у глухий кут. Не хотілося втратити цей новий рушій.
«Яґу, старий, — розмірковував він, — усе саме так, як я й гадав. Я — твій єдиний шанс. А ти — мій».
Перед містом виднілися канали, що вигинались між виступів гірської породи, мов силікатні бивні, і латки кукурудзи у виснаженій землі. А перед чагарниками на цілі дні дороги тяглася сувора кам’яна пустеля. За якихось десять тисяч років вода з вітром обдерла тонкошкуру поверхню ґулястих гранітних пухлин, що міцно засіли в череві землі з самого її народження. Ці кам’яні виступи й круті стрімчаки — жахливі у своїй потворності, як і будь-які нутрощі.
Я йшов за плином ріки. Вона безіменно кучерявилася поміж гостроверхих узгір’їв, а за декілька днів ім’я їй буде Смола. Далеко на захід мені відкривалися крижані верхів’я справжніх гір: колоси з каміння й снігу владно здіймалися над вістрями стрімчаків, укритих щебенем і лишайником, так само, як поблизькі нижчі вершини — наді мною.
Мені інколи думалось, що скелі нависали, немов якісь химерні фігурки з кігтями й іклами та головами, схожими на палі. Скам’янілі гіганти; нерухомі камінні боги; зорова ілюзія чи випадкові скульптури вітру.
За мною стежили. Кози й вівці презирливо спостерігали за моїми незграбними кроками. Хижі птахи пронизливо викрикували свою зневагу. Бувало, що пастухи розглядали мене неприязно й підозріливо.
Уночі з темряви виходили набагато чорніші силуети. З-під води визирали ще холодніші спостерігачі.
Скелясті зуби поволі розпанахували землю так, що я годинами йшов тією звивистою долиною, доки їх помітив. Доти під ноги стелилися лише трави й чагарник.
Земля жаліла мені ноги, а розлоге небо — очі. Але мене не надуриш. Я не піддамся спокусі. Це не пустельне небо. Це лише облуда, сурогат, що хотів мене заколисати. Спрагла рослинність, пишніша, ніж удома, пестила ноги з кожним подувом вітру. Удалині розкинувся ліс, що, як мені відомо, ширився на північ до межі з Новим Кробузоном і на схід до моря. У потаємних закутках між товстих дерев стриміли широкі темні обриси покинутих машин, поршнів і шестерень; залізні каркаси між дерев укривалися іржею.
Я туди не наближався.
Позаду, там, де розгалужувалася ріка, залишилася болотиста місцина, таке собі внутрішнє гирло, що обіцяло розчинитися в морі. Там я пожив у хижках на полях списоходів, цієї німотної, набожної раси. Вони годували мене й співали своїх тихих колискових. Я ходив з ними на полювання, простромлюючи кайманів та анаконд. У тих болотяних угіддях я втратив свого клинка, зламавши його об шкуру якогось прудконогого хижака, що зненацька вистрибнув на мене з мулу й вологого очерету. Він став на диби і, верескнувши, немов чайник на вогні, щез у болоті. Я так і не дізнався, чи вбив його.
До того я дні йшов сухотрав’ям, огинаючи схили, де, як мене попереджали, бушували банди втікачів від правосуддя — Поволені. Мені жоден не стрічався.
Траплялися села, що піддобрювалися до мене м’ясом та одежиною, молили вступитися за них перед богами врожаю. Було й таке, що гнали списами, рушницями й вереском клаксонів. Я м’яв траву зі стадами, а часом і з вершниками, з братнім птаством, з міфічним звіром.
Я спав на самоті, у сховку з камінних складок чи зелених підлісків, у біваках, які розбивав, чуючи наближення дощу. Доки я спав, рази чотири щось обнюхало мене, лишаючи по собі сліди від копит, запахи трави, поту і м’яса.
Серед тих розлогих схилів моя злість і мука змінювали лик.
Цікаві комахи вивчали незнайомі їм запахи ґаруди, намагаючись лизнути мій піт, спробувати на смак кров, запилити різноколірні плями на моєму плащі. Я бачив товстих ссавців серед тої пишної зелені. Я збирав цвіт, бачений колись у книгах, тонкостеблі квітки неясної барви, немов у димному серпанку. Від аромату дерев дихалося через силу. Небо рясніло хмарами.
Я, дитя пустелі, ступав цими родючими землями, шкарубкий і запилюжений.
Одного дня я зрозумів, що більше не мрію про те, як вчиню, коли знову стану цілісним. Я горів цим, і раптом виявилося, що далі нічого нема. Що я сам не більше, як жадоба лету. Якось звик. У тому незнайомому краю я переродився, торуючи шлях туди, де збиралися вчені й поробники з усього світу. Засоби перетворилися на мету. Отримавши назад свої крила, я стану кимось новим, не затьмареним жагою, що визначала мене.
Бредучи на північ без кінця-краю серед тої весняної вільгості, я зрозумів, що шукаю не повернення, а забуття. Я віддам своє тіло новонародженому, а сам спочину.
Коли я вперше ступив на ці пагорби й рівнини, я був дужіший. Я покинув Миршок, куди причалив мій корабель, не провівши там і ночі. У цьому потворному портовому місті було стільки істот мого виду, що я відчув себе пригнічено.
Я поквапом ішов містом, шукаючи тільки харч і впевненості в тому, що я на правильному шляху в Новий Кробузон. Я купив холодну мазь для моєї рани, що з неї постійно текла сукровиця, знайшов лікаря достатньо чесного, аби визнати: в Миршоці я не знайду нікого, хто б мені допоміг. Я віддав свій батіг крамарчуку, а той підвіз мене на своїй бричці на п’ятдесят миль у глиб долини. Від золота відмовився, а от зброю взяв.