Матінка роду Лін (яка зневажала цю назву, вважаючи її негідною й претензійною) навчила Лін та її сестру по роду, що Комашиний Аспект був творцем усього живого, всемогутньою силою, котра знала лише голод і спрагу, і тічку, і задоволення. Він випорожнився всесвітом після того, як поглинув порожнечу в бездумному акті космічного творення, котрий був чистим і бездоганним тільки завдяки тому, що не мав мотиву чи задумів. Лін та її сестру по роду навчили поклонятися Йому з нажаханою пристрастю та зневажати свою самосвідомість і свої м’які тіла, позбавлені хітину.
Сестер також навчили поклонятися й слугувати своїм безмозким братам.
Згадуючи про ті часи, Лін вже не здригалась від огиди. У тих відлюдних парках Кінкена вона обережно відзначала, як у пам’яті крок за кроком постає минуле — це був поступовий акт згадування, що вимагав певної сміливості. Вона згадала, як згодом почала розуміти, що її життя не звичайне. У свої рідкісні походи на закупи вона з жахом бачила, як її посестри-хепрі ставляться до чоловічих особин із рутинною зневагою, як вони копають і душать півметрових комах. Вона згадувала несміливі розмови з іншими дітьми, котрі розповідали їй про життя сусідів; згадувала, як боялася використовувати мову, яку інстинктивно знала, мову, яка була в неї у крові, але яку матінка роду навчила її зневажати.
Лін пам’ятала, як приходила додому, в будинок, що кишів самцями хепрі, що смердів напівзогнилими овочами й фруктами й був засипаний органічними відходами, які пожирали чоловічі особини. Вона пам’ятала, як їй наказували мити блискучі панцирі її незліченних братів, згрібати їхні кізяки перед домашнім вівтарем, дозволяти їм заповзати на себе, щоб вони досліджували її тіло, як їм підказувала тупа цікавість. Вона пам’ятала нічні обговорення з сестрою по роду. Вони спілкувалися з допомогою крихітних хемічних цівок і тихого деренчливого шипіння — хепрійського аналога шепоту. Після цих теологічних дебатів її сестра по роду від неї відвернулася й так глибоко занурилась у віру в Комашиного Аспекта, що в своєму фанатизмі перевершила матір.
Лін виповнилося п’ятнадцять років, перш ніж вона змогла відкрито кинути виклик своїй матінці роду. Вона зробила це у спосіб, який тепер вважала проявом наївності й збентеження. Лін заявила, що її матір — єретичка і прокляла її в ім’я традиційного пантеону. Вона втекла від божевільного поклоніння Комашиному Аспектові, яке доводило аж до зречення самої себе. Лін покинула вузькі вулички Гирла й утекла до Кінкена.
Ось чому, вирішила вона, попри все своє подальше розчарування та зневагу і навіть ненависть, якась її частина буде завжди сприймати Кінкен як прихисток. Зараз її нудило від снобізму цієї замкнутої спільноти, але в момент утечі він п’янив її. Вона насолоджувалась пихатим осудом Гирла та з пристрасною радістю молилася Дивовижній Матінці Роду. Лін узяла собі нове хепрійське ім’я та — що було необхідно в Новому Кробузоні — людське ім’я. Вона виявила, що, на відміну від Гирла, у Кінкені система вуликів і груп виконувала роль складних, корисних мереж соціальних зв’язків. Її мати ніколи не говорила з нею про її народження чи раннє дитинство, тож Лін запозичила це в своєї першої подруги й казала, якщо хтось питав, що вона належить до вулика Червоне крило, групи Котячий череп.
Її подруга розповіла про секс для задоволення, навчила її насолоджуватися чутливим тілом, що починалося нижче шиї. Це був найскладніший, найбільш неймовірний перехід. Її тіло було джерелом сорому й огиди; займатися тим, що не мало жодної мети, окрім абсолютно фізичної насолоди, спершу викликало в неї відразу, потім жахало, і нарешті звільнило. До цього в неї був досвід лише головного сексу (на вимогу матері), коли вона непорушно й незручно сиділа, поки самець залазив на її голову і захоплено парувався у невдалих, на щастя, спробах розмноження.
З часом ненависть Лін до її матінки роду поступово охолола — спершу вона перетворилася на зневагу, потім — на жалість. До її огиди до мерзотної вбогості Гирла додалося щось на зразок розуміння. Тоді її п’ятирічний роман із Кінкеном підійшов до кінця. Це почалося, коли вона стояла на Плазі Статуй і зрозуміла, що вони занадто сентиментальні й погано зроблені, що вони — втілення культури, яка сліпа сама до себе. Вона почала сприймати Кінкен як співучасника занепаду Гирла і кінкенських бідняків, про яких ніколи не згадували, вважала, що «спільнота» як мінімум бездушна й байдужа, а як максимум — навмисно прагне, щоб Гирло було в занепаді, аби ніщо не порушувало її вищого статусу.
Беручи до уваги жриць, оргії та домашнє виробництво Гирла, його таємну залежність від ширшої економіки Нового Кробузона — масштаби якого зазвичай применшували, ніби це був такий собі додаток до Кінкена, — Лін змогла усвідомити, що живе в нестійкому світі. Він поєднував набожність, розпусту, невпевненість і снобізм у дивне, нервове вариво. Він був паразитичним.
З бунтівною люттю Лін зрозуміла, що Кінкен є безчеснішим за Гирло. Але це усвідомлення не змусило її сумувати за своїм нещасним дитинством. Вона не збиралася повертатися до Гирла. І якщо тепер вона мусила відвернутися від Кінкена так, як колись відвернулася від Комашиного Аспекта, для неї не залишалося іншого шляху, окрім як назовні.
Тож Лін вивчила жестову мову й поїхала геть.
Лін ніколи не була настільки наївною, аби вірити, що може позбутися належності до хепрі в межах міста. Вона й не хотіла. Але для самої себе вона перестала намагатися бути хепрі, як колись перестала намагатися бути комахою. Ось чому її так шокували почуття щодо Мамці Франсіни. Йшлося не лише про те, що Мамця Франсіна виступала проти пана Пістрявого, зрозуміла Лін. Більше емоції викликало те, що саме хепрі це робить — без зусиль краде територію в цього злого чоловіка.
Лін навіть сама собі не могла таке пояснити. Вона довго сиділа у затінку баньянів, дубів чи груш у Кінкені, який вона роками зневажала, серед сестер, для котрих була вигнанкою. Вона не хотіла повертатися до «хепрійського способу життя», так само як до поклоніння Комашиному Аспектові. Вона й не припускала, яку силу черпає з Кінкена.
Розділ дев’ятнадцятий
Конструкт, що роками підмітав долівку в Девіда з Лубламаєм, здається, остаточно втрачав клепку. Він важко пихкав, роблячи дивні вихиляси, доки натирав підлогу. Чистильник зосереджувався на довільних латках долівки й полірував їх, мов коштовне каміння. Бувало, вранці він міг з годину тільки розігріватися. Він поволі заганяв себе у програмні петлі, через які безкінечно повторював одні й ті самі елементи поведінки.
Айзек звик ігнорувати його постійне невротичне скигління. Він працював обома руками одночасно. Лівою черкав якісь умовиводи в схематичній формі. Правою завантажував рівняння у нутрощі крихітного обчислювального двигуна, гупаючи тугими клавішами, відтак просовував перфоровані карти в зчитувальний пристрій і виймав назад. Він вирішував одні й ті самі задачі за допомогою різних програм, порівнював результати й видруковував аркуші чисел.
Численні праці про політ, що населяли Айзекові книжкові полиці, не без допомоги Чаю-Удвох поступилися місцем не меншій кількості товстих томів, присвячених об’єднаній теорії поля, а також певному таємному розділові кризової математики.
Лише за два тижні роботи в Айзековому умі сталося щось неймовірне. Нове усвідомлення прийшло так просто, що він не відразу зрозумів масштаб свого осяяння. Воно здалося просто реплікою, як і більшість інших, у внутрішньому науковому діалозі. Геніальний здогад не спустився на Айзека Ден дер Ґрімнебуліна снопом сліпучого світла. А трапилось це, коли якогось дня він задумливо гриз кінчик олівця, і враз неясна, ледь сформована думка майнула посеред «чекай, а може, його зробити отак...»
Ученому знадобилося години півтори, аби осягнути: те, що здавалося потенційно корисною ментальною моделлю, є щось набагато вагоміше. Він узявся за систематичні спроби довести помилковість судження. Будуючи один математичний сценарій за одним, Айзек намагався розбити стрункі рядки попередніх рівнянь. Спроби знищення провалилися. Рівняння стояли твердо.