Айзек почухав голову.
— Це до біса важка кризова математика, приятелю. Я собі прикинув, що це буде найважча частина. Ідея в тому, щоб була програма, яка може сказати: «Ну, тут стільки-то потенційної енергії, стільки-то тавматургічної, і так далі, а отже, кризова ситуація за всім цим має бути така і така. Треба спробувати зробити так, щоб вона переводила, е-е... повсякденне у кризову форму. Тоді — і це ще одна перешкода — потрібний ефект, якого ти хочеш досягти, теж потрібно перевести в математичну форму, в якесь кризове рівняння, що закладається в обчислювальну машину ось тут. Відтак маєш скористатися цією штукою, котру приводить у дію поєднання пари чи хемії з тавматургією. Це є центр всього механізму, конвертер, який під’єднується до кризової енергії та проявляє її в початковій формі. Тоді ця енергія передається об’єкту», — Айзеків запал зростав, що більше він говорив про проект. Він нічого не міг із цим вдіяти: на якусь мить його захоплення від величезного потенціалу дослідження, від самого лише його масштабу, перебороло намір займатися лише безпосередньо тим проектом, що йому замовили.
— Річ у тім, що ми повинні мати змогу змінити форму об’єкта на таку, аби звертання до його кризового поля власне посилювало його кризовий стан. Іншими словами, кризове поле зростає, що більше його відкачують, — Айзек щасливо й широко всміхнувся до Яґарека. — Утямив, про що я? Довбаний вічний двигун! Коли нам вдасться стабілізувати процес, виникає нескінченне коло зворотного зв’язку, що означає постійне джерело енергії!
Незворушний похмурий вираз Яґарека заспокоїв Айзека. Він усміхнувся. Те, наскільки невідступно ґаруда був одержимий своїм замовленням, полегшувало Айзеків намір зосереджуватися на прикладній теорії, мотивувало його.
— Не переймайся, Яґу. Ти одержиш те, по що прийшов. Що стосується твого випадку, то якщо мені це вдасться, я зможу перетворити тебе на ходячу, летючу динамо-машину. Що більше ти літатимеш, то більше кризової енергії ти проявлятимеш, а отже, ще більше зможеш літати. Зможеш забути про проблему стомлених крил.
У відповідь була лише зболена тиша. Айзек з полегшенням зрозумів, що Яґарек, схоже, не вловив сумного підтексту. Ґаруда водив пальцями по аркушу із зачудуванням та жагою, щось бурмотів на власній мові — це був тихий, глибокий наспів.
Нарешті він підвів очі.
— Коли ти це збудуєш, Ґрімнебуліне?
— Ну, мені потрібно власне склепати робочу модель, щоб її випробувати, вдосконалити математику і таке інше. Думаю, на якусь першу версію мені знадобиться десь із тиждень. Але пам’ятай, що це початкова стадія. Зовсім початкова стадія. — Яґарек швидко кивнув, відмахнувшись од попередження. — Впевнений, що не хочеш перекемарити тут? Будеш і далі бродити навколо, як привид, і вискакувати без попередження, коли я найменше цього очікую? — з іронією запитав Айзек.
Яґарек кивнув.
— Будь ласка, повідом мене, як тільки просунешся зі своїми теоріями, Ґрімнебуліне, — попрохав він.
Айзек засміявся від несподіваної надмірної ввічливості.
— Звісно ж, повідомлю, друже, слово даю. Як тільки просунуся з теоріями, ти про це знатимеш.
Яґарек напружено повернувся та пішов до сходів. Коли він озирнувсь, аби попрощатися, його погляд щось уловив. Якусь мить ґаруда не рухався, а тоді підійшов до дальнього кута східного боку платформи. Він показав на клітку з велетенською личинкою.
— Ґрімнебуліне, — мовив він, — що робить твоя гусінь?
— Знаю, знаю, дохріна виросла, еге ж? — сказав Айзек, підходячи. — Вимахало створіннячко, правда?
Яґарек показав на клітку й запитально поглянув на вченого.
— Так, — сказав він. — Але що вона робить?
Айзек насупився й заглянув у дерев’яний ящик. Він раніше повернув його до вікон задньою стороною, тому всередині було тьмяно й не видно, що відбувається. Айзек примруживсь і вгледівся в темряву.
Масивне створіння заповзло у дальній кут клітки і якимось чином піднялося по грубому дереву. Використовуючи якусь органічну клейку речовину, що виділялась із його заду, воно закріпилося на дашку коробки. Звідти воно й звисало, важке й хитке, коливаючись і трохи пульсуючи, як панчоха, наповнена грязюкою.
Учений аж присвиснув від несподіванки.
Гусінь напружила свої колючі ніжки, міцно підібгала їх під живіт. Під пильними поглядами Айзека та Яґарека вона зігнулась навпіл, ніби цілуючи свою хвостову частину, а тоді повільно розслабилась, знову звисаючи. Істота повторила процедуру.
Айзек показав на морок у клітці.
— Дивись, — сказав він. — Вона щось по собі розмазує.
Там, де рот гусені торкався її тільця, залишалися тонкі блискучі волокна, які натягувалися, коли вона відсувала рот, і приклеювалися, коли вона знов торкалася себе. Волосинки у задній частині створіння прилипли до тіла й здавалися мокрими. Величезна личинка повільно обмазувала себе прозорим блискучим шовком знизу догори.
Айзек повільно випрямився. Він упіймав погляд Яґарека.
— Ну, — сказав він, — краще пізно, ніж ніколи. Нарешті відбувається те, для чого я її взагалі купив. Вона перетворюється на лялечку.
Через якийсь час Яґарек повільно кивнув.
— Скоро вона зможе літати, — тихо сказав він.
— Це не точно, приятелю. Не всі лялечки стають крилатими.
— Ти не знаєш, що з неї буде?
— А це, Яґу, єдина причина, аби я тримав це дурнувате створіння. Клята цікавість. Не відпускає, — Айзек посміхнувся.
Насправді він трохи нервувався, побачивши, як дивна істота нарешті робить те, чого він чекав з першої миті, коли побачив її. Учений спостерігав, як вона вкриває себе дивною, витонченою протилежністю чистоти. Відбувалося все швидко. Барвисті, пістряві кольори її шерсті затуманив перший шар волокон, а тоді вони взагалі зникли з очей.
Цікавість Яґарека до істоти тривала недовго. Він прикріпив на плечі дерев’яну раму, що приховувала каліцтво, і вкрив її плащем.
— Я покину тебе, Ґрімнебуліне, — сказав він.
Айзек відірвав очі від гусені.
— Так! Добро, Яґу. Я займусь, е-е... машиною. Я вже знаю, що нема сенсу питати, коли тебе побачу, чи не так? Ти з’явишся, коли настане підходящий момент, — він похитав головою.
Яґарек вже був унизу сходів. Він на мить озирнувся й попрощався з Айзеком, а тоді пішов.
Айзек помахав у відповідь. Він так замислився, що тримав руку піднятою ще кілька секунд після того, як ґаруда вже пішов. Нарешті він опустив її та повернувся назад до клітки гусені.
Її кокон із мокрих ниток швидко висихав. Хвостова частина вже була жорсткою й нерухомою. Це обмежувало коливання личинки, змушуючи її все більше вдаватися до клаустрофобної акробатики у спробах вкрити себе. Айзек підсунув стілець до клітки, щоб подивитися на її зусилля. Він робив нотатки.
Якась його частина розуміла, що як науковець, він зараз поводився негодяще, що треба зібратися й зосередитися на нагальному завданні. Однак це була маленька частина, і говорила вона з ним пошепки, невпевнено. Майже для годиться. Адже насправді не було нічого, що могло б завадити Айзекові скористатися можливістю поспостерігати за цим дивовижним явищем. Він зручно розташувався в кріслі й витягнув збільшувальне скло.
Гусені знадобилося дві години, щоб повністю вкритися вологим коконом. Найважчий маневр був на самій голові. Личинка мусила виплюнути собі щось на зразок коміра, а тоді дала йому трохи підсохнути, перш ніж стиснулась у своїх пелюшках, на мить зробивши себе товщою й коротшою, і сплела кришку, повністю закриваючись. Вона повільно поштовхала її, перевіряючи на міцність, а тоді виділила ще трохи міцних волокон, поки голова не стала повністю покритою, невидимою.
Органічне покривало ще кілька хвилин дрижало, розширюючись і стискаючись у відповідь на рух усередині. Під поглядом Айзека біла речовина застигла, змінила колір на бруднуватий перламутр. Кокон ледь-ледь похитувався від легкого вітерцю, однак він вже остаточно затверднув, і рухів личинки усередині вже не було видно.