Істота обережно знизилась. Вона наближалась околясом, з півночі й сходу. Вона низько, напружено пролетіла під підвісною колією, що простягалась на північ від вартової вежі Пагорба Моґ до такої самої в Хнумі. Вона тінню пролетіла слідом за поїздом на Правій лінії, котрий прямував на схід, ковзаючи брудними потоками теплого повітря, що він вивергав у повітря. Тоді вона низькою дугою облетіла вежу Пагорба Моґ та північний край промислової зони Відлунної Трясовини. Істота наблизилась до високої залізниці Кістяного Міста; хай як вона щулилась від енергії Ребер, усе ж вперто продовжувала йти на запах своїх товаришів.
Вона пурхала з даху на дах, безсоромно висовуючи язик, відстежуючи слід. Коли-не-коли вітерець від її крил збивав з голови якогось перехожого капелюх чи виривав газету, й вони підводили очі. Якщо хтось і бачив темну постать, що на мить над ними нависала, перш ніж зникнути, він здригався і поспішав далі або ж супився та відмовлявся вірити своїм очам.
Поволі пересуваючись повітрям, крилате створіння так і залишало язик зовні. Воно ним послуговувалось, як пес-шукач послуговувався би носом. Воно пролетіло над хвилястим силуетом дахів, який немов скріплювали Ребра. Лижучи повітря, воно відстежувало ледь відчутний слід.
А тоді створіння перетнуло ауру великої, вкритої бітумом будівлі на порожній вулиці, і його язик сіпнувся, як батіг. Воно прискорилось, дугою злетіло та знов опустилося, завершуючи петлю елегантним приземленням на просмоленому даху. Там, в дальньому куті, під стелею... Звідти просочувався запах його виду, як морська вода крізь губку...
Воно пошкреблось по дошках, стискаючи свої незвичайні кінцівки. З нього струмувала запопадливість, і на якусь бентежну мить його одноплемінники розгубилися, реагуючи на присутність собі подібного. Але потім їхнє розпливчасте горе стало гарячковим: і благання, і радість, і вимога свободи поєдналися з холодними й точними вказівками, що робити.
Істота підійшла до краю даху і спустилася, частково тримаючись за стіну, частково помагаючи собі крильми, аж поки не причепилась до краю запечатаного вікна за дванадцять метрів над тротуаром. Скло було зафарбоване й непрозоре. Воно щохвилини зловісно вібрувало під тиском зісередини.
Істота на підвіконні швидко провела пальцями, а тоді одним рухом відірвала раму — на місці вікна залишилась огидна рана. Вона з оглушливим шумом упустила скло, що вже тріскало, і зайшла до темного горища.
Приміщення було велике й голе. З іншого боку закиданої сміттям кімнати долинала хвиля радощів і застережень.
Навпроти новоприбулого створіння були чотири таких самих. На їхньому фоні воно здавалося маленьким; поряд із величною впорядкованістю їхніх кінцівок його власні були немов недорозвинутими. Одноплемінники були прикуті до стіни величезними металевими ободами навколо пояса й кількох кінцівок. Крила кожного були розкриті й розпластані по стіні, їхня розцвітка була такою ж неповторною, як і в новоприбулого. Під гузном кожного бранця стояло відро.
Якусь мить щойно прибула істота спробувала потягнути металеві пояси, однак відразу зрозуміла, що зламати їх не вдасться. Один з тих, які були прикуті до стіни, зашипів на розчарованого товариша, владно закликавши до послуху. Він усе висловив у потоці психічного щебету.
Вільна, тепер непримітна істота відійшла, як їй наказали, й почала вичікувати.
У звичайній звуковій площині з вулиці внизу, куди впало розтрощене вікно, долітали крики. На нижчому поверсі всередині самої будівлі почувся збентежений шум. З коридору за дверима долинули звуки бігу. Крізь деревину просочувалися уривки розмов.
«...всередині...»
«...зайшло?»
«...дзеркала, не...»
Істота відійшла від своєї поневоленої родини й заховалася серед тіней у дальньому куті кімнати, за дверима. Вона склала крила й завмерла в очікуванні.
За дверима відсунули засуви. Мить вагань — і двері розчахнулися, впускаючи чотирьох озброєних чоловіків, що з’являлися один за одним. Усі вони дивились у протилежному напрямку від ув’язнених істот. У двох були важкі кременівки, заряджені й наготовлені. Двоє були Пороблені. У лівій руці вони тримали пістолети, однак із правого плеча у них висувалися величезні металеві дула, що розширялися на кінцях, як мушкетони. Вони сторожко тримали їх напоготові й пильно вдивлялися у дзеркала, підвішені до металевих шоломів.
Ті двоє, в яких були звичайні рушниці, теж мали дзеркальні шоломи, але вони дивилися не на дзеркала, а на темряву прямо попереду.
— Чотири нетлі, всі на місці! — вигукнув, дивлячись у дзеркало, один із Пороблених з дивною рукою-рушницею, спрямованою назад.
— Тут нічого, — відповів один із чоловіків, що дивились у темряву біля зруйнованого віконного отвору, проте на цих словах новоприбула істота вийшла із тіні й розправила свої неймовірні крила.
Обоє з тих, що дивилися вперед, вже було відкрили рот, щоб закричати зі страху.
— О Джаббере, бляха, тільки не це... — вдалося видушити одному з них, а тоді обоє затихли, дивлячись, як візерунки на крилах істоти почали клубочитися, мов безжальний бляклий калейдоскоп.
— Якого хріна?.. — почав один із Пороблених, швидко поглянувши по-перед себе. Його обличчя перемінилося від жаху, та стогін швидко зійшов нанівець, коли на очі потрапили крила створіння.
Останній Пороблений вигукнув імена товаришів і схлипнув, почувши, як вони впустили зброю. Краєм ока він ледь бачив силует істоти. Вона відчувала його жах. Почала поволі наближатися, надсилаючи заспокійливе шепотіння в емоційному векторі. У свідомості чоловіка по-ідіотськи зациклилась єдина фраза: «Вона просто переді мною, вона просто переді мною...»
Пороблений силкувався зрушити з місця, не зводив очей із дзеркал, проте істота легко увійшла в його поле зору. Те, що було видно лише краєм ока, стало мінливим полем, від якого нікуди було тікати, і чоловік здався, поглянув на ті крила, що пульсували барвами. Він відкрив рот і боязко здригнувся. А тоді опустив свою руку-рушницю.
Помахом кінцівки істота зачинила двері. Вона стояла перед чотирма завороженими чоловіками й стікала слиною. Несамовитий заклик ув’язнених перервав її голод та присоромив. Вона потягнулася до чоловіків і повернула їх так, щоб кожен стояв навпроти однієї ув’язненої нетлі.
Ту крихітну мить, що чоловіки не дивилися на крила, їхня свідомість ледь ухопилася за свободу, але від неймовірного видовища — чотирьох пар мінливих крил — вони втратили контроль над собою.
Стоячи позаду, непроханий гість по черзі штовхнув кожного з чоловіків до величезних крилатих істот, котрі з жадобою потягнулися до них короткими вільними кінцівками, якими могли ухопитися за здобич.
Створіння харчувалися.
Одне із них намацало ключі на рівні металевого пояса й відірвало їх від одягу чоловіка. Щойно воно доїло, обережно потягнулося й акуратно просунуло ключ у замок болта, що його стримував.
Знадобилося чотири спроби — пальці стискали незнайомий ключ, повертали його під незручним кутом — але створіння звільнилося. Воно повернулося до кожного з товаришів і повторило процес, аж поки всі полонені не були на волі.
Одне за одним вони пошкандибали на інший бік кімнати до рваної рани вікна. Вони спинились і похилилися на цеглу, щоб підготувати атрофовані м’язи, широко розправили свої неймовірні крила й вилетіли надвір, геть від нудотної сухої енергетики, що ніби струмувала від Ребер. Останнім вилетів новоприбулий.
Він плентався позаду товаришів — навіть виснажені й скалічені, вони летіли швидше за нього. Колуючи високо в небі, створіння причікували на свого родака. Зона сприйняття для них розширювалася, даючи змогу ловити нові враження й відчуття, що стікалися звідусіль.
Коли їхній боязкий визволитель урешті наздогнав гурт, вони трохи розсунулись, даючи товаришу місце. Вони летіли разом, ділячись відчуттями, жадібно лижучи повітря.