Вони пливли повітрям на північ, у напрямку Вокзалу на вулиці Відчаю. Істоти повільно оберталися — п’ятеро, як п’ять ліній міської залізниці, — а знизу їх підтримувала величезна вульгарна урбаністична маса, плодючий мурашник, якого ніхто з їхнього виду досі не знав. Вони коливалися над ним у повітряних потоках, вимахуючи крилами, з трепетом вбираючи звуки й енергію гуркітливого міста.
Де б вони не були, в кожній частині міста, на кожному темному мості, у кожному п’ятисотлітньому маєтку, на кожному гамірному базарі, на кожному гротескному бетонному складі, і вежі, і житловому човні, у всіх убогих нетрях і в кожному доглянутому парку було повно їжі.
Це були джунглі без хижаків. Мисливські угіддя.
Розділ двадцять третій
Щось у дверях Айзекового складу не давало йому пройти. Він стиха лайнувся й відіпхнув заваду.
Це був вечір наступного дня після його успіху, який учений вже охрестив своїм «сирним моментом». Він дуже зрадів, коли напередодні увечері застав Лін удома. Явно втомлена, вона все ж раділа не менше від нього. Вони провели в ліжку години зо три, а далі посунули в «Годинник і півник».
Це була на диво ідеальна ніч. Усі, кого Айзек бажав побачити, зібралися в Салакуських Полях і заскочили до «Годинника і півника» на порцію лобстерів, пропустити віскі чи шоколаду, приправленого місцевими наркотиками. У їхній кліці з’явилося декілька новаків, серед яких і Мейбет Сандер, котру пробачили за те, що виграла приз Шінтакоста. Натомість вона милостиво ігнорувала в’їдливі коментарі, якими їй дорікала Дерхан в газеті, а інші — в очі.
Лін розслабилася в компанії друзів, хоч і сум її, здавалося, радше трохи втих, аніж розсіявся повністю. Айзек знов ув’язався в одну з їхніх стишених суперечок з Дерхан, котра тихцем тицьнула йому останній випуск «ББ». Компанія сперечалася, жувала, жбурлялася їжею майже до другої ночі, коли Айзек з Лін вже вернулися до ліжка й сну в теплому сплетінні обіймів.
За сніданком він розповів їй про тріумф із кризовою машиною. Лін не до кінця усвідомила масштаб досягнення, але їй можна було це простити. Вона бачила, що він ще ніколи не був таким схвильованим, і з усіх сил намагалася виказати жвавий інтерес. Для Айзека ж викласти грубий кістяк проекту в якнайменш наукових словах було певним зрушенням, якого він очікував. Тепер недавні події все менше здавалися якимось абсурдним сном. Пояснюючи все Лін, він усвідомив потенційні хиби і як їх усунути.
Айзек з Лін ніжно попрощалися, пообіцявши одне одному не розлучатися так надовго знову.
А зараз Айзек не міг пройти у свій склад.
— Лубе! Девіде! Та що у вас там в чорта робиться? — гаркнув він і знову наліг на двері.
Двері ледь-ледь піддалися, і крізь вузьку шпарину можна було побачити шмат залитого сонцем інтер’єру. І частину того, що не давало відчинити двері.
Це була рука.
До обличчя шугнула кров.
«Джаббере милий!» — почув ніби збоку свій зойк, усім тілом навалившись на двері. Урешті вони відчинилися.
На порозі ницьма лежав Лубламай. Айзек став навколішки біля голови друга й почув, як десь поруч, біля конструкта, сопе Щирозубка. Вона була нажахана.
Айзек перевернув чоловіка на спину й полегшено зітхнув, відчувши, що той теплий, почувши його диханння.
— Прокинься, Лубе! — рявкнув він.
Очі Лубламая вже були розплющені. Айзек нажахано сахнувся від бездумного погляду.
— Лубе?.. — прошепотів він.
Біля підборіддя Лубламая набігла калюжка слини, стікаючи мокрою доріжкою по запилюженій шкірі. Він лежав, мов лантух, не ворушачись. Айзек помацав шию друга. Пульс був рівний. Лубламай робив глибокий вдих, затримував подих, потім повільно видихав. Здавалося, ніби чоловік спав.
Та від безглуздого пустого погляду друга Айзека кидало в піт. Він помахав рукою перед Лубламаєвими очима, але реакції не було. Легенько ляснув по щоках, потім сильніше. Ніби збоку почув, як викрикує Лубламаєве ім’я.
Його голова метлялася з боку на бік, мов мішок з камінням.
Айзек відчув на долоні щось липке й холодне. Лубламаєву руку вкривав тонкий шар прозорої клейкої речовини. Айзек понюхав свою долоню й скривився, відчувши слабкий запах лимонів і гнилі. У голові моментально закрутилося.
Айзек ковзнув пальцями по обличчю Лубламая й помітив, що шкіра навколо рота й носа слизька й липка від слизу, який Айзек спершу прийняв за слину.
Ні крики, ні ляпаси, ні вмовляння не могли пробудити Лубламая.
Коли Айзек врешті підвів очі й огледів кімнату, то побачив, що вікно біля Лубламаєвого столу відчинене, шиба вибита, а підвіконня встеляли друзки від дерев’яної віконниці. Він устав і підбіг до віконної рами, але ні всередині, ні ззовні нічого незвичайного не помітив.
Він бігав з кута в куток під своєю підвісною лабораторією, метаючись від Лубламаєвого до Девідового сектору кімнати, шепчучи щось безглуздо-заспокійливе нажаханій Щирозубці, шукаючи сліди непроханих гостей. Врешті усвідомив, що жахний здогад явився йому дещо раніше і весь цей час зло щирився з потаємного закамарку мозку. Айзек зупинився. Повільно звів очі й, похоловши, глянув на свою підвісну платформу.
Оманливий спокій укрив його, мов сніг. Ноги мимохіть клигали до дерев’яних сходів. Повернувши голову, він побачив, як борсучиха сторожко принюхується до Лубламая, дедалі сміліючи від того, що тепер не сама.
Айзеку все бачилося уповільнено. Він ніби ступав у крижаній воді.
Сходинка за сходинкою. Він не відчув подиву, тільки похмуре передчуття, побачивши калюжки дивної рідини на кожній сходині й свіжі подряпини, залишені якимсь гострим пазуром. Учений почув, як власне серце пульсує з нарочитим спокоєм і подумав, чи він раптом не заціпенів від шоку.
Та коли ступив на останній східець і побачив перекинуту клітку з погнутими зісподу металевими прутами, розполовинену пусту лялечку й витеклу з неї річечку темного соку, Айзек здригнувся від свого здушеного крику та відчув, як знерухомлене тіло тремтить і вкривається сиротами. Жах кружляв у ньому й навколо нього, як чорнильна пляма на воді.
— О боже, боже... — шепотів він сухими тремтячими губами. — Джаббере, що ж я натворив?
Новокробузонські вартові не любили діяти відкрито. Вони з’являлися вночі у своїй темній уніформі, щоб виконувати належні обов’язки, як-от виловлювати з річок трупи. Їхні дирижаблі й капсули кружляли й дзуміли над містом з нікому не відомою метою. До їхніх веж було не підступатися.
Варта, що складалася з військової оборони Нового Кробузона та внутрішніх наглядових агентів, надворі показувалися тільки в уніформі — сумнозвісних масках, в темній броні, з щитами й кремінними рушницями, коли треба було патрулювати якісь важливі локації чи у неспокійний час. Вони відкрито носили свої кольори під час Піратських Воєн та заколотів Сакрамунді, коли міському спокою загрожували внутрішні чи зовнішні вороги.
У щоденній роботі вони покладалися на власну репутацію, а також широку мережу донощиків (винагорода за інформацію була вельми щедрою) та офіцерів у цивільному. Чоловік, що попиває собі кассіс у кафе, старенька, обвішана клунками, чи службовець з накрохмаленим комірцем і лискучими черевиками могли зненацька витягти з невидимих складок одягу каптур і хутко накинути на себе, а відтак, дістаючи зі схованої під одягом кобури дебелу кременівку, йти в саму гущу злочинного світу. Коли кишеньковий злодій тікав від ошелешеної жертви, який-небудь здоровань з пишними вусами (певне що накладними, як почнуть згадувати всі уже потім, і як раніше не здогадалися?) брав того за барки й щезав із ним у натовпі чи у вартовій вежі.
Опісля жоден свідок не міг сказати точно, як виглядали ті агенти у цивільному вбранні. І ніхто й ніколи не бачив того службовця чи дебелого дядька, чи будь-кого з них у тій частині міста.
Порядок тримався на всеохопному страхові.
Була четверта ранку, коли проститутку та її клієнта знайшли в Борсуковій Драговині. Двоє чоловіків ішли темною вуличкою, запхнувши руки в кишені та безтурботно задерши голови, і раптом стали, побачивши зіжмакані тіні у тьмяному світлі газового ліхтаря. Їхня поведінка різко змінилася. Чоловіки роззирнулися й припустили до провулка.