Вони знайшли очманілу пару. Ті лежали навхрест, очі скляні й пусті, уривчасте дихання пахло підгнилими лимонами. Штани й труси чоловіка були спущені донизу, відкриваючи зморщений член. Одяг жінки — спідниця з потайним прорізом, що їх часто носять проститутки, аби швидше закінчити свою роботу, — лишився цілим. Коли новоприбулі не змогли їх розштовхати, один чоловік залишився з німими тілами, а другий щез у темряві. Обидва накинули на голови каптури.
Перегодя під’їхав чорний екіпаж, який тягнули два велетенські Пороблені з рогами й іклами, що зблискували слиною. Невелика група варти у формі скочила на землю й мовчки затягла сонні тіла у пітьму кеба, який зірвався й помчав до Штиря, що височів над усім містом.
Ті два чоловіки зосталися. Вони почекали, доки екіпаж щезне з виду по мощених вулицях плутаного кварталу. Потім обережно роззирнулися, окинули оком підсліпувате бликання з-поза будинків, подзьобаних стін і тонконогих дерев у фруктових садах. Задоволені, що залишилися непоміченими, вони зняли каптури й запхали руки назад у кишені. Вони раптово перетекли в інші ролі: безтурботно сміялися й люб’язно балакали, продовжуючи нести свою непомітну нічну варту.
У катакомбах під Штирем знайдену парочку намагалися збудити стусанами, ляпасами, криками й умовляннями. Рано-вранці їх оглянув вартовий науковець і нашкрябав попередній рапорт.
Усі розгублено чухмарили потилиці.
Рапорт разом з інформацією про інші незвичайні чи серйозні злочини послали вгору, на передостанній поверх Штиря. Звіти хутко направлялися уздовж крученого коридору без вікон до кабінету міністра внутрішніх справ. Прибули вчасно, о пів на десяту.
О десятій дванадцять у печеристій станції вартових капсул, що займала весь горішній поверх Штиря, владно забамкала переговорна труба. Молодий черговий сержант стояв у іншому кінці кімнати й ремонтував надтріснуту фару капсули, що звисала, як і десятки інших, зі складного плетива повітряних колій, сплутаних-схрещених під високою стелею. Таке хитросплетіння колій дозволяло капсулам, не заважаючи одна одній, маневрувати на тій чи іншій із семи повітряних доріг, що радіально розбігалися крізь велетенські отвори, рівненько розподілені по всій зовнішній стіні. Рейки тяглися ген далі, над грандіозним ликом Нового Кробузона.
Звідти, де він стояв, сержант бачив, як повітряна рейка входить у вартову вежу в Шеці на милю на південний захід, а потім вигулькує над нею. Побачив також, як від вежі відділяється капсула і мчить над безладною громадою будинків, майже на рівні його очей, до Смоли, що текла звивисто на південь.
Він підвів очі, оскільки бемкання не вгавало, і, зрозумівши, яка труба вимагала уваги, лайнувся й кинувся через всю кімнату. Позаду хляпали поли хутряної одежі. На такій височині, у відкритій кімнаті, що слугувала гігантським вітряним тунелем, навіть улітку було холодно. Хлопець зірвав заглушку з мідної труби й гаркнув:
— Слухаю, міністре внутрішніх справ!
Пролунав ледь чутний, спотворений подорожжю крученим металом голос.
— Приготуй мою капсулу негайно. Я їду на Страк.
Двері до палати Лемквіста, кабінету мера в Парламенті, були велетенські й обшиті стрічками заліза. Перед ними завжди чатували двійко вартових, та в одній з переваг тирлування у коридорах влади їм було відмовлено — ані чутки, ні таємниці, ні жоден звук не сягав їхніх вух крізь масивні двері.
Сам кабінет за вигадливо оздобленим входом був надзвичайно високим, обшитим темним деревом такої якості, що воно здавалося чорним. Кімнату оперізували портрети колишніх мерів. Майже неозоре вікно виходило на Вокзал на вулиці Відчаю і Штир, різноманітні переговорні труби, обчислювальні машини й телескопічні перископи заповнювали усі закапелки кімнати, перебуваючи у найдивніших положеннях, від чого мали загрозливий вигляд.
Бентам Радґаттер владно сидів за столом. Хто б не бачив його в цій кімнаті, — жоден не міг заперечити впевненість у безмежній владі, що його оточувала. Він був тут центром тяжіння. Знав це беззаперечно, знали це і відвідувачі. Високий зріст і міцна статура, без сумніву, підсилювали враження, однак було щось іще.
Навпроти сидів Монтджон Рятуй, його вічно закутаний у товстий шарф візир. Нахилившись уперед, він тицяв у документ, який вони обговорювали.
— Два дні, — промовив Рятуй дивним, рипливим голосом, не схожим на його звичне просторікування.
— І що? — відповів Радґаттер, пестячи бездоганну козлину борідку.
— Наростає хвиля страйків. Наразі, як вам відомо, через них завантаження і розвантаження затримуються на п’ятдесят-сімдесят відсотків. У нас є дані, що за два дні страйкарі-водяники збираються паралізувати ріку. Працюватимуть усю ніч, почнуть зі споду і нагору. На схід від Ячмінного Мосту. Вони хочуть викопати у воді повітряну траншею на всю глибину ріки. Їм доведеться постійно підтримувати її, без упину виліплюючи й лагодячи стіни, аби ті не завалилися, однак у них достатньо народу, щоб працювати позмінно. Таку прірву жодне судно не подолає, пане мер. Вони повністю відріжуть Новий Кробузон від річкової торгівлі в обох напрямках.
Радґаттер зосереджено стулив губи.
— Цього не можна дозволити, — розважливо промовив він. — А що з людьми-докерами?
— Це друге питання, на яке я хотів звернути увагу, — продовжив Рятуй. — Ситуація тривожна. Схоже, їхня ворожість поступово стихає. Зате зростає меншість, готова приєднатися до водяників.
— О ні, ні, ні, — Радґаттер затряс головою, немов учитель, невдоволений зазвичай здібним учнем.
— І все ж. Наші агенти явно мають більше впливу в таборі людей, аніж ксеніїв, а більшість все ще негативно налаштовані або не певні щодо страйку, проте, вочевидь, між заколотниками і їхніми симпатиками відбуваються таємні наради, конспіративні зустрічі, як бажаєте.
Радґаттер розчепірив могутні пальці й втупився у візерунок деревини стола між ними.
— Хтось із наших є? — тихо спитав він.
Рятуй почав скубти пацьорки шарфа.
— Є один серед людей, — відповів той. — Досить складно лишатися непоміченим поміж водяників, ті ж бо у воді зазвичай не носять одягу.
Радґаттер кивнув. Чоловіки замислено вмовкли.
— Ми пробували діяти ізсередини, — врешті заговорив Радґаттер. — Це найсерйозніший страйк, що загрожував місту за всі... та певно за століття. І як би прикро мені не було, та, вочевидь, наука не йде без бука...
Рятуй поважно кивнув.
Одна з рурок на столі задеренчала. Мер підняв брови й відкрив заглушку.
— Давінія?
Голос — сама вкрадливість. Одним тільки словом він пояснив секретарці, що здивований її втручанням попри його наказ не турбувати, однак його довіра настільки велика, що він певний: була серйозна причина для непослуху, яку їй слід викласти негайно.
Безбарвне відлуння голосу в трубці вигавкувало коротенькі обрубки фраз.
— Добре! — м’яко відповів мер. — Звісно, звісно. — Він поклав заглушку на місце й глянув на Рятуя. — Як вчасно. Це міністр внутрішніх справ.
Масивні двері на мить прочинилися й впустили міністра внутрішніх справ. Жінка коротко кивнула.
— Елізо, — промовив Радґаттер. — Будь ласка, проходь. — І показав рукою в бік стільця поряд із Рятуєм.
Еліза Стем-Фульхер підійшла до столу. Вік жінки було годі визначити. Гладеньке, з вольовими рисами обличчя підказувало, що їй близько тридцяти. Волосся, однак, було геть сиве, лиш випадкові темні пасма свідчили про те, що колись воно мало інший колір. На ній був темний цивільний брючний костюм, розумно підібраний за кольором і пошивом, підкреслюючи подібність до уніформи вартових. Вона неспішно потягувала довгасту глиняну люльку. З цибуха на півметровому мундштуці пахкав духмяний тютюновий дим.
— Пане мер. Помічнику мера. — Вона сіла й витягла з-під пахви папку. — Даруйте, що без попередження, мере Радґаттер, але я подумала, що вам слід побачити це негайно. І вам теж, Рятую. Рада, що ви тут. Скидається на те, що ми... на порозі кризи.