Стем-Фульхер і Рятуй мовчали. Вони подумали про крики, про зболений, маніакальний тон, який чули ззовні, ідіотську перекручену нісенітницю, що насміхалася над диявольською витонченістю посла.
Вони подумали, що це міг бути справдешній голос.
— Мені цікаво, чи не помилялися ми, коли вирішили, що в них інша психічна модель. Можливо, їх можна зрозуміти. Можливо, вони думають так само, як ми. А по-друге, пам’ятаючи про таку можливість і про те, що «луна» може нам сказати про демонічну свідомість, в кінці, коли я намагався домовитися, посол злякався... Ось чому він не захотів нам допомагати. Ось чому нам доведеться все розгрібати самим. Бо демони бояться того, на що ми полюємо.
Радґаттер зупинився і поглянув на колег. Всі троє дивилися одне на одного. На мить обличчя Стем-Фульхер скривилось, але вона швидко опанувала себе. Рятуй був непорушний, як статуя, лише гарячково перебирав пальцями шарф. Радґаттер кивнув, поки вони думали.
На мить запанувала тиша.
— Ну що ж... — бадьоро сказав Радґаттер, зчепивши руки, — лишається Ткач.
Розділ двадцять п’ятий
Того вечора, у відсирілі години після короткого дощу, який накрив місто брудною водою, розчахнулися двері Айзекового складу. Вулиця була порожньою. Все завмерло, і лиш нічне птаство та кажани коли-не-коли порушували тишу. Бликали газові ліхтарі.
Конструкт ривками покотив у глуху ніч. Його клапани й поршні були закутані в якесь ганчір’я, що приглушувало гуркотіння. Він хутко чимчикував уперед, ледь вписуючись у повороти, так швидко, наскільки це дозволяла стерта гума коліс.
Він торохтів глухими завулками повз хропіння безтямних одутлих п’янюг. Жовтяве світло гасових ріжків відбивалося на пошарпаній металевій шкурі.
Конструкт квапливо котив далі під повітряними коліями. Обсмикані клапті перистих хмар закривали випадкові повітряні судна. Конструкт, немов лозоходець у пошуках золота, кинувся до Смоли, що зиґзаґом звивалася на прадавніх каменях під містом.
Через багато годин після того, як прибиральник пробрався через Прямовисний міст до південної частини міста, коли темне небо вкрили перші плями світанку, він, похитуючись, повернувся до Борсукової Драговини. З часом він угадав вдало. Конструкт прийшов і замкнув двері за лічені хвилини до того, як Айзек повернувся зі свого відчайдушного нічного забігу в пошуках Девіда, Лін, Яґарека і Лемюеля Голуба, та і взагалі кого завгодно, хто міг би йому допомогти.
Лубламай лежав на нашвидкуруч склепаній лежанці. Зайшовши у склад, Айзек притьмом побіг до нерухомого друга, шепочучи щось заспокійливо-безпорадно. Лубламай не спав, але й не прокидався. Очі байдужо позирали вперед.
Незабаром і Девід квапливо забіг у лабораторію. Він примчав одразу після того, як навідався в одну зі своїх улюблених забігайлівок і знайшов поспіхом нашкрябану цидулу — одне з численних повідомлень, що їх Айзек залишив по всьому Новому Кробузону.
Він мовчки присів біля свого безмовного друга.
— Не можу повірити, що я тебе не зупинив, — безбарвно промовив колега.
— Заради сраного Джаббера, Девіде, думаєш мені дуже легко? Це ж я випустив цю довбану потвору...
— Обидва молодці, — відрубав Девід.
Запала мовчанка.
— Лікаря викликав?
— Найперше, що зробив. Форґіта, він живе через дорогу, я вже мав із ним справу. Я трохи причепурив Луба, обтер лице від тої гидоти... Форґіт не знав, що й думати. Притарабанив якісь інструменти, познімав бозна-скільки показників... А врешті — «біс його зна, що то таке». «Держіть у теплі, годуйте, а як не поможе, то в холоді й не давайте їсти...» Я можу попросити когось із хлопців з універу, щоб глянули на нього, але це, безнадійно...
— Що воно з ним зробило?
— Чимало, Девіде. Чимало. Питання на довбаний мільйон.
У розбите вікно постукали. Айзек з Девідом підвели очі й побачили Чая-Удвох. Той саме просунув свою негарну голову в раму.
— От бляха,— роздратовано буркнув Айзек. — Слухай, Чаю-Удвох, зараз не найкращий момент, розумієш? Давай пізніше перебалакаємо.
— Просто зазирнув, пане... — тихо промовив той голосом, дивно не схожим на його звичне верескливе кавкання. — Хотів побачить, як Лублубові ведеться.
— Що? — різко кинув Айзек, підводячись. — А тобі що?
Чай-Удвох знітився, злякано забелькотівши.
— Це не я, пане, я нічого не зділав... Прийшов глянути, як він тутечки після того, як те падло лайняче з’їло йому лице...
— Чаю-Удвох, ти був тут?
Вірм понуро кивнув і присунувсь ближче, гойдаючись посередині рами.
— Що сталося? Ми не сердимося, Чаю-Удвох, просто хочемо дізнатися, що ти бачив...
Вірм шморгнув носом і гірко похитав головою. Скривившись і відкопиливши губу, мов дитина, він вигорнув усе гамузом.
— Курвий син спускається вниз, ззаду крилюки шльопають, я аж очманів, зубиська клац-клац і... і... пазурі й здоровенський паскудний смердючий язик. А я... Пан Лублуб витріщився у дзеркало, повертається до тварюки лицем і... так і остовпів... і я бачив... а в голові бух... а як прочуняв, воно встромило язика прямо в... в... рота і отак сьорб-сьорб... я й чкурнув, не міг нічого зділать, клянуся... Страшно мені...
Чай-Удвох заплакав, мов дитя, розмазуючи по лицю шмарклі й сльози.
Коли приїхав Лемюель Голуб, вірм досі схлипував. Ні вмовляння, ні погрози разом із піддобрюванням не могли його заспокоїти. Урешті він заснув, закутавшись у вивацькану в шмарклі ковдру, геть як виснажене людське дитя.
— Я прийшов тихцем. А з твого повідомлення видно, що справа серйозна і я не за просто так заскочу до твоєї хати. — Лемюель глянув на Айзека допитливо.
— Ну тебе в сраку, клятий спекулянте, — вибухнув Айзек. — Оце і все, що тебе турбує? Ти своє отримаєш, не переживай. Так краще? А тепер слухай... на декого напало дещо, що вилупилося з однієї з лялечок, яку ти мені дістав, і нам слід зупинити його, доки воно не дісталося до ще когось, а тому треба більше про це знати. Найперше, слід негайно винюхати, звідки воно взагалі взялося. Ти зі мною, приятелю?
Лемюеля аніскільки не сколихнув Айзеків спалах.
— Ти мені не дорікай... — почав було він, та Айзек перебив, роздратовано тиркнувши.
— Та ніхто тобі не дорікає, ідіоте! Геть навпаки. Я про те, що ти занадто добрий бізнесмен, щоб не вести облік. Ми ж обидва знаємо, що все проходить через тебе... Тому треба, щоб ти дізнався ім’я того, в кого найперш з’явилася здорова товста гусінь. Така дебела, чудернацької барви. Було таке?
— Щось ніби пригадую.
— От і чудово. — Айзек трохи заспокоївся. Провів долонею по обличчю й тяжко зітхнув. — Лемюелю, треба твоя поміч, — просто сказав він. — Я ж платитиму... Прошу, поможи.
Він розплющив очі й подивився на Лемюеля.
— Може, паскуда вже й подохла. Може, вона одноденка. Може, Луб прокинеться завтра радий та веселий. Але, може, й ні. Тож я хочу знати таке. Перше: — він загнув товстенького пальця, — як витягти Лубламая з цього; друге: що це за тварюка, оскільки єдиний опис, який маємо, дещо ненадійний. — І глипнув на вірма, який саме спав собі в куточку. — І третє: як знайти вилупка.
Лемюель дивився на нього незворушно. Повільно, демонстративно витяг з кишені табакерку й зробив понюшку. Кулаки Айзека стискалися й розтискалися.
— Гаразд, — тихо промовив Лемюель, поклавши назад в кишеню інкрустовану коробочку, й повільно кивнув. — Побачимо, чим я зможу зарадити. Я буду на зв’язку. Але я не благодійник, Айзеку. Я бізнесмен, а ти — замовник. І я за це щось візьму. Виставлю тобі потім рахунок, добре?
Айзек безсило кивнув. У голосі Лемюеля не було ні злоби, ні ворожості чи жовчі. Він просто озвучив справжні причини свого доброчинства. Айзек знав: якби хтось заплатив більшу суму, щоб зберегти інформацію про постачальника личинки в таємниці, Лемюель згодився б.