— Пане мер.
Еліза Стем-Фульхер, хитаючись, зайшла в палату Лемквіст. Радґаттер кинув питальний погляд. Вона гепнула перед ним тоненьку газету.
— У нас є зачіпка.
Прокинувшись, Чай-Удвох полетів геть після того, як Девід з Айзеком заспокоїли його, що ніхто не вважає його винним. Надвечір тяжкий брунатний спокій ліг на склад на Веслярському шляху.
Девід проштовхував по ложечці густого фруктового пюре Лубламаєві в рот і пальцями масажував горло друга, щоб їжа пройшла далі. Айзек апатично походжав з кута в куток. Він сподівався, що Лін вернеться додому, знайде записку, котру пришпилив до її дверей учора ввечері, і прийде до нього. Якби не його почерк, думав він собі, вона, певно, подумала б, що то якийсь жарт. Щоб Айзек та запросив її до своєї хати-лабораторії? Нечувано. Йому необхідно було побачитися з нею, та їхати не ризикнув — боявся пропустити якусь життєво важливу зміну в стані Лубламая чи негайні новини.
Розчахнулися двері. Айзек з Девідом різко підвели голови.
Перед ними стояв Яґарек.
Айзек остовпів. Уперше Яґарек явився, коли Девід (і Лубламай, звісно, але його насилу можна було враховувати) був у кімнаті. Девід витріщився на ґаруду й на брудне рам’я, котрим той прикривав несправжні крила.
— Яґу, старий, — вичавив Айзек. — Проходь, знайомся — це Девід... У нас тут невеличка катастрофа... — Він важко поплівся до дверей.
Яґарек стояв на порозі, чекав, доки Айзек підійде достатньо близько, щоб почути його шепіт, схожий на здушений пташиний клекіт.
— Я би не прийшов, Ґрімнебуліне. Я не бажаю, щоб мене бачили...
Айзекові вривався терпець. Він уже було відкрив рота відповісти, та Яґарек продовжив.
— Я чув... чув дещо. Я відчув... покров скорботи над цим домом. Ні ти, ні твої друзі не виходили звідси весь день.
В Айзека вихопився короткий смішок.
— Так ти вичікував? Доки все не стихне, щоб нічого не загрожувало дорогоцінній анонімності... — Він напружився, спробував заспокоїтися. — Слухай, у нас тут реальна біда, і я не маю ні часу, ні бажання... ходити навколо тебе навшпиньки. Боюся, наш проект доведеться призупинити до пори...
Яґарек втягнув повітря й слабко викрикнув.
— Ти не можеш, — хрипко промовив він. — Ти не можеш мене залишити...
— Дідько! — Айзек сіпнув Яґарека за руку й потяг до дверей. — Дивись!
Він покрокував до лежанки, де уривчасто дихав, пускав слину і витріщався в стелю Лубламай, і штовхнув Яґарека поперед себе. Стусан був сильний, але не грубий. Ґаруди — міцні й жилаві, сильніші, аніж виглядають, але зі своїми порожнистими кістками й тонкою плоттю не могли зрівнятися з дебелим чоловіком. Та не тому Айзек стримував себе. Атмосфера між ними була дражлива, проте не отруйна. Учений відчував, що Яґарекові й самому хотілося побачити причину раптової напруженості, навіть якщо доведеться поступитися своїм зароком не показуватися будь-кому на очі.
Айзек показав на Лубламая. Девід позирав на ґаруду. Яґарек не звертав на нього уваги.
— Ця блядська гусінь, що я тобі показував, — промовив Айзек, — перетворилася на паскудь, яка зробила таке з моїм другом. Бачив колись щось подібне?
Яґарек повільно похитав головою.
— Тому бач, — тяжко промовив Айзек, — боюся, доки я не зрозумію, що в ім’я Джабберової сраки я випустив ширяти в місті, доки не приведу Лубламая до тями, боюся, що проблеми лету й кризової машини, якими б хвилюючими вони не були, турбуватимуть мене менш за все.
— Усі дізнаються про мою ганьбу, — прошипів Яґарек.
— Девід і так знає про твою так звану ганьбу, Яґу! — гаркнув Айзек. — І не дивись на мене так, я так працюю, він мій колега, завдяки йому я взагалі зробив хоч якийсь сраний крок уперед у твоїй справі...
Девід уважно подивився на Айзека.
— Що? — крикнув він. — Кризова машина?
Айзек роздратовано гойднув головою, ніби відганяючи настирливу муху.
— Так, маю деякі успіхи в кризовій фізиці. Пізніше розповім.
Девід повільно кивнув, погоджуючись, що зараз не час для обговорень, але витріщені очі видавали крайній подив. «І все?» — промовляли вони.
Яґарек нервово посмикувався від хвилі приниження, що накочувала всім тілом.
— Я... мені потрібна твоя допомога... — почав він.
— Так, як і Лубламаєві онде! — крикнув Айзек. — І боюся, це все ж нагальніше... — Гнів ущух і він продовжив уже м’якше. — Я не кидаю тебе, Яґу. І не збирався. Та річ у тім, що не зможу займатися цим зараз.
Айзек на хвильку замислився.
— Якщо хочеш закінчити з цим якнайшвидше, то міг би допомогти... Просто не щезай. Будь тут і поможи нам. Так ми швидше зможемо вернутися до твоєї проблеми.
Девід скоса глипнув на Айзека. Тепер його очі промовляли: «Ти розумієш, що чиниш?»
— Можеш тут їсти, спати... Девіду все одно, він тут навіть не живе. Як ми щось почуємо, то могли б якось і тебе залучити. Ти справді можеш допомогти, Яґареку. Це стало б до біса в пригоді. Чим хутчіш ми знайдемо вихід, тим швидше повернемося до твоєї проблеми. Ти розумієш?
Яґарек підкорився. Минуло кілька хвилин, перш ніж він заговорив. Ґаруда спромігся кивнути й коротко підтвердити, що він залишиться. Певне що він міг думати тільки про дослідження польоту. Айзек був украй роздратований, але незлобливий. Безжальна кара, що наздогнала ґаруду, лежала в того на душі свинцевими ланцюгами. Для його егоїзму це була конкретна причина.
Девід, знесилений і нещасний, заснув у своєму кріслі. Айзек квоктав над Лубламаєм. Той ледве перетравив їжу, й довелося прибирати з-під нього лайно.
Айзек зібгав у купу брудний одяг та шпурнув його в один із складських бойлерів. Він подумав про Лін. Він надіявся, що вона скоро прийде до нього.
Й усвідомив, що марніє без неї.
Розділ двадцять шостий
У ночі щось відбувалося.
Уранці, в години перед світанком і вже тоді, коли сонце піднімалося, знайшли нові безтямні тіла. Цього разу їх було п’ятеро. Двоє безпритульних, які ховалися під мостами у Великому Кільці. Пекар, який ішов додому з роботи в Ближніх Стоках. Лікар з Пагорба Водуа. Шкіперка баржі неподалік від Воронової Брами. Розсип нападів, що спотворили місто, без будь-якої системи. Північ, схід, захід, південь. Безпечних районів не було.
Лін погано спала. Її зворушила записка Айзека та думка про те, що він поїхав на інший кінець міста, просто щоб почепити їй на двері клаптик паперу, — але водночас вона непокоїлась. Короткий абзац, який він написав, віддавав істерикою, а просити її прийти до лабораторії було настільки на нього несхоже, що Лін злякалася.
І все ж вона прийшла би негайно, якби не повернулась до Драглистої Діри пізно — запізно для подорожі. Не через роботу. Напередодні вранці вона прокинулась і знайшла під дверима коротку записку.
«Внаслідок термінових справ необхідно відкласти нашу співпрацю до отримання подальших вказівок. З Вами зв’яжуться, коли стане можливим відновлення роботи.
П.»
Лін засунула стисле повідомлення в кишеню й поїхала до Кінкена. Вона продовжувала своє меланхолійне споглядання. А тоді, допитливо-зачудовано, неначе спостерігаючи спектакль про власне життя й дивуючись від того, як воно склалося, пройшла на північний захід від Кінкена до Ліньфорда і сіла на поїзд. Вона проїхала дві зупинки на північ від Стічної лінії, і її поглинуло величезне просмолене черево Вокзалу на вулиці Відчаю. Там, серед метушні й шипучої пари величезного центрального з’їзду, де всі п’ять ліній сходилися, мов величезна залізно-дерев’яна зірка, вона пересіла на Ліву лінію.
Їй довелося п’ять хвилин чекати, поки в западині посередині станції розігрівали паротяг. Вдосталь часу, щоб недовірливо на себе подивитися, запитати себе, що ж, в ім’я Дивовижної Матінки Роду, вона робить. А можливо, і в ім’я інших богів.
Але вона не відповіла — просто сиділа, поки поїзд чекав, а тоді повільно рушив, ритмічно заторохкотів, прискорюючись та вислизаючи із однієї з пор станції. Він повернув на північ від Штиря, під двома парами підвісних колій, що нависали над варварським цирком Каднебара. Багатство і велич Крука — галерея Сеннед, Будинок Фуксії, Парк Гаргуйль — спотворювало убозтво. Лін дивилась на купи паруючого сміття, де Крук переходив в Обід, побачила, як широкі вулиці й поштукатурені будинки цього заможного району обережно оминали сховані напіврозвалені будівлі, що — вона знала — кишіли пацюками.