Багачі полишили свої будинки. Мале Кільце швидко вироджувалося. Стало шумнішим. Гротескно лущилася фарба й штукатурка, населення Нового Кробузона зростало й селилося у величних будинках. Розбивалися на друзки шибки, ставилися абияк нові, розбивалися знову. З’явилися продовольчі крамниці, пекарні й теслярні, й Мале Кільце стало добровільною жертвою неминучого розповзання спонтанної архітектури. Стіни, долівки й стелі переглядали й перероблювали наново. Для порожніх будівель знаходилися все нові й винахідливіші способи застосування.
Дерхан Сумолок квапливо простувала до цього згустку сплюндрованої, розбазареної розкоші. Міцно стискала під пахвою сумку. Обличчя — скам’яніле, нещасне.
Вона піднялася вгору на міст Півнячий Гребінь, одну із найстаріших міських споруд. Міст був вузький і де-не-де мощений; поруч, прямо на каміннях стояли будиночки. З мосту ріка була майже непомітною. З обох боків виднілися лише присадкуваті, кострубаті контури тисячолітніх будинків, чиї мармурові фасади полущилися вже невідь коли. Низки випраної білизни тяглися на мотузках через увесь міст. Пронизливі виляски розмов і сварок відбивалися то тут, то там.
Уже в Малому Кільці Дерхан пришвидшила крок під лінією Зюйд і припустила на північ. Річка позаду вигиналася, заломлюючись перед нею у велетенську зміїсту «S», а далі вирівнювала траєкторію і текла на схід та вниз до Іржі.
Там, де Мале Кільце непомітно переходило в Борсукову Драговину, будиночки були менші, вулички — вужчі і ще більш хитромудро заплутані. Старі попліснявілі будинки над ними повільно занепадали, похилі дахи нависали, мов каптур над вузькими плечиками. На фасадах та у внутрішніх двориках, де дерева й кущі зачахли від бруду, тріпотіли оголошення-реклами скарабомантії, механічного читання й чаротерапії. Тут найбідніші чи найнепокірніші із підпільних хеміків і тавматургів Борсукової Драговини боролися за місце з брехунами й шахраями.
Дерхан огляділась і покрокувала в бік Стаєнь Св. Гнідого. Вузенький прохід закінчувався розваленою стіною. Праворуч від Дерхан вищився іржавого кольору будинок, про який говорилося в цидулі. Вона ступила на поріг порожнього дверного прорізу та почала пробиратися крізь будівельне сміття через коротенький неосвітлений коридор, що буквально скрапував вологою. У кінці жінка побачила фіранку, яку їй сказали шукати, — друзки скла, нанизані на дроти, легенько погойдувалися.
Вона зібралася з духом й обережно відвела намистини битого скла, не поранившись. Зайшла у невеличку вітальню.
Обидва вікна в кімнаті були позапинані: товста матерія зібгалася в брижі й кидала на кімнату важкі тіні. Меблів було зовсім мало, такого ж коричневого відтінку, як і світло, що пропускала фіранка. За низьким столиком, з абсурдною граційністю присьорбуючи чай, ніжилася в розкішному, та вже пошарпаному кріслі повнява пишноволоса жінка.
Вона мовчки оглянула Дерхан.
— Чим можу допомогти? — спокійно запитала вона зі звичним роздратуванням у голосі.
— Ви комунікатриса? — відповіла Дерхан.
— Умма Бальсум. — Жінка гойднула головою. — Ви до мене у справі?
Дерхан покрокувала через усю кімнату й нервово застигла біля продавленого дивана, доки Умма Бальсум не показала жестом сісти. Дерхан різко опустилася на софу й почала копирсатися в сумці.
— Мені треба... поговорити з Бенджаміном Флексом.
Голос звучав напружено. Жінка говорила уривчастими фазами. Потім витягла торбинку з речами, що вона їх знайшла на місці бойні.
Напередодні увечері, коли звістка про розгін докерів-страйкарів вартовими прокотилася над Новим Кробузоном, Дерхан вирушила до Псячої Твані. За звісткою потяглися чутки. Одна стосувалася нападу на підпільну редакцію газети в Псячій Твані.
Коли Дерхан, як завжди замаскована, з’явилася на сирих вулицях південно-східної частини міста, вже сіріло. Дощило. Теплі товсті краплини лускались, як гнилі ягоди, об бруківку провулка. Вхід був завалений, тому Дерхан пролізла крізь низькі дверцята, через які підвішували м’ясо і тварин. Вона чіплялася за слизьке каміння, звисаючи над козирком різниці, загидженим послідом і засхлою кров’ю тисяч нажаханих тварин, і зістрибнула за кілька метрів у криваву темряву безлюдного склепу.
Вона переповзла через поламаний конвеєр, налетіла на кілька гаків для туш, що ними була всипана вся підлога. Кривава сльота, на якій жінка посковзнулася, була холодна й липка.
Дерхан пробиралася крізь громаддя вирваної зі стін цегли, по зруйнованих сходах угору до Бенової кімнати, епіцентру нищівного урагану. Її шлях встеляли уламки розпанаханого друкарського приладдя й закіптюжені обривки матерії та паперу.
Кімнатка була завалена мотлохом. Відколоте шмаття штукатурки розчавило ліжко. Стіна між Беновою спальнею та захованим друкарським верстатом була вщент розвалена. Крізь розбитий люк на роздроблений скелет верстата мрячив задушливий літній дощик.
Дерхан скам’яніла на обличчі. Вона завзято нишпорила і знайшла дрібні уривки інформації, хоч якісь докази того, що донедавна тут жив чоловік. І тепер вона принесла їх із собою та виклала на стіл перед Уммою Бальсум.
Дерхан відкопала бритву з дрібними щетинками й кров’ю на іржавому лезі. Розірвані рештки штанів. Клапоть паперу, забарвлений його кров’ю, — вона потерла його об червону пляму на стіні. Два останніх випуски «Безтямного бродяги», висмикнуті з-під розваленого ліжка.
Умма Бальсум спостерігала за тим, як жінка викладала свою вбогу колекцію.
— Де він? — запитала вона.
— Гадаю... Гадаю, що в Штирі, — відповіла Дерхан.
— Тоді з вас ще нобль згори, — буркнула Умма. — Не люблю тягатись із законом. Розказуйте, що тут у вас.
Дерхан показала кожен предмет, що принесла. Умма Бальсум коротко кивала на кожен, але особливо зацікавилася лише випусками «ББ».
— Він писав для цього, так? — різко запитала вона, обмацуючи газети.
— Так.
Дерхан вирішила не говорити, що він видавав газету. Боялася порушити заборону називати імена, хоч і була певна в надійності комунікатрис. Існування Умми Бальсум більшою мірою залежало від встановлення зв’язку з людьми, що перебували під наглядом варти. Продавати своїх же клієнтів було би серйозним фінансовим прорахунком.
— Оце, — Дерхан тицьнула в центральну колонку із заголовком «Як ми гадаємо», — це він написав.
— Ага... — видихнула Умма. — Шкода, що не його рукою писано. Але теж згодиться. Ще щось цікаве є?
— У нього є тату. Угорі на лівому біцепсі. Отаке. — Дерхан витягла ескіз намальованого нею химерного якоря.
— Моряк?
Дерхан невесело всміхнулася.
— Викинули, й на палубу не ступив. Напився й облаяв капітана, татуювання й висохнути не встигло. — Вона згадала, як він розповідав цю історію.
— Добро, — промовила Умма Бальсум. — Дві марки — за спробу. П’ять — комісія, якщо вийде встановити контакт. Далі два стівери за кожну хвилину розмови. І ще нобль згори, якщо він у Штирі. Підходить?
Дерхан кивнула. Дорогувато, звісно, але з таким видом тавматургії не обійдешся кількома магічними пасами. Як слід натренувавшись, кожен зможеться на якесь незграбне чародійство, проте для потужного психічного зв’язку треба неабиякий вроджений талант і роки невтомного навчання. Попри все, Умма Бальсум була не меншим фахівцем, аніж старший поробник чи химерист. Дерхан намацала рукою сумочку.
— Плата опісля. Спершу подивимося, чи я зможу пробитися.
Жінка закасала рукав на лівій руці. Брижі відвислої шкіри легенько погойдувалися.
— Намалюйте мені тату якомога ближче до оригіналу.
Вона кивнула Дерхан на стілець у кутку кімнати, на якому лежала палітра з набором пензликів і кольорового чорнила.
Дерхан принесла все начиння ближче і почала робити замальовку на руці Умми Бальсум. Вона напружено згадувала, боячись переплутати кольори. На все про все пішло хвилин двадцять п’ять. Намальований якір був дещо яскравіший, ніж у Бенджаміна, почасти від якості чорнила, і, може, трохи коротший. Попри те, вона була певна: ті, хто бачили оригінал, упізнав би в її ескізі копію. Жінка відкинулася на спинку дивана, майже вдоволена результатом.