Вірми були нажахані. Розповідали історії про монстрів у небесах.
Вони сиділи навколо вогнищ на міських звалищах, гріючись, палили сміття й лупцювали дітей, щоб ті шанувалися. По черзі розказували про раптові пориви вітру в розбурханому небі й сполохи чогось страшного. Вони бачили кручені спіралями тіні в небесах. Відчували, як згори на них мжичить якась ядуча рідина.
Вірми щезали.
Спочатку це були лише історії. Попри страх, вірми діставали якусь насолоду від таких казочок. Однак незабаром в тих казках з’явилися реальні герої. Імена жертв ридма проголошувалися по всьому нічному місту, коли знаходили їхні обслинені мляві тіла. Арфамо, Косий, М’ятний і, що найгірш, Шельма, перший вірм на весь східний край міста. Він ніколи не програвав. Ніколи не відступав. Його знайшла дочка в чагарниках побіля іржавого газгольдера в Нейтральній Зелені. Голова моталася з боку в бік, слиз сочився з носа і з рота, у тьмяних вибалушених очах світилося не більше життя, аніж у вареному яйці.
На Плазі Статуй виявили мляві безживні тіла двох хепрійських матрон. На березі ріки в Морокраї сидів, розвалившись, водяник, відкопиливши широченну губу в ідіотській посмішці. Кількість безумних людей неухильно зростала до двозначного числа.
Старійшини Оранжереї не видавали інформації, чи був уражений хоч один какт.
«Сутичка» надрукувала у себе на другому розвороті статтю під назвою «Загадкова епідемія слабоумства».
Не тільки вірми бачили істот, яких не мало би тут бути. Перші двійко-трійко, потім більше й більше свідків істерично заявляли, що були поряд з тими, у кого викрали розум. Ті були ошелешені, як ніби у трансі, белькотали щось про чудовиськ, диявольських комах без очей, темні довгасті тіла, жаскі вигини кінцівок. Страшні випнуті зуби й гіпнотичні крила.
Район Крук розкинувся довкола Вокзалу на вулиці Відчаю складною плутаниною жвавих вулиць і глухих завулків. Головні артерії — вулиця ЛеТіссоф, Конкубецький шлях, бульвар Дос Ґеру — розбігалися в усі боки від Вокзалу та Плази Більсантум. Це були широкі велелюдні вулиці, сум’яття візків, кебів і пішоходів.
Щотижня посеред цієї галасливої штовханини відкривалися нові вишукані крамниці. Велетенські універмаги займали по три поверхи благородних в минулому будинків. Вітрини менших, але так само пристойних закладів рябіли усілякими новинками: гасовими лампами з вигадливо закрученої міді, арматурою, їжею, люксусовими табакерками, ексклюзивним одягом.
На менших відгалузках, що мов капіляри розповзалися від поважних вулиць, поряд із закритими клубами товпилися адвокатські контори, лікарські кабінети, актуарії, аптеки й благодійні товариства. Патриції в бездоганних костюмах походжали мощеними дорогами.
У глиб найтемніших закутків Крука вшнипилися острівці злиднів і старезної архітектури, на які обачливо не звертали уваги.
Розташоване на південному сході Слинне Вогнище згори розбивали навпіл підвісні колії, що з’єднували вартову вежу в Борсуковій Драговині з Вокзалом на вулиці Відчаю. Район був частиною тієї ж галасливої зони, що й Шек, клин невеличких крамничок і кам’яних будинків, де-не-де залатаних цеглою. Була в Слинному Вогнищі тіньова промисловість — Поробництво. Там, де район прилягав до ріки, підземні каральні фабрики вичавлювали зболені ридання й здушені крики. Та Слинне Вогнище, трясучись над своєю репутацією, успішно ігнорувало тіньову економіку й лише зрідка виказувало свою неприязнь.
Місцина була метушлива. Тут пролягала дорога паломників до Пальґолакійського храму на північній межі Борсукової Драговини. Століттями Слинне Вогнище слугувало притулком для інакодумних церков та релігійних течій. Їхні стіни трималися купи завдяки клею від тисяч зогнилих плакатів, що зазивали на теологічні дебати. Монахи й монахині химерних містичних сект хутко чимчикували вулицями, не підводячи очей. На розі вели балачку дервіші та ієрономи.
Між Слинним Вогнищем і Круком нахабно вклинилася найвідкритіша таємниця міста, його масна, ганебна пляма. У масштабах міста це був крихітний клаптик. Декілька вуличок, напхом напханих вузькими благенькими хатками, сполучалися між собою алейками і сходами, де затиснуті між високими й чудно оздобленими будівлями уламки тротуару слугували захисним лабіринтом.
Квартал борделів. Зона червоних ліхтарів.
Пізно ввечері Девід Серачін простував північною околицею Слинного Вогнища. Напевне, ішов додому в Ліньфорд: на захід, під Лінією Зюйд та її повітряними коліями, через Шек, повз дебелу вартову вежу до Ліньфордської Зелені. Маршрут довгий, однак цілком можливий.
Однак коли Девід пройшов під склепіннями вокзалу Слинний Базар, він, скориставшись темрявою, хутко озирнувся туди, звідки прийшов. Позаду метушилися перехожі. Стеження не було. Він мить повагався, а потім вигулькнув з-під залізничних колій, де саме свистів потяг і від гуркоту дрижали цегляні печери.
Девід повернув на північ, уздовж залізниці, до зовнішньої межі району повій.
Він запхав руки глибоко в кишені й похнюпив голову. Це була його ганьба. Чоловік повільно закипав: було гидко від самого себе.
На околицях району червоних ліхтарів пропонувався товар на традиційний смак. Там було чимало юних вуличних дівок, та проституток-самітниць, що юрмилися в інших куточках міста, тут не любили. Тут, під дахами шанованих закладів, потурали більш витонченим слабкостям. Незмінно вишукані будівлі цього кварталу, упереміж із крамничками для щоденних потреб, підсвічувалися газовими лампами, що палахкотіли під традиційно червоними світлофільтрами. У дверях декотрих молоді панянки у тісних корсажах ніжно-виклично манили перехожих. Вулиці тут не були такі людні, як решта міста, однак ніколи не стояли пусткою. Майже всі чоловіки походжали у вишуканому вбранні. Місцевий товар не призначався для голоти.
Декотрі йшли, зухвало задерши підборіддя. Більшість, як і Девід, скромно бродили одинаками.
Небо було тепле й брудне. Тьмяно мерехтіли зорі. У повітрі над дахами почувся шепіт і свист капсули, що саме шугнула повз. Як на жарт, прямо над центром розпусної вільготи простяглася вартова залізниця. Вельми рідко вартові робили набіги на розкішні розпусні будинки зони червоних ліхтарів. Та здебільшого, допоки вчасно платилися гроші, а насильство не виходило за стіни кімнат, у яких за нього заплатили, вартові не втручалися.
Струмені нічного повітря принесли із собою якесь тягуче, тривожне відчуття. Щось тяжче від просто неспокою.
У вікнах деяких будинків крізь тонкий серпанок сочилося м’яке світло. Жінки в білизні й тугих нічних сорочках безсоромно торкалися себе чи позирали на перехожих з-під кокетливо опущених повік. Вистачало тут і ксенійських борделів, де налиґаний молодняк радо вітав перехід від хлопчика до мужчини перетрахом із хепрі, водяницями, а чи й з екзотичнішими екземплярами. Від погляду на це Девід згадував про Айзека. І намагався про таке не думати.
Девід крокував далі й не зважав на жінок довкола. Він ішов у глиб району.
Чоловік завернув за ріг, будинки стали нижчі, миршаві. У вікнах виднілися далеко не тонкі натяки на природу пропонованого товару. Батоги. Наручники. Дівчинка років семи-восьми реве й утирає шмарклі в дитячій колисці.
Девід не зупинився і тут. Юрми рідішали, та Девід не йшов на самоті. Нічне повітря бриніло. Розмовами. Музикою. Сміхом. Криками болю, гавкотом, виттям тварин.
Майже в центрі цього лабіринту притулився тихенький закамарок. Девід ступив на брук завулка з легким тремом. У дверях закладів стояли понурі чолов’яги в дешевих костюмах і ретельно оглядали нещасних чоловічків, що переминалися на порозі.
Девід поволік ноги до дверей однієї з будівель. Міцний викидайло перепинив його, флегматично впершись рукою в груди відвідувача.
— Я від місіс Тольмек, — пробурмотів Девід.
Чоловік мовчки дав пройти.
Усередині світили лампи під брудно-коричневими абажурами. Від брунатного освітлення вестибюль здавався вкритим желейною плівкою. За столом сиділа похмура жіночка середніх років у тьмяно-бурій сукні під тон абажурам. Вона глянула на Девіда крізь півмісяці окулярів.
— Уперше в нашому закладі? — запитала. — Ви записувалися?