— Кімната номер сімнадцять на дев’яту вечора. Ім’я — Оррел, — відповів Девід.
Жінка ледь помітно вигнула брову й схилила голову подивитися в книгу перед собою.
— Зрозуміло. Ви, до речі... — глянувши на годинник, продовжила. — Ви прийшли на десять хвилин раніше, але можете підніматися. Знаєте, куди йти? Саллі очікує.
Вона зиркнула на нього та, страх і сором, по-змовницьки кліпнула й дозволила собі дурнувату масну посмішечку. Девіда занудило.
Він швидко повернувся в інший бік і припустив сходами.
Серце шалено вистрибувало, доки він піднімався і врешті ввійшов у довгий коридор на останньому поверсі. Він згадав, як уперше тут з’явився. У кінці коридору був номер сімнадцять.
Девід рушив до нього.
Він ненавидів цей поверх. Ненавидів пухирці одутлих шпалер, специфічні запахи з кімнат, тривожні звуки, що просочувалися крізь стіни. Більшість дверей, як годиться, стояли відчиненими. А в закритих номерах перебували клієнти.
Двері до сімнадцятого номера, звичайно, були зачинені. Єдиний виняток із правил.
Девід повільно ступав зашмульганим килимом. Перші двері, на щастя, виявилися зачиненими, тонка деревина не могла заглушити здушених уривчастих криків, скрип тугої шкіри, шиплячий, повний злоби голос. Девід відвернувсь і наткнувся поглядом на номер навпроти. Мимохіть окинув зором голе тіло в ліжку. Дівчинка не старша п’ятнадцяти підвела на Девіда очі. Вона стояла навкарачки... волохаті руки й ноги були... собачими лапами.
Очі чоловіка заворожено спостерігали за нею з хтивістю й жахом, поки він крокував повз. Вона ж незграбно, по-собачому плигнула на підлогу, важко повернулася на очевидно нових для неї чотирьох лапах і з надією подивилася на нього, випинаючи зад і розкішницю.
У Девіда раптом пересохли губи й посоловіли очі.
Найущипливіший сором пік його саме тут, у борделі з Поробленими-хвойдами.
У місті й без того вистачало Пороблених-проституток. Частіше за все це був єдиний спосіб для Пороблених (чоловіків та жінок) не вмерти з голоду. Однак тут, у районі червоних ліхтарів, дрібним грішкам потурали якнайстаранніше.
Більшість Пороблених-повій було покарано за злочини, не пов’язані з їхнім промислом. Зазвичай їхнє покарання було своєрідною перепоною для секс-роботи, що значно знижувало їхню вартість. Цей же район був для перебірливого знавця насолод. Тутешніх шльондр поробляли спеціально в рамках професії. Тіла ліпили у найнеймовірніші форми для найвідданіших гурманів спотвореної плоті. Батьки продавали дітей, а дорослих жінок і чоловіків до рук нелегальних поробників приводили борги. Подейкували, багатьох засуджували до того чи іншого виду тілесної ліпки, але ті, пройшовши каральні фабрики, потрапляли до сутенерів і мамок. Такий вигідний побічний бізнес підтримувався державними біотавматургами.
У цьому безкінечному коридорі час тягнувся, мов прогіркла патока. Кожні двері притягували погляд. Девід велів собі не дивитися, та очі не могли відірватися.
Усе побачене було схоже на якийсь сад жахіть. У кожному номері перебувала якась неповторна квітка з потворної плоті, суцвіття мук і тортур.
Девід крокував далі, повз голі тіла, вкриті грудьми, немов лускою, жахні крабоподібні тулуби з пишними дівочими ногами з обох боків, жінку, що дивилася на нього розумними очима над другою вульвою: за рот слугувала вертикальна щілина з вологими губами, відгомін ще однієї вагіни між її розчепірених ніг. Два хлопчики ошелешено обзирали масивні фалоси, якими обросли їхні маленькі тіла. А ще далі — багаторукий гермафродит.
В голові гуготіло. Від жаху Девід хилитався, мов підхмелений.
Сімнадцятий номер. Девід не повернув назад. Він уявив очі Пороблених позаду, як вони стежать за ним зі своєї тюрми з крові, кісток і сексу.
Постукав. За хвилину почулося, як всередині зняли ланцюжок. Девід зайшов, залишивши ганебний коридор і далі породжувати розпусту. Двері зачинилися.
На брудному ліжку сидів чоловік у костюмі й пригладжував краватку. Ще один, той, що відчинив і зачинив двері, став позад Девіда, схрестивши на грудях руки. Девід мимохідь глипнув на нього і зосередив увагу на тому, що сидів.
Чоловік указав на стілець біля ліжка, жестом звелівши поставити його перед собою.
Девід сів.
— Привіт, Саллі, — стиха промовив він.
— Серачін, — сказав чоловік.
Він був худий, середніх літ. Мав очі розважливої, розумної людини. Він виглядав дико, не на своєму місці у цій паршивій кімнаті, цьому паскудному будинку, однак обличчя його було спокійне. Тут, серед Пороблених-повій, чоловік почував себе так само затишно, як у парламентських коридорах.
— Ти хотів мене бачити, — продовжив чоловік. — Давненько вже ми не чули від тебе звісток, тож перевели тебе в розряд неактивних агентів.
— Ну... — непевно протягнув Девід, — не було про що звітувати. До цього дня.
Чоловік кивнув і чекав, доки Девід продовжить.
Девід нервово облизав губи. Раптом не зміг вимовити ні слова. Чоловік дивився на нього якось дивно, насуплено.
— Розцінки ті самі, ти ж знаєш, — мовив він. — Навіть дещо вищі.
— Та ні, Боже, я ж не про те... — Девід затнувся. — Я просто... давно не в ділі.
Чоловік знову кивнув.
«Дуже давно, — безпомічно билася думка. — Шість років минуло з того часу, як я затявся ніколи більше цього не робити. Виплутався. Ви знудилися від шантажування, а мені не треба було грошей...»
Того найпершого разу, п’ятнадцять років тому, вони зайшли в цю саму кімнату, де Девід до забуття вивергав себе в один із ротів страшнющої трупно-білої поробленої дівчини. Чоловік у костюмі показав йому їхню камеру. Вони сказали, що відішлють фото до газет, журналів і в його університет. Потім запропонували вибір. Платили вони добре.
Девід інформував. Нечасто, може, двічі на рік. А потім була довга пауза. Дотепер. Бо тепер йому було страшно.
Він глибоко втягнув повітря й почав:
— Щось серйозне твориться. Джаббере, не знаю, з чого й почати. Вам відомо про цю нову хворобу? Що з людей робить ідіотів? Так-от, я знаю, звідки вона взялася. Я ж бо думав, все саме собою вирішиться... думав, що ситуація під контролем. Але ж, чортів хвіст! Все дедалі гіршає, і гадаю, нам треба допомога. — Десь глибоко всередині якась крихітна частина його сплюнула з огиди на таке боягузтво й самообман, однак Девід вже лопотів далі. — Це все Айзек.
— Ден дер Ґрімнебулін? — запитав чоловік. — Сусід по лабораторії? Теоретик-ренегат. Підпільний науковець із розвинутою зарозумілістю. І що ж він? — Чоловік прохолодно всміхнувся.
— Таж слухайте. Його найняв... Коротше, його найняли досліджувати політ, і він поназбирав тьму летючих тварюк для досліджень. Пташки, комахи, аспіди, до фіга всього. І серед них була ця здоровенна гусінь. Вона була так захляла, наче ось-ось збиралася здихати, та потім Айзек, видно, дотумкав, як її оживити, бо та раптом почала рости. Таке одоробало вимахало. Десь... отаке. — Він широко розвів руки, показуючи приблизний розмір хробачка.
Чоловік навпроти пильно вдивлявся йому в лице, зчепивши докупи пальці.
— А потім воно, значить, перетворилося на лялечку, і нам було цікаво, що звідтіля вилізе. Одного дня ми прийшли додому, а Лубламай, інший наш сусід по складу, лежав там, в шмарклях і слині. І що б то за паскуда не була, що звідти вилупилася, вона з’їла йому мізки і... втекла. Вона тепер на волі.
Чоловік сіпнув головою, ствердно кивнувши. Це вже не було схоже на попередні недбалі кивки для годиться.
— І тобі спало на думку нас поінформувати.
— Та ні! Я й не думав... навіть тоді мені здавалося, що ми якось впораємося. Я був злий на Айзека, геть розгублений, але надіявся, що ми вистежимо цю сволоту і вилікуємо Луба. Одначе тварюк ставало все більше, а потім ці чутки про людей... без клепки... Та головне те, що ми дізналися, від кого вони Айзекові дісталися. Якийсь сраний клерк свиснув їх у департаменті Досліджень та розробок у Парламенту з-під носа. А я собі думаю: «Та ну нафіг, я з урядом не хочу заводитися». — Чоловік на ліжку кивнув на таку розумну думку. — А потім зміркував, що нам це не по зубах.