Девід замовк. Чоловік на ліжку відкрив було рота, та Девід його обірвав:
— Ні, слухайте ж бо! Це ще не все! Я ще чув про бунт у Келлтрі і знаю, що ви відлупцювали редактора «Безтямного бродяги».
Чоловік, машинально змахнувши уявну нитку з піджака, чекав. Ця історія не афішувалася, та потрощена бойня після рейду вартових не могла не породити чуток про набіг.
— Одна Айзекова приятелька — авторка статей у їхній газетці — якось вийшла на контакт із редактором — чесно, не знаю, як, тавматургія якась бісова чи що — і він їй сказав дві речі. Що слідчі, ваші тобто, думають: він знає щось, чого насправді не знає, і що вони допитують його про якусь статтю з «ББ» та джерело, котре, ймовірно, володіє інсайдерською інформацією. Зовуть Барбл. Це вона! У неї наш клерк свиснув гусінь!
Девід зробив паузу, почекав, доки викладене справить необхідне враження на співрозмовника, і продовжив:
— Усе сходиться, тож не розумію, що твориться. Я й не хочу. Я лише бачу, що ми... вставляємо вам палиці в колеса. Може, й збіг, але я не можу розібратися. Я не проти поганятися за чудовиськами, але не хочу ставати наперекір вартовим, таємній поліції, урядові та ще бозна-кому. Ви маєте розібратися з цим лайном.
Чоловік на ліжку хруснув пальцями. Девід згадав іще щось.
— Точно, слухайте! Я весь мозок зламав, намагаючись доперти, в чому діло... І я не знаю, чи правий, але, можливо, це якось пов’язано з кризовою енергією?
Чоловік дуже повільно похитав головою. На обличчі відбилося стримане нерозуміння.
— Продовжуй, — мовив він.
— Під час підготовки Айзек обмовився... кинув натяк, що він збудував робочу модель кризової машини... Ви уявляєте, що це може означати?
Обличчя Саллі напружилось, очі злегка розширилися.
— Через мене проходять усі звіти з Борсукової Драговини, — процідив він. — Я знаю, що це могло би означати... Але ж... це навряд... Чекай, це ж неможливо. Невже — правда?
Уперше за весь час чоловік виглядав схвильованим.
— Я не знаю, — безпорадно промовив Девід. — Але він тим не хвалився, просто мимохіть сказав. Я тільки знаю, що над цим він працював довбані роки...
Запала довга тиша. Агент на ліжку задумливо втупивсь у дальній куток кімнати. На обличчі пробігла ціла гамма емоцій. Він замислено глянув на Девіда.
— Звідкіля тобі це все відомо? — запитав урешті.
— Айз мені довіряє, — відповів Девід (і на цьому слові знову подумки скривився). — Спочатку ця жінка...
— Ім’я? — перебив чоловік.
Девід вагався.
— Дерхан Сумолок, — урешті промимрив він. — Тож ця Сумолок спершу не дуже хотіла говорити переді мною, проте Айзек за мене поручився. Він знає про мої погляди, разом бували на декількох демонстраціях... — (знову поморщився: «Які в тебе до біса погляди, довбаний зрадник»). — Просто зараз такий час... — несміло продовжив він, а відтак понуро замовк.
Чоловік нетерпляче махнув рукою розповідати далі. Його не цікавили Девідові муки сумління.
— Тоді Айзек запевнив її, що мені можна довіряти і щоб усе нам розповіла.
Знову тиша. Саллі чекав. Девід стенув плечима.
— Оті все, що я знаю, — прошепотів він.
Чоловік кивнув і встав.
— Добре, — сказав він. — Усе це... було дуже корисним. Нам, імовірно, доведеться запросити до себе твого друга Айзека. Не хвилюйся, — додав він із заспокійливою посмішкою. — Ми не зацікавлені в його ліквідації, обіцяю. Нам просто може знадобитися його допомога. Ти, вочевидь, маєш рацію. Справа серйозна, треба багато чого владнати, а в тебе, на відміну від нас, таких можливостей нема. А дер Ґрімнебулін нам поможе.
Тобі доведеться бути на зв’язку, — провадив куратор далі. — Отримаєш письмові вказівки. Їх необхідно виконати. Гадаю, не треба було на цьому наголошувати, правда ж? Ми подбаємо про те, що дер Ґрімнебулін не дізнається, звідки ми взяли інформацію. Скоріш за все, від нас декілька днів не буде нічого чути, не панікуй. Тепер це наша справа. А ти сиди тихо і постарайся зробити так, щоб дер Ґрімнебулін і далі займався тим, чим займався. Гаразд?
Девід понуро кивнув. Чекав, що ще скалить- Співрозмовник пильно на нього подивився.
— Це все, — підсумував він. — Можеш іти.
З винуватим вдячним поспіхом Девід встав і метнувся до дверей. Йому здавалося, ніби ішов крізь багно, і його заливав сором, як драглисте море. Більше за все він бажав вибігти з цієї кімнати, забути все, що сказав і зробив, та не думати про монети й записки, що йому пришлють, і думати тільки про дружбу з Айзеком і казати собі, що хотів, як краще.
Той другий чоловік відчинив для нього двері й випустив, тож Девід удячно пішов геть, ледь не підстрибом побігши коридором, аби швидше звідти забратися.
Та як би він не біг вулицями Слинного Вогнища, провина бігла за ним і засмоктувала, мов сипучий пісок.
Розділ тридцятий
Однієї ночі місто мирно спало — наскільки це було можливо.
Звичайно, спокій містян порушували тривіальні речі. Чоловіки й жінки билися і вмирали. Вулиці заляпувало кров’ю і блювотинням. Розбивалося скло. Над головою вешталися вартові. В Лихокраї на берег викинуло спотворене, безоке тіло чоловіка, який потім виявиться Бенджаміном Флексом.
Місто з важкістю проживало ніч, як робило вже століттями. Це був уривчастий сон, але іншого воно не знало.
Однак наступної ночі, коли Девід виконував своє таємне доручення в зоні червоних ліхтарів, щось змінилося. Нічний Новий Кробузон завжди являв собою какофонію різких ритмів і несподіваних жорстоких акордів. Але зазвучала нова нота. Напружений, притишений напівтон, від якого повітря ставало нудотним.
Тієї ночі напруга в повітрі розпорошилася, стала ледь помітною, вона проникла в думки містян і кинула тінь на їхні сонні обличчя. Проте настав день, і ніхто нічого не пам’ятав, хіба якусь мить неясної тривоги уві сні.
Але потім, коли постуденіло й тіні стали довшими, коли ніч повернулася з іншого краю світу, у місті запанувало щось нове й страхітливе.
По всіх усюдах, від Стяжного Пагорба на півночі до Баракгема на південь від річки, від напівзруйнованого передмістя в Лихокраї на сході й до примітивних промислових нетрів у Дзвонарі, люди металися й стогнали уві сні.
Першими під удар потрапили діти. Вони скрикували й впивалися нігтями в руки; їхні маленькі личка зморщувались у зболені гримаси; з них стікав, згущуючись, смердючий піт; вони жахливо метляли головами з боку в бік, але не прокидалися.
З плином ночі мана торкнулась і дорослих. У глибинах якихось інших, безпечних снів крізь захисні механізми мозку раптом прорвалися старі страхи й параної, неначе загарбницькі армії. На жертв насувалися потоки жахаючих образів, живі версії глибинних страхів й абсурдно моторошні банальності — привиди й гобліни, котрих вони ніколи не побачать у реальності та над якими посміються, прокинувшись.
Тих, кому пощастило уникнути цих мук, розбудили серед ночі стогони, крики чи схлипування коханих, що спали поруч. Іноді сни були про секс і щастя, але гарячкові, підсилені настільки, що їхня інтенсивність лякала. У цій химерній нічній пастці перемішалося добре з поганим і зрештою все стало поганим.
Місто хиталось і здригалося. Сни стали інфекцією, бацилою, що стрибала від одного сновидця до іншого. Вони навіть прокралися в голову тих, хто не спав. Нічні охоронці й вартові, екзотичні танцівники й нервові студенти, люди, що страждали на безсоння, — усі помітили, що втрачають хід думок, поринають у фантазії й роздуми — яскраві, на межі галюцинацій.
По всьому нічному місту пішли тріщини криків сонного страждання.
Новий Кробузон охопила епідемія, спалах, чума нічних жахів.
Літо згущувалось над Новим Кробузоном. Душило його. Нічне повітря було гаряче й густе, як видих. Високо вгорі, між містом і хмарами, стікали слиною великі крилаті створіння.
Вони розмахували своїми величезними крилами, пересовуючи з кожним порухом цілі маси повітря. Їхні складні придатки — схожі й на щупальця, і на ніжки комах, почленовані, хітинові, незліченні — тремтіли на льоту в гарячковому захопленні.