Істота стояла на ногах, подібних до мавпячих рук. Ще три пари стриміли з тулуба. Зараз вона стояла на двох, потім на чотирьох, потім на шести.
Нетля звелася дибки на парі нижніх ніг, і між них для рівноваги просунувся довгий гострий хвіст.
А ті велетенські, неправильної форми крила безперестанку вигиналися, міняли форму, щоб заповнити кімнату, кожне — таке ж непостійне, як олійна фарба на воді, кожне — бездоганне відображення іншого. Вони постійно рухалися, візерунки мінилися, переливчасто бликали, накочуючи сласною хвилею.
Чудовисько не мало очей, принаймні таких, які б люди могли розпізнати, лише дві глибокі западини, з котрих росли товсті, мов пухкі пальчики, вусики над низкою гігантських брил-зубів. Воно закинуло голову й розчахнуло свою неймовірну пащеку, а звідти викотився чіпкий слинявий язик.
Він сліпо потицявся у повітрі. Кінчик його вкривала тоненька павутинка альвеол. Вони нестримно пульсували, доки язик літав у повітрі, як здоровецький хобот.
— Воно хоче знайти мене! — заголосила Барбл і притьмом кинулася до дверей.
У ту ж секунду язик нетлі смикнувся в її напрямку. Створіння рухалося зашвидко, щоб хтось помітив. Звідкись вискочив жахний зубець і пройшов крізь голову пана Ікс, як крізь воду. Чоловік здригнувся, кров нестримно бризнула з розсіченого черепа, а нетля потягнулася чотирма кінцівками, підтягла його до себе і швиргонула через усю кімнату.
Він пролетів, мов комета, розбризкуючи в повітрі кров та уламки кісток. Помер, не долетівши.
Тіло пана Ікс гахнуло Барбл у спину, і та розпласталася на долівці. Чоловік важко упав на неї. Очі були розплющені.
Лемюель, Айзек та Дерхан прожогом кинулися на вихід.
Усі втрьох загорлали неструнким какофонічним хором.
Лемюель перескочив через Барбл, яка лежала горілиць, одчайдушно відпихаючи з себе масивну тушу пана Ікс. Вона перекотилася на спину й заволала про допомогу. Айзек з Дерхан одночасно кинулися до неї та потягли за руки. Увесь час жінка тримала очі міцно заплющеними.
Та коли вони зіпхнули-таки з неї тіло пана Ікс, а Лемюель загилив його так, аби відлетіло від дверей, міцне еластичне щупальце хльоснуло в повітрі й скрутилося навколо ніг Барбл. Та, відчувши це, несамовито заверещала.
Дерхан з Айзеком тягнули з усіх сил. Це тривало якусь мить, а потім глитай-нетля з принизливою легкістю вицупила Барбл з їхніх рук. Жінка з карколомною швидкістю пронеслася по підлозі, загрібаючи осколки й здираючи шкіру.
Вона знову закричала.
Лемюель насилу відчинив двері й притьмом гайнув униз, не озираючись. Айзек з Дерхан хутко встали й одночасно повернули голови, щоб подивитися в дзеркало.
Обидвоє нажахано зойкнули.
Барбл корчилася й кричала в чіпких обіймах глитай-нетлі. Кінцівки й складки шкіри ніжно пестили й обвивали жінку. Вона відчайдушно звивалася, та руки були скуті, брикалася, однак тварюка спеленала ноги.
Істота повільно схилила голову набік, ніби розглядаючи жертву цікавим голодним поглядом. Видавала тихе, хтиве мурмотання.
Остання пара кінцівок поповзла вгору й легенько торкнулася очей Барбл. А потім спробувала розплющити їх.
Барбл верещала, вила й волала про допомогу, та Айзек з Дерхан заклякли й не могли відвести погляду від дзеркала.
Божевільно тремтячими руками Дерхан вихопила з куртки вже зарядженого пістоля. Рішуче вдивляючись у дзеркало, вона завела його за плече. Рука тремтіла, доки вона відчайдушно намагалася прицілитися у такий абсолютно неможливий спосіб.
Айзек помітив, що вона робить, і сам потягся за револьвером. Він спустив гачок першим.
Гримнув постріл. Куля відбилася від морди тварюки й спокійно пролетіла над нею. Вона навіть не підвела голови. Барбл скрикнула й почала благати, до страшного красномовно, щоб вони її застрелили.
Дерхан стулила губи, намагаючись втримати дрож у руці.
Вистрілила. Нетля закружляла й затріпотіла крильми. Із роззявленої пащеки зазміїлося люте, здушене сичання, тихий лемент. Айзек помітив крихітний отвір у тонкому, як папір, лівому крилі.
Барбл закричала і затихла, відтак, усвідомивши, що все ще жива, заверещала знову.
Глитай-нетля повернулася до Дерхан. Дві батогоподібні кінцівки потягнулися через простір між ними і щосили шваркнули жінку по спині. Почувся жахливий хрускіт. Дерхан відкинуло крізь відчинені двері, від удару все повітря вилетіло з легень. Упавши, жінка застогнала від болю.
— Не озирайся! — закричав Айзек. — Біжи! Хутко! Я за тобою!
Він намагався не слухати благань Барбл. Часу перезарядити зброю не було.
Чоловік повільно крався до дверей, молячись, щоб істота й далі не звертала на нього уваги, і дивився, що за звір розквітав у дзеркальному відображенні.
Мозок відмовлявся сприймати побачене. Усе ніби вкривав легкий серпанок. Пізніше Айзек спробує осмислити картину, якщо вийде з цього будинку живим і добереться додому, до друзів, та зможе обдумати те, що побачив.
Одначе зараз він намагався ні про що не думати, побачивши, як нетля знову перевела увагу на жінку, котру тримала у своїх міцних лабетах. Істота тонкими, по-мавпячи чіпкими пальцями силкувалася розплющити їй очі. Барбл закричала, й від страху її знудило, а потім крики раптово стихли, коли жінка помітила мінливі візерунки на крилах нетлі. Айзек дивився, як повільно розгортаються в гіпнотичне полотно тужаві крила, як очі Барбл заворожено розширилися, всотуючи мінливі барви, як її тіло розслабилося, а нетля стікала слиною від нетерплячки. З роззявленої пащеки знову вистромився страховинний язик і зазміївся по мокрій від слини сорочці до обличчя жінки; очі тої все ще зачаровано стежили за неймовірною мішаниною кольорів крил. Шипастий кінчик язика легенько тицявся в лице, ніс, вуха і раптом з силою проник між зубів у рот (Айзека напнуло блювати, хоч він і намагався ні про що не думати). Чим далі просовувавсь язик, тим більше вибалушувалися очі бідолашної.
А потім Айзек побачив, як щось ворухнулося під шкірою на жінчиній голові, випинаючись і корчачись, немов вугор у намулі, а в очах блиснуло щось чуже. По її обличчю текли сльози, слиз і сукровиця, а язик істоти проліз у її мозок. За мить до того, як вискочити з кімнати, Айзек побачив, що очі нещасної поблякли, а тоді в них згасло життя. Тварюка стояла із роздутим черевом — вона випила жертву до дна.
Розділ тридцять другий
Лін була сама.
Вона сиділа в темряві на горищі, обпершись об стіну й розсунувши ноги, наче лялька. Вона дивилась, як рухається пил у теплому повітрі. На світ ще не благословлялося — було десь між другою і четвертою ранку.
Ніч тягнулася нескінченно й безжалісно. Лін чула — відчувала — вібрації в повітрі, тремтливі крики й завивання порушеного сну, від якого здригалося все місто навколо. У неї самої було важко в голові від передчуття чогось лихого, невидимої загрози.
Лін відхилилася назад і стомлено почухала голову-скарабея. Їй було страшно. Їй вистачало кмітливості, щоб зрозуміти, що щось було не так.
Вона прибула до пана Пістрявого кілька годин тому, напередодні ввечері. Як завжди, отримала вказівку йти на горище. Але коли вона зайшла у довгу, суху кімнату, там нікого, крім неї, не було.
Скульптура бовваніла в дальньому куті кімнати. По-дурному роззирнувшись, наче Пістрявий міг сховатися від очей в порожньому просторі, вона підійшла до своєї роботи, щоб її оглянути. З неясною тривогою подумала, що Пістрявий невдовзі може до неї приєднатися.
Вона погладила постать зі слини хепрі. Половину було зроблено. Численні ноги Пістрявого вона передала звивистими формами й гіперреальними кольорами. Скульптура закінчувалась десь у метрі над землею нерівними, рідкими хвилями. Можна було подумати, що це була свічка у вигляді Пістрявого в натуральну величину, що наполовину згоріла.
Лін чекала. Минула година. Вона спробувала підняти люк у підлозі й відкрити двері до проходу, але й те й інше замкнули. Вона потупала по люку й постукала у двері, голосно, довго, але ніхто не озвався.
«Це якась помилка, — сказала вона собі. — Пістрявий зайнятий, він скоро прийде, просто затримався». Однак таке звучало непереконливо. Пістрявий був профі. Професійний бізнесмен, злочинець, філософ і артист.