Затримка не була випадковістю. Це робилося навмисно.
Лін не знала, чому, але Пістрявий хотів, щоб вона так сиділа й нервувалася на самоті.
Лін сиділа годинами, поки її тривога не перетворилася на страх, а той — на нудьгу, а та — на терплячість, і вона малювала щось пальцем на запилюженій підлозі й відкривала сумку, знову й знову перелічуючи барвоягоди. Настала ніч, а вона все ще чекала.
Її терпіння знову перетворилося на страх.
«Навіщо він це робить? — подумала вона. — Чого він хоче?»
Це було не схоже на звичайну грайливість Пістрявого, його підколки, його небезпечну балакливість. Це було значно страшніше.
І нарешті, через багато годин після прибуття, вона почула звук.
Пістрявий був у кімнаті в супроводі свого прислужника-какта й кількох кремезних Пороблених-гладіаторів. Лін не знала, як вони увійшли. Ще кілька секунд тому вона була на самоті.
Вона стояла й чекала, стискаючи руки.
— Пані Лін. Дякую, що прийшли, — сказав Пістрявий зі свого нагромадження ротів.
Вона чекала.
— Пані Лін, — продовжив він. — Позавчора я мав прецікаву розмову з таким собі Щасливчиком Ґазідом. Підозрюю, ви вже давненько не бачили пана Ґазіда. Він працював на мене інкогніто. Що ж, як ви, переконаний, уже знаєте, по всьому місту зараз цілковита нестача сон-трути. Почастішали крадіжки зі зломом, розбійні напади. Люди у відчаї. Ціни божевільні. У місто просто не надходить нова сон-трута. А все це означає, що пан Ґазід, який зараз сидить на сон-труті, у невтішному стані. Він більше не може дозволити собі товар, навіть маючи службову знижку.
Так от, позавчора я почув, як він лається. У нього була ломка, і він проклинав усіх, кого бачив, але це було трохи інше. Знаєте, що він кричав у своїх муках? Дивовижно. Це було щось наче «Не треба було ту труту давати Айзеку!»
Какт поруч із паном Пістрявим розімкнув величезні руки і потер загрубілі пальці. Він потягнувся до своїх голих грудей і зі страхітливою неспішністю вколов палець одним із власних шипів, перевіряючи гостроту. Обличчя й не ворухнулось.
— Чи ж це не цікаво, пані Лін? — продовжив Пістрявий з нудотною безтурботністю. Він почав пересуватися до неї, як краб, на своїх незліченних ногах.
«Що це? Що це таке?» — думала Лін, поки він наближався. Їй ніде було сховатися.
— Отже, пані Лін, у мене вкрали деякі дуже цінні предмети. Якщо хочете, їх можна назвати маленькими фабриками. Тому й закінчилася сон-трута. І знаєте що? Мушу визнати, що я зайшов у глухий кут, думаючи, хто ж міг це зробити. Справді. Не було жодних зачіпок, — він спинився на мить, і його численні роти скривилися в посмішці. — Аж поки я не почув Ґазіда. Тоді все... стало... на свої... місця, — він випльовував кожне слово.
На якийсь безгучний сигнал візир-какт посунув до Лін, яка скривилася й спробувала вирватись, але було запізно. Він потягнувся до неї величезними м’ясистими кулаками й ухопив за руки, щоб не смикалась.
Ніжки Лін здригнулися, і вона видала різкий хемічний крик болю. Кактоїди зазвичай ретельно обрізали шипи на долонях, щоб легше було користуватися руками, але цей — ні. Кущики колючих органічних голок безжалісно впилися їй в руки.
Знерухомлену, її без зусиль кинули перед Пістрявим. Він люто подивився на скульпторку. Коли він знову заговорив, у голосі безпомильно вчувалась загроза.
— Ваш збочений коханець хотів мене розвести, пані Лін? Купує величезні партії моєї сон-трути, заводить, за словами Ґазіда, власних нетель, а тоді краде моїх! — останні слова він проревів, аж трусячись.
Лін ледве могла думати через біль в руках, але відчайдушно намагалась знаками показати на рівні пояса: «Ні, ні, ні, це не так, це не так...»
Пістрявий боляче ляснув її по руках.
— Навіть, блядь, не намагайся, жукоголова сучко, шльондра ти така, хвойда схрещена. Твій гівносос намагався мене витіснити з мого ж сраного ринку. Що ж, це дуже, дуже небезпечна гра.
Він трохи відійшов, спостерігаючи, як вона пручається.
— Змусимо Ґрімнебуліна відповісти за свою крадіжку. Думаєш, він прийде, якщо ми запропонуємо йому тебе?
Рукава сорочки Лін стали цупкі від крові. Вона знову намагалася заговорити жестами.
— У вас буде нагода пояснити свою позицію, пані Лін, — сказав Пістрявий знову спокійним голосом. — Можливо, ви — співучасниця злочину, можливо, уявлення не маєте, про що я говорю. Мушу сказати, вам дуже не пощастило. Я цього так не залишу, — він дивився, як вона у відчаї намагається сказати йому, пояснити, вирватись.
Руки їй відмовляли. Через какта німіло тіло. Перш ніж хепрі знепритомніла від болю, вона почула шепіт пана Пістрявого:
— Я не пробачаю.
Біля наукового факультету Новокробузонського університету на плацу юрмилися студенти. Багато з них були вдягнені в чорні мантії, як говорилося в правилах; кілька бунтівних душ кинули їх на руку на виході з будівлі. Серед цього напливу нерухомо стояли два чоловіки. Вони обперлись об дерево й ігнорували живицю, що липла до одягу. Повітря було тепле й вологе, а один з чоловіків недоладно вбрався у довге пальто й темного капелюха.
Вони довго стояли без жодного поруху. Закінчилось одне заняття, тоді ще одне. Чоловіки спостерігали, як приходять і йдуть дві партії студентів. Час від часу то один, то інший тер очі, масажував обличчя. А тоді вони поверталися до свого нібито безпричинного спостереження за головним входом.
Нарешті, коли пообідні тіні почали витягуватись, чоловіки зрушили з місця. З’явилася їхня мішень. Монтеґ’ю Вермішанк вийшов із будівлі й боязко втягнув носом повітря, наче знав, що треба ним насолодитися. Він почав знімати куртку, відтак передумав і знову натягнув її. Науковець попрямував до Ладміду.
Чоловіки вийшли з тіні дерева й пішли за жертвою.
День був насичений. Вермішанк пішов на північ, шукаючи кеб. Він опинився на дорозі Тенч, найбільш богемній магістралі Ладміду, де прогресивні науковці збирали натовпи шанувальників у кав’ярнях і книгарнях. Старі будівлі в Ладміді добре збереглися, їхні фасади відчистили й наново пофарбували. Вермішанк на них не зважав. Він уже роками ходив цією дорогою. Монтеґ’ю не помічав ані вулицю навколо себе, ні своїх переслідувачів.
З натовпу з’явився чотириколісний кеб, котрий тягнула якась двонога поскубана тварина з північної тундри. Вона пересувалася на загнутих назад ногах, як у пташки. Вермішанк підняв руку. Візник спробував скерувати до нього свій транспорт. Переслідувачі Вермішанка прискорились.
— Монті! — вигукнув кремезніший чоловік, вдаривши його по плечу.
Вермішанк сполохано повернувся.
— Айзеку, — запнувся він. Очі бігали, вишукували кеб, який усе ще під’їжджав.
— Як справи, друже? — заволав Айзек йому в ліве вухо, а в правому Вермішанк почув сичання іншого голосу.
— Те, що зараз тисне тобі в живіт, — ніж, і якщо ти хоч дихнеш не так, як я скажу, я випущу тобі кишки, як сраній рибині.
— Такий радий, що ми зустрілися! — весело проревів Айзек і махнув до кеба. Візник щось пробурмотів і під’їхав.
— Тільки спробуй втекти, я тебе нафіг заріжу, а якщо вирвешся з рук, отримаєш кулю в мізки, — з огидою продовжив голос.
— Заходь у гості, вип’ємо, — сказав Айзек. — Будь ласка, до Борсукової Драговини, пане візнику. Веслярський шлях, знаєте такий? Симпатична у вас тварюка, до речі, — Айзек не переривав гучний потік нісенітниць, поки залазив у закритий екіпаж.
Вермішанк, тремтячи й затинаючись, сів наступний, відчуваючи лезо ножа, котре його підганяло. Лемюель Голуб сів останнім, дивлячись прямо перед собою, та не забираючи ножа від боку Вермішанка.
Візник від’їхав від узбіччя. Трьох чоловіків у кебі огортали скрипи, брязкіт і невдоволене бекання тварини.
Айзек повернувся до Вермішанка, але тепер на обличчі не лишилось ані сліду перебільшених радощів.