Айзек дивився перед собою, але наче нічого не бачив, і Лемюель швидко заговорив:
— Ось що я тобі скажу: найкращий спосіб помститися негідникові — не дати йому заволодіти тими нетлями. Ти ж знаєш, Пістрявий їх не вб’є. Він їх залишить живими, щоб і далі виробляти сон-труту.
Айзек почав походжати кімнатою, вигукуючи щось то від невіри, то від люті, то від злості. Він підбіг до Лемюеля, почав незв’язно його благати, переконувати, що той помиляється. Лемюель не міг на це дивитися. Він заплющив очі й відповів, перекрикуючи лемент Айзека:
— Якщо ти до нього підеш, Айзе, це не поверне Лін. І тебе ми тоді теж не зможемо повернути.
Айзек затих. Якусь довгу, мовчазну мить він просто стояв. У нього трусилися руки. Він подивився на труп Щасливчика Ґазіда, на принишклу постать Яґарека в каптурі у кутку кімнати, на Дерхан, що стояла поблизу із залитими слізьми очима, на нервового Лемюеля.
Айзек гірко розплакався.
Айзек і Дерхан сиділи, обійнявшись, шморгаючи й схлипуючи.
Лемюель підійшов до смердючого трупа Ґазіда. Він став біля нього на коліна, затуливши лівою рукою собі рот і ніс. Правою він відірвав печать затвердлої крові, що склеїла Ґазідову куртку, та заходився порпатись у кишенях. Він шукав гроші або інформацію. Не було ні того, ні іншого.
Лемюель випрямився й роззирнувся. Він думав стратегічно, шукав будь-що, що могло знадобитися, — будь-яку зброю, прямі чи непрямі докази, цінні предмети.
Не було нічого. Кімната Лін стояла майже порожньою.
Через порушений сон у нього сильно боліла голова. Він відчував увесь тягар нічних тортур. Його власні марення сперечались і висиджувались у черепі, готові напасти, якби дозволив собі піддатися сну.
Зрештою він витратив увесь час, який міг собі дозволити. Що пізнішою ставала ніч, то більше він нервував. Лемюель повернувся до страждальців, що сиділи на ліжку, махнув рукою до Яґарека:
— Треба йти.
Розділ тридцять сьомий
Увесь наступний липкий від спеки день місто потерпало від навіяної духотою й жахіттями холери.
Злочинним світом потекли плітки. Казали, що Мамця Франсіна мертва. Три стріли. Якийсь лучник заробив у Пістрявого тисячу гіней.
Жодного слова не було чутно з Кінкена — лігва Солодашної Банди Мамці Франсіни. Без сумніву, почалася війна за розподіл сфер впливу серед злодійських угруповань.
Знаходили все більше й більше коматозних, безживних тіл. Поступово наростала паніка. Нічні жахіття не припинялися, і деякі газетярі пов’язували їх із позбавленими розуму містинами, котрих щодня не бракувало. Хтось сидів за столом перед розбитою шибою, хтось лежав на вулиці, виссаний насухо приблудою з неба. З облич не сходив гнилий цитрусовий дух.
Чума безумства була не надто розбірлива. Забирала цілих і Пороблених. Людей, хепрі, водяників та вірмів. Навіть міських ґаруд. Інших, рідкісніших істот, теж.
Молоде сонце, зійшовши над Курганом Святого Джаббера, освітило трау. Бідолаха лежав ницьма коло вкраденого й забутого кусня м’яса, його мертвотно-білі кінцівки обважніли й здавалися безживними, хоча неборака іще дихав. Певно, виліз із каналізації поживитися в опівнічному місті й потрапив до хижих лап.
У Східному Ґідді на вартових чекала ще химерніша сцена. В кущах, що оточували Ґіддську бібліотеку, знайшли два тіла. Одне належало молодій повії. Та була мертва, крізь сліди зубів на шиї з неї витекла вся кров. На ній, розпластавшись, лежало худорляве тіло відомого в Ґідді власника невеличкої й успішної ткацької фабрики. На його обличчі й підборідді запеклася її кров. Невидющі очі чоловіка дивилися на сонце. Він був живий, але повністю втратив глузд.
Хтось пустив чутку, що Ендрю Сент-Кадер — не той, ким здавався, та ще жахливішим було відкриття, що навіть вампір може стати жертвою мозкопивців. Місто заклякло у страхові. Ці агенти, чи мікроби, чи духи, чи демони, чи хто вони взагалі, невже вони були всесильні? Невже їх ніяк не побороти?
У Новому Кробузоні панували сум’яття і страх. Деякі жителі слали листи своїм батькам у села, збираючись поміняти небезпечне місто на підніжжя гір і видолинки на півдні та сході. Однак мільйонам тікати було нікуди.
Увесь виснажливий спекотний день Айзек з Дерхан ховалися у невеликій хатинці.
Вернувшись, помітили, що конструкта вже не було там, де його лишили. Він зник невідомо куди.
Лемюель пішов, сказавши, що спробує відновити давні зв’язки. Він остерігавсь показуватися в місті, особливо зараз, коли вартові ходять за ним назирці, але й не збирався тихенько сидіти. До того ж Айзеку здалося, що Лемюелю не дуже подобалось бути поряд із ним та Дерхан, поки вони оплакували Лін.
Яґарек, на Айзеків подив, теж пішов.
Дерхан поринула в спогади. Вона постійно картала себе за тонкосльозість, за те, що робить тільки гірше, але зупинитися не могла. Розповідала Айзекові про опівнічні розмови з Лін, про їхні суперечки стосовно природи мистецтва.
Айзек страждав мовчки. Розсіяно крутив у руках частини кризової машини. Він не перепиняв Дерхан, тільки інколи вставляв якийсь свій спогад. Очі дивились і не бачили. Він безвільно сидів, зіпершись на порепану дерев’яну стіну.
До Лін його коханкою була Белліс, — людина, як і всі попередні жінки, що ділили з ним постіль. Белліс була висока й бліда, малювала губи криваво-червоним карміном. Блискуча лінгвістка, вона розчарувалася в Айзекові й, одного разу заявивши, що його «буремність» їй обридла, розбила йому серце.
Між Белліс та Лін були роки в обіймах шльондр і короткі пригоди. Усе це Айзек припинив за рік до знайомства з Лін. Якогось вечора він сидів у «Таверні Мамці Судд» і пережив дзвінку, мов ляпас, розмову з молоденькою проституткою, що його обслуговувала. Він мимохідь кинув якусь компліментарну ремарку про люб’язну статечну мадам, яка дуже добра до своїх дівчат, і був ошелешений, що його думку не поділяють. Утомлена проститутка огризнулася й розповіла йому все, що насправді думала про жінку, яка торгує чужими дірками і дозволяє їй брати три стівери з того шекеля, що вона заробила.
Від сорому Айзек дременув, навіть черевиків не знявши. А їй заплатив подвійну плату.
Після того він, поринувши у роботу, довгий час жив у целібаті.
Якось один із друзів запросив його на відкриття виставки молодої скульпторки-хепрі. У маленькій склепінчастій галереї на поганому боці Себек Круа з виглядом на побиті негодою пагорки й підліски Айзек зустрів Лін.
Її роботи здалися йому захопливими, і він шукав її, щоб це сказати. Це була дуже повільна розмова — вона шкрябала свої відповіді у блокнотику, що завжди носила з собою, однак такий темп не підірвав схвильованого захоплення обох. Вони якось відділилися від решти й оглядали кожну скульптуру окремо, кожну покручену риску, кожну дрібку скаліченої геометрії.
Відтоді вони часто зустрічалися. У проміжках між їхніми побаченнями Айзек потайки вчив жестову мову, тож із кожним тижнем говорити ставало все легше. Одного вечора п’янючий Айзек, викаблучуючись, натужно пробував розповісти знаками масний анекдот, посеред якого раптом незграбно обмацав її. І потім обидва впали на ліжко.
Було ніяково й незручно. Перше — вони не могли цілуватися: Лін своїми мандибулами могла запросто відірвати Айзекові щелепу. Кінчивши, Айзек не зміг побороти хвилю відрази і ледь не виблював, побачивши зблизька щетинисті лапки й хитливі антенки. Лін страшило його тіло, і вона раптом вся заціпеніла. Чоловік прокинувся в жаху від усвідомлення навіть не самого факту, а того, що це зробив саме він.
І за ніяковим сніданням Айзек усвідомив, що це саме те, чого він хотів.
Звісно, випадкові міжвидові зв’язки траплялися частенько, проте й Айзек не був підхмеленим молодиком, котрий, взятий на слабо, вчащав до ксенійського борделю.
Він зрозумів, що закохався.
А тепер, коли відчуття вини й непевності розвіялося, атавістична відраза і страх минули, його кохану забрали від нього. І вона ніколи не повернеться.
Бувало посеред дня він думав (і не міг перестати), як тремтіла Лін, поки Пістрявий, цей жахливий, за описом Лемюеля, негідник відривав від її голови тоненькі крильця.