— Виродки! — заверещала Петті. — Падлюки!
— А тепер скажи їм, що треба зробити, щоб очистити нову пору року від скверни, люба, — прошамкотіла до неї Рея.
Корделія Дельґадо підвела голову і обвела поглядом натовп чоловіків. Глибоко втягнула повітря, насичене кислими випарами ґрафу, пива, диму і віскі, в свої легені старої діви.
— Упіймайте її. Ви повинні її впіймати. Звертаюся до вас з усією пошаною і відчаєм зневаженої тітки.
Мовчанка. Погляди.
— Пофарбуйте їй руки.
Скляний погляд істоти на стіні, осудливий і неживий.
— Чар’ю трі, — прошепотіла Корделія.
Юрба не закричала на знак схвалення, але видихнула в унісон, наче у голому вітті дерев прошепотів осінній вітер.
Шимі біг за лихим мисливцем за трунами і Сюзен-сей, поки не знесилився. Його легені горіли, гострий біль у боці став нестерпним. Притискаючи ліву руку праворуч до пахви й кривлячись від болю, він упав на траву Крутояру.
Якийсь час просто лежав обличчям у запашній траві, розуміючи, що вони все більше віддаляються від нього, але водночас усвідомлюючи, що, поки не минеться біль, не зможе підвестися і знову побігти. Якщо він підганятиме себе, то знову опиниться на землі, та й по всьому. Тож він просто лежав, вряди-годи підводячи голову, щоб подивитися на сліди копит коней Сюзен-сей і лихого мисливця за трунами. Щойно він зібрався з силами, щоб підвестися, як його вкусив Капризний. І не просто вщипнув, а добряче гризонув. Остання доба для Капика видалася нелегкою, і йому не надто сподобалося, що винуватець усіх його нещасть лежав на траві та насолоджувався сном.
— Йооой, прокляття! — закричав Шимі й зірвався на рівні ноги. Людина, більш схильна до філософських роздумів, аніж Шимі, могла би подумати, що нема в світі нічого магічнішого за сильний укус у дупу. На його тлі всі тривоги, хай які тяжкі й скорботні, розвіювалися, мов дим.
Шимі рвучко обернувся до мула.
— Навіщо ти це зробив, старий підступний Капику? — Хлопець несамовито тер рукою вкушене місце, в очах стояли сльози. — Боляче ж як… ти старий сучий син!
Капризний витягнув свою довгу шию, в сатанинській посмішці, на яку здатні хіба мули й дромадери, вишкірив зуби і заверещав. Дуже схоже було, що сміявся.
За мулом між гострими ратицями досі теліпався повід. Шимі потягнувся до мотузки, і Капризний знову спробував його вкусити, але хлопець щосили зацідив йому по макітрі. Капризний хропнув і закліпав повіками.
— Ну ти й учудив, злюко Капику, — сказав Шимі. — Тепер мені доведеться цілий тиждень какати навпочіпки. На стільчак сісти не зможу. — Він намотав повід на руку і сів на мула верхи. Капризний не робив спроб скинути вершника, проте Шимі скривився від болю, коли вкушена частина тіла опинилася на спині мула. Та все одно пощастило, подумав він, впинаючись п’ятами в боки тварини. Зад болів, але принаймні йому не доведеться йти пішки… чи бігти, відчуваючи такий біль у боці.
— Пішов, дурню! — звелів він мулові. — Поквапся! Швидше, старий сучий сину!
Упродовж наступної години Шимі називав Капризного виключно «старим сучим сином» — як і багато хто до нього, він збагнув, що важко лаятися лише на початку, поки не вимовиш першого слова. А вже опісля нема нічого кращого, ніж лайка, щоб висловити наболіле й полегшити собі життя.
Слід Сюзен перетинав Крутояр навскоси і вів у бік узбережжя до великої цегляної будівлі, що видніла на набережній. Наблизившись до резиденції мера, перед аркою Шимі зійшов з мула і просто стояв там, не знаючи, що робити далі. Він не мав сумнівів, що привезли її саме сюди — Пілон, кінь Сюзен, і кінь лихого мисливця за трунами стояли поряд, прив’язані у затінку, вряди-годи опускаючи голови, щоб напитися з водостічного жолоба рожевого каменю, що пролягав уздовж океанічного боку подвір’я.
Що робити тепер? Вершники, що проїжджали попід аркою (здебільшого сивочолі ковбої, яких через похилий вік визнали непридатними для загону Ленґіла), не звертали жодної уваги на хлопчика-наймита з шинку й на його мула. Проте Міґель неодмінно звернув би. Старий конюх його завжди недолюблював і весь час стежив, щоб Шимі, бува, чого не поцупив за найменшої нагоди. Якби Міґель побачив, як попихач Корал скрадається подвір’ям, то, швидше за все, вигнав би його втришия.
«Ні, не вижене, — похмуро подумав Шимі. — Тільки не нині. Тепер я не дозволю йому себе гнобити. Не дозволю, навіть якщо він кричатиме».
Але що, як старий справді закричить і здійме ґвалт? Прийдуть погані мисливці за трунами і вб’ють його, Шимі. Хлопець уже був готовий померти заради своїх друзів, проте не хотів пропасти ось так, безглуздо, ні за цапову душу.
Тож, переминаючись із ноги на ногу, він в нерішучості стояв у промінні сонця, яке вже не гріло, шкодуючи, що такий дурненький. Якби в нього був розум, він міг би придумати якийсь план. Так спливла година, минуло дві години. Час збігав повільно, і кожна мить завдавала тортур. Він відчував, як щохвилини його шанси допомогти Сюзен-сей зменшуються, але як цьому зарадити, не знав. Одного разу з заходу до його вух долинув якийсь грім… хоча який міг бути грім у таку погожу осінню днину?
Щойно Шимі наважився перетнути подвір’я — тієї миті там не було ані душі, і, можливо, йому б пощастило добігти до будинку, — коли, хилитаючись, вийшов зі стайні чоловік, якого він боявся.
Обвішаний амулетами Міґель Торес був п’яний як чіп. Заточуючись із боку в бік, він прямував до середини подвір’я, стрічка сомбреро перекрутилася на його худющій шиї, довге сиве волосся майоріло на вітрі. Його штани були мокрі спереду, неначе він помочився, забувши, що спершу їх треба спустити. В руці він тримав керамічний глечик. Очі були дикі й збентежені.
— Хто це наробив? — закричав Міґель, підвівши погляд у полуденне небо, на примарний Місяць-Демон, що плив на його тлі. І хоч Шимі теж був не в захваті від старого, серце йому стислося. Не можна було дивитися ось так, упрост на Демона — адже це віщувало нещастя. — Хто це наробив? У вас питаю, сеньйоре! Por favor! — Настала пауза, а потім Міґель закричав так пронизливо, що ледь утримався на ногах. Він здійняв кулаки, наче збирався вибити відповідь із місяця, що підморгував йому, але майже одразу безсило опустив їх. Кукурудзяний самогон, що витік із шийки глека, обілляв його ще сильніше. — Maricón, [39]— пробурмотів він і заточився до стіни (мало не перечепившись через задні ноги коня, на якому їздив лихий мисливець за трунами), а тоді сів, притулившись спиною до глинобитної стіни. Приклався до глека, нажлуктився від душі, потім насунув сомбреро собі на очі. Його рука ніяк не могла облишйти глечик, але зрештою поставила його на землю, неначе неспроможна була втримувати таку вагу. Шимі дочекався, поки великий палець старого відпустив ручку глека і рука важко впала на гравій. Хлопець рушив було вперед, але потім вирішив почекати ще якийсь час. Міґель був старий і огидний, проте міг виявитися ще й підступним, подумав Шимі. Багато людей були підступні, особливо такі бридкі, як цей Міґель.
Шимі дочекався, поки з-під сомбреро полинуло гучне хропіння, і повів Капика на подвір’я, здригаючись від кожного удару копит об бруківку. Однак Міґель навіть не поворухнувся. Шимі прив’язав Капризного до конов’язі скраю (мул вереском привітався з конями, знову змусивши хлопця здригнутися) і швидко покрокував до парадних дверей. Він ніколи й гадки не мав, що доведеться отак просто в них зайти. Узявся за великий залізний засув, ще раз озирнувся на старого, що спав під стіною, потім відчинив двері та навшпиньках прокрався всередину.
Згорблений по самісінькі вуха, він постояв у прямокутнику сонячного світла, що лилося крізь прочинені двері: боявся і чекав, що зараз чиясь рука ухопить його за карк (недобрі люди чомусь завжди його знаходили, хай як він силкувався втягнути голову в плечі) і сердитий голос насварить, питаючи, якого дідька він тут ошивається.