То були черевики. Шість пар черевиків, охайно розставлених у ряд, що перетинав смугу траси 60, яка вела на схід.
Розділ II
ЧЕРЕВИКИ НА ДОРОЗІ
Вони дісталися до черевиків у розпал ранку. Попереду, вже набувши чіткіших обрисів, височів палац зі скла. Він яскрів ніжно-зеленим сяйвом, як віддзеркалення листя латаття в стоячій воді. Перед палацом виблискувала брама; на вежках легкий вітерець ворушив червоні стяги.
Черевики також були червоними.
Враження Сюзанни щодо того, що їх було шість пар, було зрозумілим, проте помилковим. Насправді пар було чотири, а до них додавався один квартет: чотири темно-червоні чобітки, що вочевидь призначалися для чотириногого члена їхнього катету. Піднявши один черевичок, Роланд помацав його всередині. Він не знав, скільком пухнастикам-шалапутам в історії випадала честь носити взувку, проте мав усі підстави вважати, що жоден з них не діставав в подарунок черевичків на шовковій підкладці.
— Баллі й Ґуччі [48]нервово курять збоку, — сказав Едді. — Бо ці мешти просто суперові.
Найлегше було розібратися, де черевики для Сюзанни, — і не лише тому, що збоку їх було оздоблено кокетливими блискучими прикрасами. Насправді то було не зовсім взуття, а шкіряні накладки, допасовані до культів її ніг, що закінчувалися трохи вище колін.
— Тільки погляньте, — зачудовано протягнула вона, підносячи один черевик вище, щоб сонячне проміння пограло на стразах… якщо то були стрази. На мить Сюзанні спала божевільна думка, що то справжні діаманти. — Шапочки. Через чотири роки потерпання від того, що моя приятелька Синтія називає «зразками урізаного простору для ніг», я нарешті отримала пару чохлів. Подумати тільки.
— Чохли? — здивувався Едді. — Це так їх називають?
— Саме так, любий.
Джейкові дісталися яскраво-червоні оксфордські черевики. Якби не занадто визивний колір, вони чудово виглядали б у благопристойних класних кімнатах школи Пайпера. Він зігнув одного черевика, потім перевернув і подивився на підошву. Яскрава і без позначок. Жодного штампу виробника. Хоча Джейк і не сподівався його там побачити. У його батька було близько дюжини пар чудових черевиків ручної роботи. Такі речі Джейк розпізнавав одразу.
Едді отримав низькі чоботи на кубинських підборах («Мабуть, у цьому світі такі підбори називають меджиськими», — подумав він), з гострими носками… у його іншому, колишньому житті такі називали «хіповими». А в середині шістдесятих, у добу, яку пропустила Одетга/Детта/Сюзанна, підлітки могли б охрестити їх «бітлівськими».
Роландові, звичайно, перепали ковбойські чоботи, моднячі (в таких не корів випасати, а на танці ходити), прикрашені вишивкою, вузькі, з високим підйомом. Він оглянув їх, не взявши до рук, потім зиркнув на своїх супутників і насупився. Вони перезирнулися. Здавалося б, троє людей неспроможні перезирнутися водночас, адже дивитися одне на одного можуть лише двоє… проте стверджувати таке могла б лише людина, яка ніколи не належала до жодного ка-тету.
Роланда єднав з ними й спільний кхеф. Він відчував силу їхніх думок, хоч і не міг їх прочитати. Бо цей кхеф належить до їхнього світу. Вони прийшли з різних часових зрізів того світу, проте бачать тут щось таке, що єднає їх трьох.
— Що таке? — спитав стрілець. — Що воно означає, це взуття?
— Нікому з нас це достоту не відомо, — відповіла Сюзанна.
— Так, — підтвердив Джейк. — Ще одна загадка. — Він відразливо поглянув на криваво-червоний оксфордський черевик у своїй руці. — Ще одна загадка, хай їй грець.
— Розкажіть, що вам відомо. — Роланд знову кинув погляд на скляний палац. Відстань до нього тепер скоротилася до п’ятнадцяти нью-йоркських миль. Він виблискував у яскравому світлі дня, мінливий, мов міраж, проте реальний, як… ну, як черевики. — Прошу, розкажіть, що ви знаєте про ці черевики.
— У мене є черевики, в тебе є черевики, всі діти Божі мають черевики, — сказала Одетта. — Принаймні, так вважає більшість людей.
— Ну, — мовив Едді, — ми їх точно тепер маємо. Ти подумала про те саме, що й я?
— Здається, так.
— А ти? Джейку?
Замість відповісти словами Джейк підняв другий оксфордський черевик (Роланд не мав жодних сумнівів, що за розмірами черевики ідеально пасуватимуть їм усім, у тому числі Юкові) і тричі клацнув підборами. Роландові це ні про що не сказало, проте Едді й Сюзанна зреагували якось дивно: почали озиратися, навіщось дивитись на небо, неначе очікуючи, що в погожому осінньому небі звідкись візьметься буря. Зрештою їхні погляди зупинилися на скляному палаці… а потім вони знову втупилися один в одного, круглими від подиву очима й водночас демонструючи обізнаність, що викликала у Роланда бажання взяти їх обох за барки і трусити, доки не зацокотять зуби. Але він стримався. Часом людині не лишається нічого, крім як чекати.
— Після того, як ти вбив Джонаса, ти зазирав у кристал, — сказав Едді, повертаючись до нього.
— Так.
— Мандрував у кристалі.
— Так, але я не хочу знову про це говорити. Це не має ніякого відношення до цих…
— А я думаю, має, — заперечив Едді. — Тебе підхопив рожевий вихор. Рожевий смерч. Смерч [49]— саме те слово, яким ти міг би назвати цей вихор, правда? Особливо якби придумував загадку.
— Авжеж, — докинув Джейк. Голос у нього був сонний — як у хлопчика, що розмовляє уві сні. — Коли Дорогі перелітає над чародійською веселкою? Коли вона — Ґейл.
— Ми вже не в Канзасі, сонечко, — сказала Сюзанна і коротко, безрадісно розсміялася. — Зовні наче схоже, але Канзас ніколи не був таким… таким витонченим.
— Я вас не розумію, — зізнався Роланд. Але всередині в нього все похололо й пульс прискорився. Хіба не він сам їм казав, що тонкоходи тепер скрізь? Що сили Вежі тануть, а разом з ними тануть, проникаючи один в одний, світи? Адже день, коли троянду буде зрізано, наближався.
— Під час польоту ти бачив усяке, — сказав Едді. — Перед тим, як потрапити до темної країни, яку ти назвав Краєм Грому, ти бачив усяке. Наприклад, піаніста Шеба. Котрий пізніше вигулькнув у твоєму житті, так?
— Так, у Таллі.
— І рудоголового поселенця?
— Його теж. У нього був птах на ім’я Золтан. Проте коли ми зустрілися, то проказали звичайне «доброго тобі врожаю». Мені здалося, що я чув те саме, коли він пролітав повз мене у рожевому вихорі, проте насправді він сказав інше. — Стрілець глянув на Сюзанну. — І твій візок я бачив. Той, старий.
— І відьму бачив.
— Так. Я…
— От я тебе впіймаю, моя ясочко! І твою собакенцію теж! — хрипко й здушено прокаркав Джейк Чемберз голосом Реї.
У стрільця мало не відвисла щелепа.
— Але у фільмі [50]відьма літала не на мітлі, — пояснив Джейк. — Вона їздила на своєму велику, такому, з кошиком ззаду.
— Ага, і амулетів у неї не було, — додав Едді. — А дарма. Знаєш, Джейку, малим я дуже боявся її сміху. Вона з’являлася мені в кошмарах.
— А я боялася мавп, — зізналася Сюзанна. — Крилатих мавп. Варто було про них подумати — і я бігла проситися до ліжка батьків. Лягала між ними й засинала під їхні суперечки про те, кому взагалі спала ця світла думка — взяти мене з собою на сеанс.
— А я не переживав, коли клацав підборами, — сказав Джейк. — Зовсім не хвилювався. — Він звертався до Сюзанни й Едді, а на Роланда не звергав уваги, наче його з ними не було. — Тому що я їх не взув.
— Це правда, — суворим тоном сказала Сюзанна, — але знаєш, що полюбляв говорити мій татко?
— Ні, але в мене таке відчуття, що зараз дізнаємося, — вставив Едді.
Вона строго глянула на коханого і повернулася до Джейка.
— «Не клич вітру, якщо не хочеш, щоб він повіяв». Це хороша порада, хай там що собі думає Юний Містер Дурник.
— Знов мене відшмагали, — на всі кутні вишкірився Едді.
— Магали! — Юк теж суворо споглядав Едді.
— Поясніть мені, будь ласка, — так терпляче, як тільки міг, попросив Роланд. — Я охоче послухаю. Розділю з вами ваш кхеф. І послухаю я це ЗАРАЗ!
49
Смерч — у перекладі з англ. «gale». Тут гра слів: Ґейл — прізвище Дороті, героїні циклу повістей-казок Френка Л. Баума, найвідомішою серед яких є «Чарівник Країни Оз».