Вони розповіли йому історію, відому мало не кожній американській дитині двадцятого сторіччя, — про дівчинку з Канзасу на ім’я Дороті Ґейл, яку разом з її песиком Того переніс до Країни Оз смерч. У Країні Оз не було автостради 70, зате була дорога, вимощена жовтою цеглою, і її призначення було приблизно таким самим. Ще там були відьми, добрі й лихі. Був ка-тет, що складався з Дороті, Тото і трьох друзів, яких вона зустріла: Лякливого Лева, Бляшаного Лісоруба і Страшила. У кожного з них було
(ведмедики й пташки, рибки і зайченятка)
заповітне бажання, але саме мрія Дороті була найближчою Роландовим новим друзям (та й самому Роланду). Найдужче в світі Дороті прагнула повернутися додому.
— Жувачі сказали, що до Оза веде дорога, вимощена жовтою цеглою, — розповідав Джейк, — і Дороті пішла. Дорогою вона зустріла інших, типу так, як ти нас зустрів, Роланде…
— Хоча на Джуді Ґарленд [51]ти не дуже схожий, — вставив свої п’ять копійок Едді.
— …тож ішли вони, ішли, і нарешті прийшли. До Оза, Смарагдового Палацу і того, хто в ньому правив. — Джейк глянув на скляну споруду на їхньому шляху, що з розгорянням дня набувала дедалі інтенсивнішого відтінку зеленого, і знову повернувся до Роланда.
— Так, я розумію. А цей чоловік, Оз, був могутнім діном? Бароном? Чи, може, королем?
Троє його супутників знову обмінялися незрозумілими для Роланда промовистими поглядами.
— Тут усе складно, — відповів Джейк. — Він був махлярем…
— Хамлярем? А що це таке?
— Махлярем, — розсміявся Джейк. — Крутієм. Він лише вдавав із себе всемогутнього. Але найважливіше було те, що сам цей чарівник походив з…
— Чарівник? — перебив його Роланд, хапаючи Джейка за плече скаліченою правою рукою. — Чому ти його так називаєш?
— Бо він так називався, — замість Джейка відповіла Сюзанна. — Чарівник Країни Оз. — Делікатно, проте рішуче вона зняла руку Роланда з хлопчикового плеча. — Дай Джейку договорити. Не треба його трясти.
— Я зробив тобі боляче? Джейку, благаю твого прощення.
— Та нє, я в нормі, — заспокоїв його Джейк. — Не хвилюйся. Отже, Дороті та її друзі пережили разом багато пригод і лише потім дізналися, що всемогутній маг — хамляр. — Відгортаючи з лоба волосся, Джейк захихотів, як п’ятирічний малюк — Він не міг дати Левові хоробрість, Страшилові — розум, а Бляшаному Лісорубу — серце. У Чарівника була повітряна куля, проте на ній він полетів без Дороті. Навряд чи він зробив це навмисне, але так уже сталося.
— Судячи з того, що ти розповів, — задумливо проговорив Роланд, — у друзів Дороті і без допомоги чарівника було те, про що вони мріяли.
— У цьому й полягає суть історії, — пояснив Едді. — Можливо, саме через цю мораль вона й стала великою. Але, розумієш, Дороті застрягла в Країні Оз. А тоді з’явилася Глінда. Добра відьма. Щоб віддячити за те, що Дороті розчавила одну з лихих відьом своєю хатиною, а другу розтопила, вихлюпнувши на неї відро води, Глінда розповіла Дороті, як користуватися рубіновими черевичками. Тими, які сама їй подарувала. [52]
Едді підняв червоні хіпові черевики з кубинськими підборами, що їх залишили для нього на розподільчій смузі траси 70.
— Глінда звеліла Дороті тричі клацнути підборами рубінових черевичків. Так ти повернешся до Канзасу, сказала вона. І не збрехала.
— І це все, кінець казці?
— Ну, — завагався Джейк. — Казка здобула таку популярність, що хлопець, котрий її написав, не схаменувся і настрочив ще мільйон історій про Країну Оз…
— Ага, — підтвердив Едді. — У тій серії бракувало хіба що книжок на кшталт «Як зробити стегна пружними: поради від Глінди».
— …а був ще той тупий ремейк фільму «Віз», у якому грали чорні…
— Правда? — здивувалася Сюзанна. — Цікава концепція.
— Хай там як, але важливою була лише перша книга, — закінчив розповідь Джейк.
Присівши навпочіпки, Роланд засунув руки в чоботи, які хтось залишив спеціально для нього. Підняв їх, оглянув і знову поставив на дорогу.
— Як ви гадаєте, ми маємо їх узути? Тут і зараз?
Троє його друзів з Нью-Йорка з сумнівом перезирнулися. Нарешті за всіх відповіла Сюзанна — передала йому кхеф, який він відчував, проте не міг з ними розділити.
— Краще не зараз. Тут забагато злих духів.
— Духів «Такуро», [53]— пробурмотів Едді, звертаючись швидше до себе, ніж до когось із них. А тоді: — Давайте просто візьмемо їх з собою. Якщо настане час взутися, ми це зрозуміємо. А тим часом, думаю, нам варто стерегтися хамлярів, що приносять дари.
Як Едді й очікував, Джейк розсміявся. Часом досить одного слова чи образу, щоб до рота потрапила смішинка. Завтра слово «хамляр» буде для малого порожнім звуком. Проте сьогодні до кінця дня він сміятиметься щоразу, як його чутиме. А чутиме він його часто, вирішив Едді. Особливо тоді, коли зовсім цього не очікуватиме.
Кожен забрав з асфальту свою пару червоного взуття (черевики для Юка взяв Джейк), і вони знову рушили на схід — до мерехтливого скляного замку.
«Оз», — подумки повторив Роланд. Попорпавшись у пам’яті, він не знайшов нічого бодай віддалено схожого на це ім’я чи якесь слово Високої Мови, що могло би в ньому чаїтись (як «чар» у імені Чарлі). Втім, здавалося, що звучання цього слова було природнішим у світі стрільця, ніж у тому, звідки прийшли Джейк, Сюзанна й Едді та де було написано казку.
Джейк усе сподівався, що, коли вони наблизяться, Зелений Палац стане реальним, як атракціони в Діснейленді: не обов’язково звичайним, але реальним, натуральним (як виглядають натуральними речі, що є невід’ємною часткою світу, скажімо, автобусна зупинка на розі, паркова лавка, все те, що можна помацати, на чому можна написати «ДО СРАКИ ПАЙПЕР», якщо заманеться).
Але цього не сталося. І статися не могло, збагнув Джейк. Зелений Палац наближався, і хлопчик зрозумів ще одну річ: це найпрекрасніша, найосяйніша споруда з усіх, що він бачив у житті. Її підозрілість (а Джейк вважав її саме підозрілою) жодним чином не применшувала краси. Вона нагадувала малюнок, що наче зійшов зі сторінок книжки казок. Споруда теж бурмотіла, як і тонкохід… але її голос був значно тихіший і досить приємний.
Світло-зелені стіни вінчали зубці й вежки, що стриміли до хмар, які велично пливли на канзаськими рівнинами. На верхівках веж стирчали шпилі темнішого, смарагдового кольору. Саме на них і майоріли черюні прапори. А на кожному був символ розплющеного ока
нанесений жовтою фарбою.
«Це знак Багряного Короля, [54]— подумав Джейк. — Насправді це його сіґул, а не Фарсонів». Звідки йому це відомо, він і гадки не мав (та й не дивно, бо ж єдина назва, в якій фігурувало слово «Крімсон», — «Алабамас Крімсон Тайд» [55]), але він це знав.
— Яка краса, — пробурмотіла Сюзанна. Джейк помітив, що в її очах бринять сльози. — Але нічого доброго. Щось у цьому палаці насторожує. Можливо, він не лихий, як тонкохід, але…
— Але й не добрий, — закінчив Едді. — Так. Мабуть, червоне світло ще для нас не загорілося, але попереджувальне жовте вже горить. — Не усвідомлюючи, він потер щоку достоту так, як це робив Роланд. — Той палац якийсь неправдоподібний на вигляд. Ніби жарт.
— Дуже в цьому сумніваюся, — відказав Роланд. — Ви гадаєте, це точна копія того палацу, де Дороті та її ка-тет зустріли безсилого мага?
Троє колишніх мешканців Нью-Йорка знову обмінялися поглядами: радилися. Тепер відповідати за всіх настала черга Едді.
— Так. Мабуть, так. У фільмі він був інакший, проте якщо ця штука — породження нашої свідомості, то вона й має бути інакшою. Бо ми уявляємо собі цей палац ще й таким, яким він був у книжці Лімана Френка Баума. Бачимо його і таким, як на ілюстраціях…
— І таким, як малює нам уява, — договорив Джейк.
— Добре, ходімо, — сказала Сюзанна. — Час познайомитися з Чарівником.
— Авжеж, — погодився Едді. — Тому що, тому що, тому що…
52
У книзі Глінда розповідає Дороті, що через пустелю її перенесуть срібні черевички, що лишилися від відьми, знищеної хатиною. Рубіновим був Гліндин трон.
53
Гра слів. Spirit — англійською «дух». «Такуро-спірит» — марка автомобіля, яка здивувала Едді на початку книги.
54
Багряний Король —
55
«Алабамас Крімсон Тайд» (Alabama's Crimson Tide) — збірна назва спортивних команд університету Алабами.