— Як його не називай, той, хто опиняється під колесами ка, гине, — сказав Роланд. — Раймер… Торін… Джонас… моя мати… Катберт… Сюзен. У них спитай. У будь-кого з них. Але тобі це не вдасться.
— А найголовнішого ти якраз і не помітив, — втрутився Едді. — Ти не можеш відправити нас додому. Невже ти цього не розумієш, здорованю? Навіть якби такі двері й існували, ми б усе одно не змогли крізь них пройти. Чи я помиляюся?
Він поглянув на Джейка та Сюзанну, і вони похитали головою. Навіть Юк — і той похитав головою. Ні, Едді не помилявся.
— До того ж ми змінилися, — вів далі Едді. — Ми… — Тепер уже йому забракло слів, щоб висловити свої думки. Висловити свою потребу побачити Вежу… і ще одну свою потребу, не менш нагальну: носити револьвер з великими накладками сандалового дерева. «Велика пушка» — так Едді його тепер називав подумки. Як у тій старій пісні Марті Робінза про чоловіка з великою пушкою на поясі. — Це ка, — тільки й сказав Едді. Нічого більш всеосяжного не спало на думку.
— Кака, — промовив Роланд після хвилинних роздумів. Троє його друзів вирячилися на нього, від здивування порозтулявши роти.
Роланд з Ґілеаду пожартував.
— Лише одного я не розумію в побаченому, — нерішуче зізналася Сюзанна. — Чому твоя мати причаїлася за драпіровкою, коли ти зайшов? Невже вона… — Спершу жінка закусила губу, але потім вирішила все-таки договорити. — Невже вона хотіла тебе вбити?
— Якби вона збиралася мене вбити, то не обрала б собі за зброю пояс. Те, що вона хотіла зробити мені подарунок — адже той пояс призначався для мене, на ньому були мої ініціали, — свідчить про те, що вона хотіла попросити в мене пробачення. Що вона змінилася.
«Ти це точно знаєш чи просто хотів би вірити?» — подумав Едді, проте спитати про це вголос не наважився б ніколи. Роланд і так достатньо пережив, здобув для них право повернутися на Шлях Променя, показавши їм свій останній жахливий візит до покоїв матері. Цілком досить.
— Гадаю, вона сховалася, бо їй було соромно, — мовив стрілець, — чи їй потрібен був час, щоб придумати, що вона мені скаже. Як пояснюватиме.
— А куля? — лагідно спитала Сюзанна. — Вона справді була на столику, там, де ми її побачили? Твоя мати вкрала її у батька?
— Так, — відповів Роланд на обидва запитання. — Хоча… чи вона її вкрала? — Це питання він поставив радше самому собі. — Мій батько знав дуже багато, але часом це приховував.
— Наприклад, що твоя мати й Мартен потай зустрічаються, — сказала Сюзанна.
— Так.
— Але, Роланде… ти ж не думаєш, що твій батько зумисне дозволив тобі… щоб ти…
Роланд глянув на неї широко розплющеними очима, в глибині яких причаївся страх. Сліз уже не було, проте коли він спробував у відповідь на її питання всміхнутися, усмішка вийшла кривою.
— Навмисно дозволив синові вбити дружину? Ні, навряд чи. Хотілося б сподіватися, що ні. Я не вірю в те, що він спеціально вдався до такого, організував це вбивство, як людина, що грає в Замки… А от чи він просто дозволив ка йти своїм шляхом? Еге ж, щодо цього у мене сумнівів нема.
— А що сталося з кулею? — спитав Джейк.
— Не знаю, бо я знепритомнів. А коли прийшов до тями, ми з мамою досі були самі, вона мертва, я живий. На звуки пострілів ніхто не прибіг, тому що стіни в палаці були з товстого каменю, та й те крило зазвичай було порожнє. Її кров висохла. Пояс, який вона мені виткала, увесь просяк кров’ю, проте я його забрав і впродовж багатьох років носив цей кривавий подарунок на собі. Те, за яких обставин я його втратив, — уже зовсім інша історія, як-небудь я вам розповім, бо це має відношення до пошуків Вежі. Втім, хоч ніхто й не прийшов довідатися, де стріляли, хтось заходив до маминих покоїв з іншої причини. Поки я, непритомний, лежав біля мертвої матері, цей хтось забрав магічний кристал.
— Рея? — спитав Едді.
— Сумніваюся, що то була вона власною персоною… проте та карга вміла знаходити собі друзів. Еге ж, уміла. По тому я бачив її ще раз. — Пояснювати далі Роланд не захотів, проте в його очах з’явився сталевий блиск. Едді вже знав, що він означає. Вбивство.
Джейк підняв записку від Р. Ф. і тицьнув пальцем у малюнок під рядками.
— Ти знаєш, що це значить?
— Гадаю, це сіґул того місця, яке я відвідав, коли вперше мандрував у магічній кулі. Край Грому. — Він по черзі подивився кожному з друзів у вічі. — Думаю, це там ми зустрінемо того чоловіка — ту істоту — на ім’я Флеґґ.
Роланд озирнувся в той бік, звідки вони прийшли, човгаючи уві сні своїми гарними червоними мештами.
— Канзас, яким ми мандрували, був його Канзасом, і чума, що спустошила той край, була справою його рук. Принаймні я так вважаю.